Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 32)

І раптом — для Кхари це, схоже, теж стало несподіванкою — поцілував її. І вийшов із шатра, не встигла вона йому будь-що сказати.

Кхара поглянула на нас із розгубленою усмішкою.

— Не слухайте Ренцо, — кашлянувши, сказала вона. — Є принаймні маленький шанс нам лишитись живими.

Ми не стали чекати світанку, а вирушили, поки місяць був високо. Генерал Варіс дав Кхарі гнідого жеребця, бо її кінь почав кульгати на ліву передню ногу. Я мала їхати за нею на Апчхуні, і в мене за спиною сидів Тоббл. Третій кінь віз запаси їжі, води й вівса.

— Твого коня звати Переможець, — сказав Кхарі генерал.

— Гарне ім’я, — сказала вона, підтягуючи попругу. — Будемо сподіватися, воно нас не підведе.

Я приторочила щит до сідла. Меч на поясі. Готова.

Ми вирушали зупинити війну — і майже на певну смерть. Від цієї правди я не могла втекти.

За благородну справу — але все одно на смерть.

Було важко не замислюватися над очевидним. Те, що ми зробили, те, чим ризикували, усі наші шалені пригоди врешті-решт виявляться марними. Військо Мурдано наближається до Зебарських рівнин. Будь-якої миті тераманти закінчать прокладати тунель під горами й вирвуться в беззахисну Недарру. Армія Миру йде за нами, і вона вже нічого не зможе вдіяти.

Ось із чого складається катастрофа.

Ренцо мав рацію, ми всі це розуміли.

Перед від’їздом генерал Варіс востаннє порадився з Кхарою. Я намагалася послухати, але не могла зосередитися, особливо відчуваючи, як у мене за спиною тремтить Тоббл.

— Боїшся, друже? — спитала я.

— Зовсім ні, — здавленим голосом відповів він. — А ти?

— Аж ніяк, — відказала.

Я озирнулася до нього — і ми обоє розреготалися. Сміх, звичайно, був нервовий. Дуже нервовий. Але все одно сміх.

Коли ми почали спускатися, генерал Варіс, Бодікка Синя і Ренцо дивились нам услід із серйозними обличчями. Усі троє віддавали честь.

Що далі ми спускалися, то менш лютим ставав мороз. Вітер затих, і хмарки пари з кінських ніздрів перетворювалися на пасемця туману. Ми рухалися крізь них, як Рорід крізь хмари.

— Агов, — обізвалася я.

Це було перше слово, яке прозвучало серед нас, мабуть, за дві години.

— Що «агов»? — спитав Тоббл, незадоволений, що я його розбудила.

— Ти ж знаєш: усе складається з чотирьох стихій, правильно?

— Ти що, мене за тим розбудила? Мені такий смачний суп із синіх жуків снився!

Я не звернула на це уваги.

— Стихії — це, звісно, вогонь, земля, вода й повітря. То от що я собі думаю. Ми перемогли Лицаря Вогню. Провалилися під землю до терамантів. Сплавали під водою до королеви Павіонни. Політали з Рорідом і пізнали природу повітря.

— Сподіваймося, що у вогонь знову не вскочимо, — буркнув Тоббл.

Кхара озирнулася в сідлі.

— Мені розповідали, що існує п’ята стихія.

— П’ята? — наморщила лоба я.

— Дух. Вогонь дає нам тепло і світло. Земля — збіжжя і плоди. Вода живить усе, бо без неї хіба щось може рости? Повітрям ми дихаємо, воно дає нам змогу бачити світ. Та об’єднує їх дух. Вогонь, земля, вода і повітря нічого не означають, якщо ми їх не розуміємо. І саме дух дає нам розуміння, допитливість і хоробрість.

— Отже, ця небезпечна подорож нам для того, щоб збагнути дух? — спитала я.

Кхара засміялася.

— Може, й так, Биш. А хоробрість нам точно знадобиться.

— Хоробрість лишимо тобі, Панно, — ще дещо буркітливо мовив Тоббл. Він багато годин нічого не їв, а вобики попоїсти люблять. — Я буду духом переляку та боягузтва.

— Тобі страшно, Тоббле? — Кхара говорила до нього лагідно, без докору.

— Коли б тут не було Биш, сказав би, що не страшно, — відповів Тоббл. — Але вона тут, тож, Панно, так, мені дуже страшно.

— І мені, — відповіла Кхара. — Якщо вирушаєш до небезпеки, то страх — це добре. Він загострює чуття. Це допоможе залишитися в живих.

— Але ж ти не зважаєш на страх, — заперечила я, — Ні, завжди зважаю. Страх — це таке маленьке чарівне створіння, яке сидить на плечі й шепоче тобі на вухо: «Обережно». Хоробрість — це не відсутність страху. Страх — твій вірний друг, Биш, якщо не робити одну велику помилку.

— Помилку?

Кхара трохи притримала Переможця. Дорога стала ширша, тож можна було їхати поруч.

— Ніколи не дозволяй собі боятися, що злякаєшся.

Ми з Тобблом, їдучи між рідкими деревцями, замислилися над словами Кхари.

— Не пам’ятаю, — нарешті промовив він, — щоб наша подруга Кхара виявляла таку мудрість до того, як стала великою Панною.

Кхара печально розсміялася.

— Насправді я не помудрішала, Тоббле, — мовила вона. — Але коли люди починають звертатися до тебе «Панно», вони схильні про це забувати.

— У вобиків є прислів’я, — сказав Тоббл. — «Рости високим, як деревце, а не як бур’ян. Одне поливають, друге виполюють». Це означає...

— Це означає, — перебила його Кхара, — що можна вивищуватися над іншими, але тільки в тому разі, коли ти як дерево, що дає тінь. А не шкідлива рослина.

— Ну... так і є, — сказав Тоббл.

— От бачиш? — додала я. — Справді помудрішала!

Так, вона стала мудрою, подумала я. І сміливішою за всіх нас разом узятих.

А проте, попри всю мудрість, дейрнського чуття Кхара не мала. Вона ще не помітила того, що я вже вчула.

За нами їхав вершник.

32 Засідка

Встало сонце, і ми побачили, що рухаємося відложистим передгір’ям і нарешті можемо прискоритися. На схід і захід від нас росли ліси, але ми скакали стежкою через поля, розчищені під оранку, через стерні, де давно зібрали пшеницю й жито.

Ненадовго спинилися напоїти коней і попоїсти трохи самим. Навіть селяни в цю пору ще не встали, чи нам принаймні так думалося, доки не почули мукання корів, які чекали, щоб їх подоїли.

— Рушаймо. Будемо сподіватися, нас не помітять, — порадила Кхара. — Зараз не можна зупинятися побалакати з кожним зустрічним.

Але щойно ми зійшли зі шляху, щоб об’їхати сільце, Тоббл помітив вогонь і дим, який здіймався над кам’яною баштою. Чимале полум’я: горів цілий стіг сіна.

— Попереджають інші села, — зауважила Кхара.

— Про що? — спитала я.

— Про нас. Тутешні мало знають про світ за межами рідного села. Вони не мають підстав довіряти чужинцям, особливо озброєним.

Я більше про це не думала, доки ми, рухаючись далі, не побачили такий самий вогняний знак біля наступного села. Наблизившись, помітили з десяток людей, які вишикувалися, перегородивши нам шлях. Більшість тримала в руках дрючки й вила. Один старий стояв з мечем Одна зі старших молодиць — із довгим списом.

Кхара спинила коня зі словами:

— Доброго ранку.

Наперед виступив чоловік із мечем: