Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 34)
Замовляння він повторив тричі, і лице Кхари преобразилося — стало несподівано спокійним.
Ренцо розплющив очі й поглянув на нас.
— Якийсь час вона буде непритомна. Щоб не відчути, що я зроблю далі.
Тоббл стривожився:
— А що далі?
— Дайте плаский камінь, щоб умістився мені в руку, — відповів Ренцо.
Я знала, що буде далі. Кхара колись врятувала мені життя, коли в мене влучила браконьєрська стріла.
Я знайшла плаский камінь і швидко принесла.
— Допоможіть її посадити, — сказав Ренцо.
Ми з Тобблом так і зробили, а Ренцо відрізав ножем частину древка, залишивши шість дюймів.
— Тепер слухайте обоє. Тоббле, ось тобі трохи «вуха чародія». Биш, коли побачиш стрілу з другого боку, міцно хапай і тягни.
На тому Ренцо взяв плаский камінь і почав стукати по вкороченій стрілі. На другому ударі вістря виткнулося в Кхари зі спини під лопаткою. Полилася кров, рука в мене ковзала, але я вчепилася в наконечник і потягла так, що змогла доступитися й до древка.
Тягти довелося сильно. Я ледь не впала, витягнувши стрілу. Тоббл швидко заткнув рану травою.
— Підстеліть! — скомандував Ренцо. — І вогонь розпаліть. Негайно!
Ніколи я ще так старанно не викрешувала іскру. На щастя, погода була безвітряна, і невеликий запас скіпок швидко зайнявся. Тоббл уже притяг більшого гілля. Невдовзі розгорілося пристойне багаття.
Ренцо підніс лезо Кхариного ножа до вогню. Я здригнулася: розуміла, що він збирається робити.
— Вона скоро отямиться від заклинання, — сказав він. — Краще зробити це до того. Буде боляче.
Кхара ворухнулася. Сонна дія заклинання миналася. Лезо розжарювалося ще кілька хвилин.
— Тримайте її вдвох, — сказав він. — Потім, коли скажу, знову підійміть.
Ми з Тобблом кивнули.
— Майже готово, — сказав Ренцо Кхарі.
Він притис розжарене лезо до рани. Зашкварчало, як бекон на сковороді.
Кхара здригнулася й застогнала крізь зуби.
— Підіймайте!
Ми підняли, і Ренцо приклав другий бік леза до рани на спині. Тепер стогін Кхари був приглушений плечем Ренцо.
Коли ми відпустили її, вона зомліла.
Ренцо відкинувся. Він аж змарнів з лиця. Ми всі троє були перемащені кров’ю Кхари.
— Слухайте, Биш і Тоббле, — сказав Ренцо. — Ви все правильно зробили. Тепер треба, щоб ви повартували, аби на нас не напали зненацька. Підкладайте дрова у вогонь. Коней стриножте, вони нам стануть у пригоді. Розумію, що багато прошу, але допомогти не зможу.
Я хотіла запитати чому, але він знову почав розгойдуватись і шепотіти свої дивні замовляння.
Шість годин ми з Тобблом чували. Носили дрова, годували стомлених коней і в тривожній тиші очікували. Ренцо без упину шепотів і наспівував.
Сонце вже сідало, коли Ренцо просто впав навзнак.
Я підбігла до нього:
— Ти як?
— Нічого, просто дуже втомився. Віддав усе, що мав. Тільки от не знаю, чи цього вистачить, Биш.
Повіки в нього опустились, і він миттєво заснув поруч із Кхарою. Ми з Тобблом накрили обох ковдрами.
Більше нічого не лишалося.
34 Війна наближається
Ми з Тобблом по черзі стояли на чатах уночі. Нічого підозрілого не бачили: ні селян, ні розбійників, ні шпигів — але кожен звук доводив нас до межі.
Ренцо прокинувся на світанні. Кхара майже не ворушилася.
— Як вона? — спитала я в Ренцо, коли він перевірив, чи гарячий у неї лоб.
На мить він замислився, потираючи підборіддя. Відповів тихо, так що тільки нам з Тобблом було чути:
— Я трохи навчився теургії, поки був злодієм, але зцілення — не моє вміння. Якщо рана не загниється, то Кхара, ймовірно, виживе. Але тримати меч у правій руці зможе не скоро. І повна сила до тієї руки може не повернутися.
Тоббл передав Ренцо кухоль чаю.
— А в нас є шанси? — почав він. — Тобто, ось нас лише четверо, Кхара поранена... є якийсь шанс, що ми, ну, переможемо?
Ренцо невесело розсміявся:
— У нас ніколи й не було більше, аніж крихітний шанс. А зараз — іще менше. — Він подивився на мене. — Я не можу брехати дейрні.
За кілька хвилин Кхара отямилася, стогнучи від болю. Випила трохи води, а тоді майже пошепки сказала:
— Треба рушати.
— Уже й накази віддаєш? — сказав Ренцо.
Але було видно: йому надзвичайно радісно чути її голос.
— Часу гаяти не можна, — мовила Кхара.
Вона спала з лиця, одяг у неї був замащений власною кров’ю, але рішучий погляд не дозволяв їй перечити. Та й ми розуміли: Кхара має рацію.
Ми мовчки зібралися. Напередодні вночі ми з Тобблом змогли витягти в Апчхуна з ноги стрілу й зашити рану. Але мій бідолашний поні трохи накульгував, і я пересіла на одного з коней, що везли речі, аби не обтяжувати Апчхуна.
Ну а Кхара наполягла, що їхатиме на коні сама. Трохи посперечавшись, Ренцо здався й підсадив її на Переможця. На диво нам усім, вона втрималася в сідлі, хоча й далося їй це важко. Ренцо поїхав попереду, а Кхара одразу за ним. Час від часу її хилило на сон, тож ми з Тобблом їхали поруч із Переможцем і стежили, їхали без упину, навіть коли Кхара зойкала від болю. Вона не здавалась, але Ренцо їхав з похмурим лицем.
Навколо панувало моторошне безлюддя. Довгий час люди, які мешкали в цій частині світу, дбали про свою землю. Поля були поорані рівними скибами, обнесені канавами, щоб відводити зайву воду. Я бачила чепурні дерев’яні паркани, низенькі клуні, стайні й загороди. Навколо сіл не було загорож. Не було озброєних людей. На цій землі багато років панував мир.
А тепер війна насувалась, і її передвісниками були ми. Я почувалася якоюсь брудною, що несу щит і меч у ці тихі місця.
Ми скакали на північ, туди, де очікувався початок атаки терамантів. З верхівки одного з нечастих пагорбів ми помітили позаду темну пляму на обрії. Ренцо, більш досвідчений у таких речах, звів брови.
— Певне, це армія Мурдано.
Кхара тільки кивнула.
До нашої мети лишався день.
— До ранку військо нас наздожене, коли не скоріше, — сказав Ренцо. — Треба сховатися. Багаття сьогодні не палимо.
Біля річки ми знайшли колючі зарості й вирішили отаборитися там. Коли споночіло, світляками замигтіли багаття вояків Мурдано: сотні, коли не більше — на відстані з пів ліги. Солдати, певне, готують вечерю, варять чай, сплять у наметах, зігрівшись коло вогню.
Їжі в нас іще було вдосталь, тож ми добре повечеряли, але ночували в холоді й сирості, тулячись навколо Кхари, щоб її зігріти.