Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 24)

Тоббл засміявся.

— Ну, ми чимало пройшли з тобою разом. Довгий шлях від потопаючого вобика й нажаханої останниці.

— Іноді мені здається, наче відтоді двадцять років минуло, — зауважила я.

— Коли все скінчиться, ми зможемо знову бути просто Тобблом і Биш.

— Справді? — спитала я.

— Аякже!

Я кивнула, але замислилася, чи має рацію Тоббл. Чи справді зможемо ми стати як були? Коли твій розум повний нових знань, особливо коли від деяких з них просто серце болить, чи є поворот до ранішого часу?

Старійшина Діґґл разом з іншими вобиками підійшов до нас, коли ми з Тобблом попивали коло багаття гарячий чай.

— Доброго ранку, посланнице Биш і вельмишановний Тоббле! Чи добре вам спалося?

— Дуже добре, дякую, — відповів Тоббл. — Вип’єте з нами чаю?

— Дякую, ми вже попили.

Покінчивши з люб’язностями, Діґґл перейшов до справи:

— Отже, я не бачу, щоб у небі було чорно від дружніх раптидонів.

— Так, — погодилася я. — Ще нема їх.

— Може, вони вирішили, що безпечніше не кидатися в бій.

— Можливо, старійшино Діґґл, ваші тривоги обґрунтовані, — я постаралася говорити твердо. Діґґлові треба дати зрозуміти: не час впадати у відчай. — Проте я особисто зустрічала володаря Роріда і можу запевнити вас: це птах рішучий і аж ніяк не лякливий.

Це заспокоїло Діґґла. На годину. Ще на дві. Але ранок котився до полудня, і я вже сама почала сумніватися. Чи не вбили Дотрама по дорозі? А може, раптидони вирішили не об’єднувати сили з нами? Може, вони якось брудно сторгувалися в нас за спинами?

Може, нас зраджено?

Я боялася, що моє друге важливе завдання скінчиться провалом. Що мені нічого не вдасться. Хоч я й розуміла, що це сміховинно, але мені набагато страшніше було розчарувати Кхару, ніж іти в бій.

Я поглянула на табір вобиків. Видовище мене не обнадіяло. Хтось виглядав у небі раптидонів. Інші скоса позирали на мене.

Я озирнулася: до мене знову йшов Діґґл.

— Посланнице Биш! — різко звернувся до мене він. — Не хотів би тебе турбувати, але маю повторити: схоже, ми тільки згаяли час!

— Старійшино Діґґле, ви розумієте, все зараз дуже непевно. Благаю вас, почекаймо ще кілька годин!..

Я замовкла, коли Тоббл схопив мене за лапу.

— Що таке? — спитала я.

Тоббл тільки всміхнувся й показав: небом сунула химерна швидка чорна хмара.

По всьому табору вобики стали одне одному її показувати. Від такого видовища серце завмирало. Хмарка побільшала, росла, коли раптидони високого польоту почали спускатися з-над хмар до тих, хто летів нижче. Сотні й сотні раптидонів з’явилися перед нами: соколи, яструби, завернивітри, скопи, сови, рудолуні, орли.

— Гадаю, старійшино Діґґле, — полегшено зітхнувши, мовила я, — по нас прибули.

Я очікувала, що на чолі летітиме Дотрам. Але перед вів, оточений кількома пурпуровими орлами найгрізнішого вигляду, не хто інший як Рорід Черепоруб.

Я ще не бачила його в повітрі з розкинутими крилами. Від цього розмаху перехоплювало подих: кожне крило було в зріст високого чоловіка. Рорід Черепоруб поважно, колами спустився й сів на молоде деревце, що зігнулося під його вагою. Ми з Тобблом і Діґґлом поспішили до нього.

— Вітаю, великий Роріде, — доземно вклонилася я йому.

— Вітаю, дейрно Биш! — мовив Рорід своїм хрипким, наче здавленим голосом.

— Дозвольте познайомити вас із Діґґлом, старійшиною вобиків Боссипа, — сказала я.

Діґґл уклонився. Хоча Рорід не мав влади над вобиками, але випромінював таку велич, до якої найбільш доречним видавався уклін.

— Старійшино Діґґле, — промовив Рорід після неуникних у вобиків висловів гостинності, компліментів і подяк, — чи готові ваші воїни? Ми летимо просто в бій. А летіти нам у ніч.

— Бобики Боссипа готові, — поважно відповів Діґґл.

Я поволі видихнула. І знову мені вдалося зробити те, в чому на мене покладалася Кхара.

Не чулося бадьорих вигуків. Ніхто не говорив про майбутні перемоги. Вобики так само не хотіли битись, як і я. Але, як я сказала Максинові, бути хоробрим не означає не боятися.

Усім було страшно.

Тільки ми не збиралися дати страхові нас спинити.

24 Політ

Оскільки я дейрна і маю літальні перетинки, високо в повітрі мене побувати випадало не раз. Хтось може сказати, що ми ширяємо в повітрі, але наше ширяння, планерування радше є сповільненим падінням.

Хай там як, а планерувати мені доводилося.

Маленькою, граючись із братами й сестрами.

Тоді, коли рятувала Тоббла, який потопав у морі.

Тоді, коли я ледь не збила з ніг Арактік, провидицю Мурдано.

Колись я могла сказати, що планерувати на літальних перетинках — це приблизно те саме, що літати.

Могла. Але тепер розуміла, що ні.

Я погойдувалася в неймовірно потужних кігтях Роріда, проходячи крізь хмару. А Рорід — летів.

Це було геть не так, як робимо ми.

Зліт був дещо складнуватим. Спочатку Рорід усівся на швидко змайстроване сідало (вобики буквально за кілька хвилин набудували кількадесят таких). Я стала спиною до нього, він обережно посунувся, обхопив пальцями спочатку моє праве плече, потім ліве. Кожен палець у Роріда був завтовшки з людське зап’ястя. І на кінці кожного — гачкуватий пазур, яким, мабуть, можна було б випустити кишки... ну, наприклад, дейрну.

Пальці Роріда обхопили мене за плечі й під пахви. Тільки-но я почала звикати до цього бентежного стану, як почула: птах змахнув крилами. Різкий порив вітру — і я відірвалася від землі.

Рорід махав крилами, а я дивилася, як під ногами пропливають засніжені поля. Ми набрали таку висоту, аби не плутатися в найвищих деревах Люсебенського лісу. Одне було таке височенне, що його верхнє листя майже торкнулося моїх п’ят.

Коли з заходу здійнявся рівний вітер, Рорід з легкістю полинув угору. Я витягла шию, як могла, озирнулася й побачила, як сотні великих раптидонів рухаються за нами, і в кожного в кігтях по вобику.

А кожен вобик тримав у лапках ярага.

Вобики збуджено перемовлялися, і яраги теж — на свій лад: співали радісну пісню. Чи вони розуміли, що летять просто в бій? Безумовно. Але співали не про це. Вони співали про незрівнянно прекрасне відчуття польоту.

Ми, наземні створіння, здійнялися в царство раптидонів. За нашими спинами сонце котилося за обрій, розкидаючи жовте й помаранчеве проміння, яке золотило пір’я і шерсть. Як же це було дивовижно! Хоч я б не сказала, що дуже зручно. Мене тримали під пахви, а ноги незграбно теліпалися.

Я помітила, що зліва підлітає Дотрам, тримаючи в лапах Тоббла.

— Як летиться, Тоббле? — гукнула я.

— Зовсім не страшно! — наляканим голосом відгукнувся Тоббл. — Тільки до землі далеко, якщо ти раптом не помітила.

Мені спало на думку, що, мабуть, я мала б набагато дужче злякатися. Але Рорід могутній. Він править своїм народом дуже давно, а живе ще довше. Я йому довіряла.

Та й чи мала я вибір — довіряти чи ні?

— Послухай ярагів, — порадила я Тобблові. — Вони не хвилюються.

— Звісно, що їм. Вони ж яраги! Якщо їх хто впустить — вони тільки підскочать, їм і горя нема!

Тоббл, як і решта вобиків, тримав у лапках ярага. Ці маленькі створіння важили небагато, але, певне, довго тримати їх все одно було непросто.