Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 25)

Повітря було морозяне, вітер — сильний. Я подумала, чи розуміють раптидони, що ми, наземні створіння, не всякий холод можемо витримати. Ми летіли далі, небо темніло, а яраги співали свою безмовну, але переконливу пісню. У мене затерпли м’язи, та коли засвітилися зірки, я геть забула про всі незручності.

Вони були так неймовірно близько! Якби Рорід злетів ще трошечки вище, я могла б зірвати одну й покласти в сумку.

— Володарю Роріде, можна, я дещо спитаю?

— Можна одне питання, ну два. Не більше. Летіти найкраще мовчки.

— Я просто хотіла дізнатися: ви не боїтеся налетіти на грозові хмари? Чи навіть на зірки?

— Що? — здивувався Рорід. — Налетіти?.. А, я забув, що в наземних істот такі слабкі очі. Відповідь: ми часто пролітаємо крізь грозу. Дощові хмари ходять низько зазвичай. А до інших навіть я на своїх крилах не долечу.

— А зірки?

— Охо-хо, моя юна дейрно, коли закінчиться все це шаленство, треба б тобі взятися за науку! Учені твердять, що зірки — це дірочки у великій чорній чаші, яка накриває землю вночі. А висота тієї чаші така, що її навіть найвища хмара не сягає.

Я не могла дивитися на зірки вгору. Над собою я мала змогу бачити лише груди й крила Роріда, його грізний дзьоб, що вказував путь. Зірки споглядати я могла попереду і з боків. Аж тут переді мною виявилася рівна чорнота.

— Не хотіла б вас забалакувати, володарю Роріде, але чому попереду немає зірок?

— Їх застують хмари. Снігові.

— Снігові?

— Так. І часу пересидіти заметіль у нас немає.

— Ми полетимо крізь них? — стривожено спитала я.

Ніби у відповідь на мої слова, на ніс сіла сніжинка. Одна сніжинка мені здалася милою і мирною. А далі почалося таке, що мирним не назвеш.

Рорід проклекотів якісь слова — не загальною говіркою. Певне, віддав наказ. Хоча мову раптидонів я не розуміла, але тон вловила. А також помітила, що пісня ярагів стала вже не такою бадьорою і веселою.

— Може, тобі буде важко, посланнице Биш, — попередив мене Рорід. — Мусимо злетіти над бурею.

Над? Над бурею?

Сніг уже став густіший. Більша його частина танула на моєму хутрі, але воно поступово бралося кіркою льоду.

Я озирнулася до Тоббла, аж раптом мене засліпив потужний спалах, і за мить вуха ледь не розірвалися від оглушливого гуркоту.

Блискавка. Грім.

Я колись боялася грози, навіть тоді, коли ми з родиною ховалися в надійному житлі під землею. Але інша річ — летіти просто крізь неї. Я швидко навчилася, побачивши блискавку, затуляти вуха, щоб захиститися від жаских розкотів грому, що пробирали аж до кісток.

Рорідові крила невпинно розтинали повітря змах за змахом. Пір’я в нього по краю взялося кригою. Тільки важке дихання давало мені зрозуміти, що великому птахові політ дається нелегко. Мабуть, ми злітали вище, але точно визначити я не могла.

Якоїсь миті я позирнула на Тоббла і побачила, як величезний зазубрений стовп блискавки вдарив якогось раптидона разом з його пасажирами: вобиком і ярагом.

Раптидон запалав, перетворившись на кулю полум’я. Я скрикнула з жаху, проводжаючи очима це вогняне падіння з небес.

Загиблий раптидон. Загиблий вобик. Загиблий яраг. І чуло моє серце, що це не остання загибель серед нас.

25 Дрейландці

Жах цього відчайдушного польоту попід хмарами залишиться зі мною назавжди.

Блискавка в нас цілила. Грім стрясав усе довкола. Сніг сліпив очі. Руки й ноги в мене заніміли. Плечі боліли. Кожен подих давався важко.

Знову і знову блискало. Наче саме небо заповзялося нас знищити. Ще двоє раптидонів спалахнули й перетворилися на нетривкі вогняні кулі.

Ще кілька раптидонів так виснажилися, що не змогли летіти далі, а спустилися на землю шукати прихистку.

Щойно я вже сама зібралася попросити Роріда спуститися, сталося диво: ми здійнялися вище хмар. Мить — і на зміну відчаю прийшло мовчазне зачудування.

Хмари під нами розкинулися подібно до нескінченної зім’ятої ковдри. Блискавки ще було видно, але вони тепер уже були просто спалахами десь далеко під ногами. Зірки світили так ясно, що я поморгала, звикаючи до світла.

І поруч, по лівий бік, був Тоббл. Він лишився в живих.

— Як почуваєшся в польоті, посланнице Биш? — запитав Рорід. То були його перші слова за багато годин.

— Великий Роріде, я промокла до кісток, змерзла так, що не відчуваю ніг, а плечі болять, наче по мені пробіглося стадо ґарліанів. Але це видовище такого варте!

— Краса! — проклекотів Рорід, і його хрипкий голос прозвучав м’яко.

— Але мені шкода тих, кого ми втратили, — сказала я.

— Ми знали, що буде нелегко, — просто відповів Рорід.

Не потеплішало, але повітря було сухіше, і грім уже став просто далеким гуркотінням Рорід летів далі, і я настільки стомилася й виснажилися, що заснула Час від часу прокидалась і бачила над собою обнадійливі великі крила Роріда. Але я спала, коли він знову обізвався:

— Прокидайся, люба дейрно. Майже долетіли. І зараз ти дещо точно захочеш побачити.

Я розплющила очі й скрикнула від радості. Сонце! Жовто-помаранчеве, гаряче, воно неначе лежало на подушці з хмар.

— Дякую, великий Роріде! Яка радість — бачити таке, прокинувшись!

Я зважила, де ми, і сказала:

— Сонце праворуч від нас. Ми повернули на північ?

— Так. Летимо над рікою Теларно. Мої соколи спустилися на розвідку. Вони зустріли горобців і чайок, які розповіли про нічну битву. Хоробрі люди Вайди потрапили у ворожу засідку. У них жахливі втрати. Тепер дрейландці стали табором біля села Бруґ. — Рорід трохи помовчав. — Скоро вони накинуться на Бруґ, переб’ють там усе живе і спалять село на попіл.

Слова сипалися на мене, як удари. «Жахливі втрати». «Переб’ють». «Спалять». Перед очима непрохано стало те, що я побачила колись: тіла моїх рідних і друзів, навалені горою біля нашої оселі, яку сплюндрували вояки Мурдано.

Я стиснула кулаки й спробувала відігнати від себе цей спогад.

До Роріда підлетів Дотрам, майже крило до крила.

— Тоббле! — гукнула я. — Ти як там?

— Добре! А як же ще? — щиро здивувався він.

— Ти не промерз і в тебе не болять усі м’язи?

Тоббл засміявся:

— Биш, послухай, ти ж за мене набагато більша. Твоя вага більше обтяжувала твоє тіло. А ще мені мій яражик співав цілу ніч, — додав він. — Заспокоював!

Я замислилася, чи бачив Тоббл оту смерть у вогні, яку бачила я. Може, якось так вийшло, що не помітив. Я подумала, чи переповідати йому розповідь Роріда про дрейландців. Але Тобблу було так добре! Він скоро і так про все дізнається.

Рорід по-раптидонячому дав накази Дотраму, і той відлетів. Тоббл, тримаючи свого ярага однією лапкою, другою помахав мені.

— Ну а тепер, посланнице Биш, — сказав Рорід, — треба знайти місце, де безпечно тебе посадити.

— Безпечно посадити? Ми хіба не будемо зупиняти дрейландців?

— Послам у бою немає чого робити, — відказав Рорід. — Ти важлива для Панни. Я б не хотів повідомляти про твою загибель.

Я завагалася. Рорід мав деяку слушність. Деяку. У бою з мене користі небагато. Та й узагалі мені було страшно. Я вже досить бачила на віку, аби уявити найгірше.

Я ж посланниця. Хіба ні? Це мій обов’язок перед Кхарою, чи не так?

Але ж Тоббл іде в бій. Як мені не йти?

— Ні, володарю Роріде. Я маю бути з моїми друзями-вобиками. Вони тут через мене.

Рорід, здається, злегка розсміявся. У раптидонів це важко зрозуміти.

— Ну, воля твоя, посланнице Биш. Виймай тоді зброю. Час настав.