Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 26)

Рорід замахав крильми в дещо іншому ритмі, і невдовзі нас оточили сотні раптидонів, і в кожного були в лапах вобик і яраг.

Я потерла руки, щоб до них приплинула кров. Підтягла ремінець на щиті від Варіса й вийняла меч.

Рорід оглушливо заклекотів. По всьому небо раптидони склали крила й подібно до стріл протнули хмари. Вниз — у мокру вату. Вниз — у сліпучий туман.

Ми мчали швидше і швидше, я ледве могла дивитися, мружачись проти вітру.

Ось уже крізь туман проглядає земля.

Кілька секунд — і ми опинилися просто над селом Бруґ. Воно було цілком звичайне на вигляд: хатки під очеретяними стріхами, притрушені снігом покручені вулички, грубий частокіл навколо. Я побачила, як матері, діти й кілька стареньких тікають по хатах.

Біля частоколу зібралися люди. Ці люди, вочевидь, не солдати. У декого були мечі, але в більшості — вила, мотики й кілки, якими неможливо протнути навіть найтоншу шкіряну броню.

По другий бік брами в частоколі стояли люди Вайд и — ті, хто вцілів. Їх було з сотню, багато з перев’язаними ранами, хтось кульгав, хтось лежав на ношах.

Вайда зі своїми вояками побудував стіну щитів: кожен перекривав сусідні. За нею з дюжину здорованів наготували списи, готові бити там, де відкриється отвір. Вишикувалися вони, як вишколені солдати. Тільки дурень кинувся б в атаку на цей похмурий заслон.

Тільки от, на біду, суцільний щит із краю в край створювали всього-на-всього п’ятдесят людей.

До них рухалася тисяча вояків у строях Казара, всі добре озброєні. У кращому разі виснажений загін Вайди міг лише випромінювати рішучість.

Дрейландці теж виставили такий щит, тільки вчетверо більший, ніж у Вайди. Лава за лавою стояли, готуючись зайняти місце передніх. Здебільшого військо складалося з людей, але понад стіною щитів я помітила шістьох фелівет, а ще чотирьох величезних терамантів, на чиїх блискучих броньованих спинах сиділи люди.

За шерегом комах завбільшки з коней стояв чоловік у пишнішому, ніж в решти, одязі. Його броня виблискувала.

— То їхній генерал, — прошепотіла я.

— О так, — мовив Рорід. — І він — мій!

26 Перша битва

Раптидони всі як один завернули на схід, обминувши поле бою.

— Нападаючи з повітря, — пояснив Рорід, — добре зайти так, аби сонце світило в спину. Наземних істот воно сліпить.

Нас, здається, не помітили ні дрейландські військові, ні вояки Вайди. У широкому розвороті раптидони безмовно, з граційною невимушеністю вишикувалися у три великі клини один за одним.

Рорід сповільнив політ поблизу поля бою і пронизливо заклекотів. У голосі його чулися виклик, хоробрість, упевненість у перемозі. І без перекладу було зрозуміло, що Рорід закликав раптидонів в атаку.

Раптидони різко знизилися, потім вирівняли хід, мов кораблі під легким вітром. Попереду летів клин на чолі з Дотрамом, який ніс Тоббла і його ярага.

Вояки Вайди почули нас, поглянули вгору й роззявили з подиву роти. Більш ніж п’ятсот раптидонів знижувалися, вилітаючи наче просто з ранкового сонця.

Я побачила, як напнули тятиву лучники Казара, подалися вперед, цілячись, і моє серце закалатало. Лучники мружилися проти сонця, що світило їм просто в очі.

Полетіли стріли до неба, на раптидонів. Стріл вилетіло з сотню, але багато не долетіли, а решта сповільнились, і від них було легко ухилитися.

Проте одна стріла знайшла ціль. Вона ввігналася в крило старого грифа, і той, перекидаючись у повітрі, полетів додолу. Вобик, якого він тримав, упав просто на вістря списа. Що сталося з ярагом, якого тримав вобик, я не розгледіла.

Я ахнула, побачивши цю відразливу картину, розуміючи, як вона засмутить вобиків, змусить їх занепасти духом.

Тільки я забула про те, яка у вобиків вдача. Вони не занепали духом. Вони розлютилися.

Раптидони знизилися над дрейландським військом, і вобики стали кидати своїх ярагів на щити.

Я знала, що яраги отруйні для більшості істот, але не уявляла, як саме діє їхня отрута. Щойно їхні голки стали колоти відкриті плечі, спини, навіть обличчя тих допитливих, що визирали з-за щитів, я побачила, чому яраги такі безстрашні.

Отрута діяла швидко й безжально. Кілька секунд — і вколотий ярагом падав на землю, починав корчитися й задихатися.

Дрейландці прийшли палити, убивати, нищити. Я ніби мала радіти їхній смерті. Але їхні страждання не тішили мене.

Раптидони спустилися ще нижче і випустили вобиків — шалених, відчайдушних вобиків — просто на голови дрейландцям.

Стіна щитів, проріджена отрутою ярагів, розсипалася й перетворилася на хаос: солдатів кусали, дерли, рвали розлючені вобики.

З ревом вояки Вайди підняли щити й злагоджено посунули на ворога, проламували проходи між щитами, кололи списами та мечами, били сокирами й булавами.

Але все одно дрейландців було дуже багато. І то були добре вишколені вояки. Вони відступили, утворивши захисне коло навколо генерала.

Але найстрашніші були четверо терамантів. Наші яраги проти них нічого не могли вдіяти, адже все тіло комах вкривав товстий панцир.

Рорід знову гортанно заклекотів. Із землі, з-за села налетіли зграї дрібнішого птаства: чайки, круки, сойки, шпаки, навіть малі горобці. Летіли вони швидко, маленькі крила так і лопотіли. І, на диво мені, летіли вони просто на терамантів.

Тераманти нагадують великих жуків. Їхню природну броню не беруть ні стріла, ні спис, ні меч. Але вони мають два уразливих місця. По-перше, значно слабше захищене черево, до якого, втім, складно дістати. А по-друге, очі. І ці очі тепер були всі вкриті дрібними птахами, які люто дерли їх і дзьобали. Один терамант, шалено мотаючи головою, побіг на північ, ніби вирішив утекти додому. Решта троє намагались атакувати. Однак наосліп атакувати складно.

— Час настав, — сказав Рорід. — Я беруся за генерала. А ти крикни, якщо на мене хтось нападе ззаду. Тримай меча міцно, Биш!

То було не прохання. То був наказ.

Ми метнулися вниз із-під сонця, Рорід широко розкинув крила, крижаний вітер кинувся мені в обличчя.

Вояки внизу, певне, помітили тінь раптидонів. Вони подивилися вгору і вжахнулися. Вжахнулися, але не кинулися тікати.

Дрейландський генерал був оточений захисниками зусібіч, але вони хоч і стояли тісно, але все ж над головою в огрядного, вдягненого в броню чоловіка було невелике відкрите місце, щоб бачити, що діється вгорі.

— Давай! — крикнув Рорід і розкрив лапи.

Я полетіла вниз і скрикнула при цьому — частково по-бойовому, частково настрашено.

Я впала на мокру землю, перекотилася, щоб пом’якшити падіння, підскочила — брудна, але готова битись. А ось і він. Генерал. Удвічі вищий за мене, з мечем, довшим за мій зріст.

Він палючо зиркнув на мене крізь забороло. Відволікшись, він не помітив, як повз пролетів Рорід, спритно розвернувся, щоб накинутися на генерала ззаду.

— Убийте оцього... оцю! — крикнув генерал.

До мене кинулися троє вояків.

Рорід ударив. Схопив кігтями генерала за голову, вкриту шоломом. Я гадала, що він зірве шолом, але недооцінила силу великих раптидонових кігтів. Рорід стиснув шолом — і протнув пазурами сталь, діставшись просто до голови воєначальника.

— А-а-а! — крикнула я, коли солдати втратили до мене інтерес і кинулися до Роріда. — Роріде! Ззаду!

На допомогу генералові помчали ще солдати. Коліна у воєначальника підкосилися. З руки випав меч. Краєм ока я помітила рух. Це лучник спритно наклав стрілу на тятиву. З такої відстані він би поцілив у Роріда.

Я не стала думати. Я діяла. Кинула в нього меч.

Кидок був не блискучий. Лезо не ввігналося в лучника, але руків’я підбило йому руку, і він пустив стрілу, але промахнувся.

Генерал упав долілиць. Рорід сів на голову мерця, розкинувши крила для рівноваги.

— Ваш провідник мертвий, — спокійно промовив Рорід. — Хто бажає полягти поруч?

27 Фелівета-воячка

Питання Роріда було досить, аби дрейландські солдати завагалися. Над полем розлігся крик:

— Генерал загинув!

Рештки бойового духу дрейландців випарувалися. Навколо мене загарбники-вояки Казара покидали зброю, підняли руки і здалися.

У заціпенінні, не вірячи своїм очам, я оглядала криваве бойовище. Мертві люди. Мертві раптидони. Мертві вобики. Мертві яраги.

Я відчайдушно кинулася шукати Тоббла, але ніде його не бачила. Над бойовищем здійнявся, наростаючи, печальний звук: стогін, плач, болісний крик. У поля битви є свій запах, і його не забути: це сморід крові і страху.

— Перемога! — заклекотів Рорід, і з неба почувся відгук — грізний крик радості сотень раптидонів.

Він звів гострий погляд на мене.

— Це великий тріумф для тебе і твоїх товаришів-вобиків, посланнице Биш.