Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 23)

— Сходами, — відповіла я.

Раз у раз зачіпаючись великими ногами, я піднялася вузенькими східцями. Тоббл ішов за мною.

Надворі нас ледь не збив із ніг натовп вобиків, що біг назустріч.

Я бачила: до нальоту раптидонів вони готові. Двісті лучників, наклавши стріли на тятиву, чекали наказів.

— Будь ласка! Не стріляйте! — крикнула я. — Принаймні поки що не стріляйте!

Головний над лучниками махнув лапою — і лучники, на моє полегшення, опустили зброю.

— Агов, раптидоне! — гукнула я. — Ви прилетіли від володаря Роріда?

Великий сокіл, що ширяв угорі, дивився на мене безжальними чорно-жовтими очима. Жах вобиків мені був зрозумілий.

Раптидонові легко схопити й понести таку невелику істоту.

— О так, — відказав раптидон. — Я Дотрам. Я приніс вість від володаря Роріда й Панни.

Сокіл поволі спустився і сів на віз із сіном. Він мав гострий гачкуватий дзьоб, червоно-помаранчеві крила і блискучий чорний хвіст.

— Ви, певне, один з вартових Роріда Черепоруба, — сказала я. — Рада знову вас бачити.

Я дуже обережно спробувала потиснути йому кігтисту «руку» — якщо робити це недбало, то буде приблизно так, як схопити ніж за лезо.

— Дуже радий бачити вас живою, посланнице Биш!

— Сама цьому рада!

Здається, він розсміявся. Сміх у раптидонів майже такий самий страшний, як у фелівет.

— Я приніс похмурі новини, — сказав Дотрам. — Люди Вайди пішли в гори Перріччі. Мали намір перекрити дрейландцям шлях, коли тераманти вийдуть зі свого тунелю. Але Казар виявився хитрішим. Послав загін, невеликий, але потужний, через прикордонні перевали.

— Отже, почалася війна? — заламуючи лапки, спитав Тоббл.

— Ще ні, — відказав Дотрам. — Панна сподівається, що ми зможемо затримати цей кидок. Можливо, навіть з допомогою вобиків узагалі спинити. Чи говорили ви про це з ними?

Я здригнулася. Хоч ми звечора й говорили дуже довго, але старійшини вобиків ще не ухвалили рішення. Їм начебто й сподобалася думка Тоббла заручитися допомогою ярагів. Але все ж старійшини не спішили оголосити, чи схвалюють вони таку небезпечну справу.

Підійшов, сторожко поглядаючи на Дотрама, старійшина Діґґл.

— Чи є новини?

— Є, але недобрі, — сказала я. — Казар послав невеликий загін через прикордонні перевали.

— Панна, — додав Дотрам, — сподівається, що ваш народ допоможе нашому дати чосу дрейландцям.

— Справді? — перепитав Діґґл. — А що нам обіцяє Панна за це?

Говорив він, майже торгуючись.

— Ви бажаєте, щоб вам заплатили за те, що ви зупините війну? — спитав Дотрам.

— Ви хочете кинути наших вобиків у бій, — відповів Діґґл. — У цьому бою багато з них можуть загинути.

Погляд сокола подобрішав, якщо про хижого птаха так можна сказати.

— Я звертаюся до вас аж ніяк не без пошани.

Діґґл звернувся до мене:

— Нам потрібно не що інше, як гідне становище нашого народу. Ми розмовляємо і будуємо, ми хазяйнуємо коло землі й рибалимо, а проте нас, вобиків, сприймають як другорядних істот, бо ми не належимо до панівних видів. Отут ми бажаємо зміни.

— Я не маю повноважень таке обіцяти, — сказав Дотрам.

— Тож я звертаюся до твоєї честі дейрни, посланнице Биш. Якщо ми допоможемо і якщо по перемозі Панна здатна це забезпечити, чи перекажеш ти їй нашу справу?

— Чи попрошу я Панну долучити вобиків до панівних видів?

— Так, чи зробиш для того все, що зможеш?

— Від щирого серця! — відказала я. — Я багато місяців провела пліч-о-пліч із Тобблом. Якщо його народ, ваш народ, не заслуговує на повагу, то на це не заслуговує жоден вид.

Діґґл озирнувся до вобиків. Ніхто не зронив ані слова, але все одно я зрозуміла: рішення ухвалено.

Коли він знову поглянув на мене, то аж помолодшав. Його добре, пооране зморшками воб’яче обличчя раптом сповнилося грізної рішучості.

— Тож де треба зібратися нашим вобикам? — запитав Діґґл. — Часу гаяти не можна. Ми всі з цим згодні.

23 Чекаючи на раптидонів

Кожна хвилина була дорога.

Поки вобики пів дня добирали вояків, я не знаходила собі місця. Не знаходила я місця і поки вони решту дня збиралися в похід. Ще два дні я не знаходила собі місця, поки ми діставалися від Боссипа до найближчого краю Люсебенського лісу.

Але коли ми врешті стали там табором: шістсот дев’ять вобиків і одна дейрна — мені стало трохи легше на душі. Дотрам нарешті був готовий летіти по своїх.

— Зранку я повернуся, — мовив Дотрам. — Якщо не повернуся, то слід вважати або що мене вбили, або що хтось узурпував престол Роріда.

— До побачення! — сказала я. — І поспішіть!

— Полечу так швидко, як дозволить вітер! — пообіцяв Дотрам. — Виглядайте мене зранку!

По тому він розправив крила і злетів у небеса: світло-помаранчеве проміння призахідного сонця зблискувало на його пір’ї. Тоббл разом з деким зі старійшин пішов розмовляти з ярагами. Його так розпирало від гонору, що він у цьому посольстві, аж він ледь не луснув. Але мені було дуже радісно бачити його таким гордим.

Вечір я провела ні з ким не розмовляючи, але не самотня. Сидячи коло жаркого багаття, я слухала пісні вобиків, вірші вобиків, історії про діяння героїв вобиків. Коли я лаштувалася спати, то, здається, знала вже досить, щоб написати історію цього виду.

Може, саме через ці всі оповіді мені тієї ночі снився Урманський тис, під яким люди, раптидони, фелівети, натіти, тераманти і дейрни зібралися, щоб укласти угоду про те, як жити між собою. Саме там шість панівних видів поділили світ. Ця угода завжди видавалася мені мудрою і взагалі чудовою. Але чи справді це так? Хіба не можна було придумати способу справді спільного існування?

Натомість тераманти пішли своїм шляхом, фелівети — своїм, а люди утвердили свою владу, яка породила тиранів.

Особливо людям, думала я, важливо бачити, що вони не одні такі на світі. Відділеність від інших видів легко схиляє їх до зневаги, і вони винищили мій народ, тайкома скорочують кількість фелівет, загалом намагаються повністю підкорити собі природу.

Щоправда, стосовно вобиків і ми, дейрни, не без гріха. Мої предки на тій нараді не замовили за них слово. Скільки пам’яталося, на вобиків не зважали, а то й гірше.

Я міркувала, чи це коли-небудь зміниться. Кхара зробить що може, але вона не має на меті правити. Вона хоче тільки спинити війну й нищення істот, відмінних від людей. Панна Недаррська бажає стати королевою чи імператрицею не більше, ніж я — посланницею.

Я прокинулася з сонцем, підскочила й збентежено подивилася на хмари: чи не летять раптидони. Але нічого крилатого, окрім невеликої чайки, не побачила.

Я чула, що Тоббл ліг спати набагато пізніше. І тепер він гучно позіхнув біля мене.

— Ну як, прилетіли? — спитав він, потягуючись.

— Ще ні. Але прилетять. А як з ярагами зустрілися?

— По-моєму, дуже добре, — заусміхався він. — Переговори вів здебільшого я.

— Справді?

Він знизав плечима:

— Так. Старійшини, звичайно, теж говорили. Але коли йдеться про широкий світ і те, які там сили діють, то я, ну, знаю більше.

— Ти ба, — піддражнила я його, — певне, старійшини зовсім нічого не знали, якщо мали на тебе покладатися.

— Що? Та... а, ти кепкуєш із мене.

— Але з любов’ю!