Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 22)

— Правда і неправда! — вигукнув один з них.

— Звісно, — відказала я, щосили намагаючись справляти враження розумної й дорослої. — Може, ви б мені щось сказали, а я визначу, чи це правда.

Схоже, слухачам така думка сподобалася: пролунали ввічливі оплески.

— Я Півфіббл, — промовив огрядний вобик.

— Доброго дня, Півфіббле, — сказала я. — Але не хочу вас образити, тільки це не ваше справжнє ім’я.

Мої слова зустріли радісним сміхом. Я показала фокус, і глядачам сподобалося.

Той, який назвався Півфібблом, вклонився мені й сказав:

— Маєте рацію. Мене звати Вінтіґґл. Приємно познайомитися!

— І мені, друже вобику, — вклонилася я у відповідь.

— А я Мурдаддла, — промовила вобиця з залу. — Сьогодні вранці я подоїла шістьох своїх яць. Надоїла чотири гарнці молока.

— Перепрошую, але маю заперечити, шановна Мурдаддло: у вас немає шістьох яць. І чотирьох гарнців молока теж.

Мурдаддла скинула головою:

— А скільки ж?

— Цього я сказати не можу. Можу тільки визначити, правду кажуть чи ні. Точніше, можу сказати, чи той, хто говорить, сам вважає свої слова правдою.

Подібні штуки я показувала й перед самим Мурдано. Ото було справді страшно. А тут — чи кумедно, чи бентежно. Адже, як-не-як, я прибула сюди домовитися про важливу річ, а не розважати фокусами боссипську громаду.

— Я звуся Старійшина Діґґл. Я стверджу п’ять речей, — обізвався з білераки вобик — такий древній, що вуха в нього повисли, а зелені очі зробилися каламутними. — Якщо ти правильно визначиш, котрі з них правдиві, а котрі ні, то доведеш, що ти дійсно дейрна.

— Чекаю на ваші твердження, Старійшино Діґґле.

— Перше: мені двісті дев’ять років.

— Неправда.

— Друге: у мене триста двадцять дев’ять онуків.

— Вітаю вас: це правда, і це чимало!

— Третє: я волію мед, а не вино.

Почувся сміх, який уже сам по собі виказав старійшину, але я спокійно продовжила:

— Шановний Діґґле, гадаю, це не так.

— Четверте, — не зморгнувши оком, мовив він. — Одного разу я витяг рибу, втричі за мене більшу.

— Оце так! — вразилася я. — Це ж вам на кілька тижнів харчів вистачило!

— Так, ми її багато насушили. Засолили й насушили. Ну а свіжопосмаженою вона смакувала... — старенький схаменувся і повернувся до головного. — Отже, п’яте й останнє твердження.

— Я готова, — сказала я.

— Я винен у загибелі шістьох членів моєї родини двадцять років тому. Бо легковажно не передбачив бурю, і через неї наш човен перекинувся.

Мені не потрібне було чуття, аби зрозуміти: старий вобик сам так вважає. Його голос тремтів. Цю історію він переповідав уже не раз. І з тієї пори на його житті лежить тінь провини.

То була мить неспокою. Я забула, що мушу доводити, чи я справді дейрна.

Я просто бачила: старий вобик, як і я, мучиться почуттям провини.

Я зіскочила з невисокої сцени, підійшла до нього, взяла за лапу.

— Шановний, я розумію: самі ви так вважаєте. І розумію вас, бо теж ношу на серці тяжку провину. Загинула вся моя сім’я, мій рід. А я тим часом була в іншому місці, гралася. Мене не було там, коли солдати Мурдано винищили всіх, кого я любила.

Його величезні круглі очі наповнилися слізьми, мої теж. Довгу, нескінченну мить ми бачили тільки одне одного — древній вобик і зовсім юна дейрна. Нас об’єднувала провина.

Я підвела погляд і побачила: усі вобики в залі дивляться на нас. І мовчать.

— Також в очах вобиків цього міста я бачу, що вони не визнають вашої провини, Старійшино Діґґле. Мені не потрібні особливі чуття, щоб збагнути, як ці вобики вас люблять і шанують. Отже, так: ви сказали чесно, як вважаєте. Але це не є правда.

Старійшина Діґґл печально всміхнувся:

— І ти, люба дейрно — бо немає сумнівів, що ти дейрнського роду, — і ти теж несеш цей тягар попри те, що тобі кажуть інші?

Я зустрілася з ним очима. Не змогла й слова мовити. Тільки кивнула.

Старійшина Діґґл зітхнув, погладив мене по спині й поглянув на Тоббла.

— Чудову супутницю ти обрав, Тоббле.

— Так і є! — з гордістю відповів Тоббл.

На тому Старійшина Діґґл скомандував більшій частині юрби розійтися.

— Ну, годі вам буде, побавилися. А тепер — до роботи! Хіба вже всі сіті полагодили? Хіба всі човни почистили?

Бобики слухняно розійшлися, хоча багатьом, вочевидь, дуже цікаво було подивитися, що буде далі. Урешті ми з Тобблом опинилися в товаристві тільки шістьох старійшин: Діґґла, Шаффлтона, Свуперти, Ґаллабаббла, Тіллімуда і Трояндли.

Старійшина Свуперта, літня вобиця, повела нас вузьким тунелем до кімнатки на віддалі від зали. Кімнатка була красива і барвиста, тільки дуже мала.

— Прошу вас, — мовила старійшина Свуперта. — Сідайте. Нам є про що поговорити.

Усі восьмеро сіли. Ми — розповідати свою історію. Вони — слухати нас і наше прохання. І можливо — ну може, ну все-таки — нам вдасться вирішити долю світу?

22 Похмурі новини

Для ночівлі вобики надали нам симпатичну хатинку, призначену для поважних гостей. Моє ложе з подушками було підвішене на синіх лозах, які квітли схожими на білих метеликів запашними квіточками. У грубці потріскували дрова, тож я могла перевертатися з боку на бік і відігріватися. У Тоббла була подібна постіль по другий бік від грубки. Хоча наші гамаки були під землею, у широкий отвір угорі було видно коло сріблястих зірок.

Я страшенно стомилася. Розмова зі старійшинами тривала кілька годин, і за цей час ми всі встигли смачно пообідати, повечеряти, ще й отримати невелику закуску після вечері. По тому Тоббл наполіг на знайомстві зі своїми дуже-дуже-дуже численними родичами.

Ну надзвичайно численними.

Я гадала, що засну одразу, але небо було таке чисте, зірки такі ясні, що я кілька годин пролежала без сну. А рано-вранці, коли сон таки прийшов, мене розбудив шалений галас, який лунав з усіх боків.

— Ґвалт! Тривога! Вобики, вставайте! Тривога!

Я скотилася з гамака Тоббл уже прокинувся і тремтів.

— Що таке? — спитала я.

— На нас хтось напав!

— Що? Хто? Хто напав?

Він показав у небо. Там у ранковому повітрі ширяв раптидон.

— Стривай! — Я взяла Тоббла за лапку. — Ми хіба не бачили отого, який був з Рорідом Черепорубом?

Рорід Черепоруб мешкав далеко на південний захід у великому гніздуванні. То був грізний старий птах, але він уже допомагав нам у наших пригодах, і я знала, що він чесний і справедливий. Адже він і Стімбалла прислав до нас на раду.

— По-моєму, ти маєш рацію, — сказав Тоббл.

— Нам треба вийти нагору, — мовила я.

— Канатом чи сходами? — сказав Тоббл. — Як тобі подобається! А можу гукнути, щоб тебе хто-небудь підняв.