Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 21)

— Ну, Биш, нам хочеться, щоб вода була, а дощ у тунель не заливав. Тож коли дощить — у Боссипі це, маю зауважити, не рідкість, — то вода стікає струмочками по корі. Вона збирається в підземних ставках і підводиться до каналів, звідки ми беремо воду, щоб пити й митися. Як же можна жити в тунелі без водогону?

— Точно! — зауважила я, хоча про водогін не чували в більшості великих міст, навіть у палаці Мурдано. — А що це за симпатичні кольори?

— А, це. У кожного роду свій колір. У нас шість родів і шість кольорів.

— Скільки ж вобиків у роду?

Він стенув плечима:

— У мене п’ятсот рідних і ще з тисячу свояків, які поріднилися через шлюб і всиновлення. У нас рід невеликий. Бірюзовий колір — наш. Рожевих — десять тисяч, фіолетових — удвічі більше. Загалом у Боссипі населення приблизно шістдесят одна тисяча. Принаймні так було при мені.

Наше судно мало пройти понад Боссипом, завернути на північ, потім на схід, обходячи північний край поселення. У затоці видніло кількадесят вобицьких суден різних форм і розмірів — одні стояли на якорі, інші були витягнуті на піщаний берег.

Ми пришвартувалися на довгому низькому причалі, навіть не стукнувшись об нього.

— На зустрічає ціла юрба, — сказала я.

— Аякже! Було б неввічливо, коли б ніхто не вийшов нас привітати!

— Напевне.

— Ну ж бо, Биш, буду зараз тебе показувати! — сказав Тоббл. — Ой, тобто тобі все показувати!

Він перший зійшов коротеньким трапом на причал. Я з полегшенням ступила на тверду землю: морська хвороба мені дещо докучала. Але дивна річ. Якщо в людському поселенні я була дрібна й непомітна, то в Боссипі виявилася просто велетенською істотою. Малі вобенята, завбільшки, може, з цуценя, сором’язливо підходили помацати моє хутро.

— Е-е, добридень! — сказала я.

Вобенята захихотіли. Одне кинуло мені м’ячик, сплетений з очерету, і я буцнула іграшку йому назад.

Підбіг якийсь літній вобик і прогнав малечу:

— Не турбуйте поважну гостю!

Я почала була казати, що мене це й не потурбувало — малюки, навпаки, нагадали мені, як давно я мала настрій гратись. Але мої слова перервав радісний вигук Тоббла. Його зі сльозами на очах обіймали старші вобик і вобиця.

— Синочку мій! — вигукувала вобиця, і її сиві кінчики вух тремтіли. — Мій малесенький Тоббл Грізний!

Вона, сяючи, поглянула на мене:

— Він малим був норовистий що ой-ой-ой!

— Та й зараз теж, — розсміялася я.

Тоббл вивільнився з міцних обіймів.

— Мусю, тусю, — сказав він, — дозвольте познайомити вас із моєю найкращою на всьому світі подругою — це Биш, дейрна Тобто посланниця Биш, — він широко всміхнувся. — Биш, це мої батьки: Оллівінк і Трояндла.

— Але ти називай нас «муся» і «тусь»! — вигукнув Оллівінк, і батьки Тоббла схопили мене в обійми.

Я втерла сльози. Як давно мене обіймали рідні батьки! Я вже й забула, як це приємно, як заспокоює душу.

— Твої хвости, синку! — вигукнув Оллівінк, показуючи на заплетені хвости Тоббла.

— У мене є багато що вам розповісти, — сказав Тоббл, — але спочатку зроблю справу. — Він кивнув мені. — Посланнице Биш, — раптом поважно, навіть офіційно звернувся до мене він, — я відведу вас до білераки!

— Куди?

— Білерака — це в нас, е-е... — Тоббл зробив гримасу, добираючи слово. — Ну от, знаєш, буває Мурдано чи Казар, буває мер міста, війт у селі, старійшини всілякі? — Він помахав лапкою. — Такі поважні особи, які рішення ухвалюють.

— Розумію, — не дуже впевнено мовила я.

— Оту нашій білераці шість старійшин, — сказав Оллівінк. — І зовсім недавно туди обрали, Тоббле, твою рідну мусю!

— Мусю! Я так тобою пишаюся! — вигукнув Тоббл, і мати аж засяяла.

— Перемогла абсолютною більшістю!—додав Оллівінк. Він підморгнув Тобблові. — Схоже, в нас у родині тепер аж двоє поважних осіб!

У товаристві Оллівінка і Трояндли я пішла за Тобблом, який гордо крокував через юрбу. Ми дійшли до одного з більших конусів, навколо якого росли вузлуваті кущі ялівцю. У конусі були низенькі двері, саме для вобика, а мені в них пройти можна було тільки на чотирьох.

Усередині я виявила, що конус стояв над глибокою печерою. Посередині росло дерево, але воно тяглося з глибини, виходячи назовні з даху. У краях печери були вирізьблені закручені зірки, але сходинки для моїх ніг були аж надто дрібні.

— Є інший спосіб! — мовив Тоббл, коли я ледве не проїхалася на хвості тими сходами. Він вигукнув: — Канат! Канат для посланниці Биш!

І ніби якимись чарами з дерева спустився канат. Підморгнувши Тобблові, я сказала:

— У мене є інший задум!

Печера спускалася футів на тридцять, до підніжжя дерева, що росло посередині. Місця для мене було досить.

Я розкинула лапи й розпустила літальні перетинки. Легко й невимушено стрибнула і, спустившись по колу навколо дерева на потоках теплого повітря, приземлилася. Може, то була й дурна витівка. Але ж і весела. Давно я не веселилася.

Я приземлилася на чотири лапи, підвелась і вгледіла, що перебуваю на чомусь подібному до сцени у формі півкола під великим деревом. Я була в підземному амфітеатрі.

Навколо, на мій сором, терпляче стояла добра сотня вобиків, а кілька сиділи на дерев’яній лаві. Усі, здавалося, чекали на мене, хоча навряд чи очікували, що я спущуся до них на такий манер. Дитячий вибрик, подумала я, хіба посли прибувають отак?

Тоббл хвацько з’їхав канатом і став біля мене.

— Оце так несподіванка, — прошепотів він.

— Вибач, я просто...

Гарного пояснення своєї поведінки я не мала. Хотіла просто бодай хвилину не думати про справи життя і смерті, війни і миру. Хотіла побути не посланницею Биш, а просто собою.

Але, звичайно, це було неможливо: я мала серйозну справу.

21 Правда і неправда

Тоббл здійняв лапи — і юрба одразу притихла.

— Шановні члени білераки, — почав він, кивнувши, коли Трояндла сіла на лаву поряд із рештою п’ятьма старійшинами. — Вітаю родичів і всіх вобиків, які прийшли сюди. Маю честь відрекомендувати вам посланницю Панни Недаррської Биш, з роду дейрнів.

Я подумала, що ті нечисленні вобики, яких не вразило моє химерне прибуття на білераку, вразились останньому слову: «дейрнів».

— Як дейрнів?! — вигукнув хтось і швидко додав: — Перепрошую, це я від надміру почуттів!

— Дейрнів більше нема! — почулося з іншого боку. — Їх проголошено зниклими. Безумовно, я не маю наміру нікого образити.

Сивошерстий вобик, член білераки, показав на мене ціпком:

— Цю дейрну треба випробувати! Якщо ви не заперечуєте.

Не зовсім так я уявляла початок цієї надзвичайно важливої зустрічі.

— Прошу вас, браття і сестри! — благав Тоббл. — Виявіть пошану до посланниці Панни.

Трьома тунелями надходили нові вобики, а інші спускалися канатами й збігали сходами. Вобенята сиділи в батьків на плечах. Від цікавих вобиків, здавалося, в залі й голці немає де впасти. Повітря було тепле й задушливе, в мене трохи паморочилося в голові.

— Яка панна, яка дейрна? — почувся недовірливий голос. — Нам потрібні докази. Якщо гадана дейрна не дуже образиться на цю пропозицію.

Попри всю свою ввічливість, вобики мені явно не вірили.

Я швидко нагадала собі, що маю справу, і то важливу. Перш ніж просити цих вобиків про допомогу, треба завоювати їхню довіру.

Я піднесла руку:

— Ви мене зовсім не образили. Звичайно, маєте повне право бажати доказів. А які саме докази я можу вам надати?

Більш галасливі вобики зібралися попереду.