Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 9)
Те, що вони зараз сиділи у фойє, читаючи газету, і тримали обертові двері в полі зору, зовсім не було збігом. Вони були щонайменше такі ж допитливі, як і я, і не хотіли пропустити прибуття якоїсь, можливо, знаменитості. Від Мари Матеус вони були в неймовірному захваті, як і тоді, коли у кімнату 110 вселилася баронеса підшипників, відома мільярдерка і меценатка, разом зі своїм помітно молодшим супутником.
Якщо пощастить, то ще до вечері прибудуть британський актор, велика сім’я американського текстильного магната й екстравагантні росіяни з панорама-люксу.
Я поглянула на Бена. Тепер, коли його тато зник, я нарешті наважилася з ним заговорити.
— Хочеш цукерку? — гукнула я впівголоса. — Марципановий трюфель мадам Клео, партія Б-класу.
— О Боже, так, кидай, — сказав Бен. — Вмираю з голоду.
На мить я відчула сильне бажання зробити те, що він попросив, і жбурнути трюфель через все фойє. Але, по-перше, до рецепції було досить далеко, по-друге, трюфель мав би оминути на своїй траєкторії польоту колону, прикрашену ялинковою гірляндою, що було нереальним, ну і, по-третє, тільки Господу відомо, як було б жаль, якби трюфель упав на підлогу.
— Та йди вже, — сказав мсьє Роше, ніби прочитав мої думки. — Я вже наївся марципанових трюфелів на ціле століття.
Й оскільки навколо було все ще тихо й мирно, я взяла тарелю з трюфелями і покинула кімнату консьєржа. Щоб не перелазити через стійку (це, звісно, було б набагато швидше, але не дозволено правилами), потрібно було йти через задні двері та через службове приміщення без вікон, зате з купою дверей, а вже звідти у фойє.
Надворі почав падати сніг. Сніжинки м’яко танцювали свій танок у світлі ліхтарів. Із бару, що був у східній частині будинку, долинали тихі звуки фортепіано, поки я роздавала цукерки Бену, Людвігам («О, як приємно! Яке тут чудове обслуговування!») і двом пажам.
Один із них, Ніко, на мить завагався.
— Під час роботи їсти заборонено, — сказав він.
— Хм, — зробила я, проте в мене не вийшло це так м’яко, як у мсьє Роше.
Ніко нерішуче хотів почухрати голову, але через безглуздий головний убір пажа йому це не вдалося.
— Якщо пан Монфор застане нас за цим, нас тут же звільнять. Ти ж чула, як він горлав через відбитки пальців. І мені здається, що там, у бюро, сидить його брат. — Ніко показав на двері за рецепцією. — Він, здається, не такий суворий, але я не хочу у свій справді перший робочий день втратити довіру обох шефів.
Ми перекинулися з Беном поглядами. Бен явно не афішував свого сімейного зв’язку з двома шефами.
— А раптом у них тут заховані камери. — Ніко обвів поглядом стелю. — Хоча технічно готель безнадійно застарілий. Такі ліфти я бачив до цього хіба що у фільмах. А нагрівачі для води в душових для персоналу…
— Поки ти оце говориш, ти б міг уже з’їсти всю тарілку цукерок, — перервала я його і зробила вигляд, що хочу забрати тарелю з-під його носа. — До речі,
Ніко квапливо запхнув одну цукерку собі до рота.
— Ти ж практичка, правда? — запитав він із повним ротом. — Камілла і Гортензія розповідали про тебе.
Практичка! Як же набридло, коли мене так називали, байдуже хто.
— Ми тут не кажемо «практичка». Ані «практикантка». Професійна назва звучить… еполет.
Деколи щось просто миттєво приходило мені в голову — і я це видавала. Делія називала це «мої п’ять божевільних хвилин».
— Еполет? — повторив Ніко. — Ніколи такого не чув.
Я підняла брови.
— Ще раз, як називається те, що ви вивчаєте?
— Міжнародне управління готельним та ресторанним бізнесом, — випалив Ніко, як із рушниці, й було помітно, що цієї миті він собою пишався. Поки знову не побачив на собі костюм пажа.
О, то ви мали б це вже скоро вивчати.
Бен сперся, шкірячись, на лікоть.
Є ще трюфелі, еполет?
«Навіть два», — хотіла сказати я. Але саме цієї миті тиша і мир закінчились, розпочалася буря.
5
Відкрив усе дійство Дон Буркгарт-молодший, який приплентався з ресторану, несучи в руках тарілку зі шматком шоколадного торта. Я не мала часу роздумувати, чому він так єхидно шкіриться у мій бік, бо все, що розпочалося за хвилю, відбулося воднораз: сніжинки вже перестали легенько кружляти, розпочавши дикі танці, безліч машин під’їхали нараз, телефони на рецепції, в консьєржа та в бюро розривалися, решітка ліфта раз по раз брязкала, а Заборонена Кішка раптом зіскочила зі стійки. Це було так, ніби хтось перемкнув сповільнену зйомку на пришвидшену і все завертілося з неймовірною швидкістю.
Яромир виштовхнув порожній візок для валіз із вантажного ліфта, а хвіст Забороненої Кішки зник у дверях службового приміщення саме в ту мить, коли на сходах з’явився Роман Монфор і став, схрестивши на грудях руки.
Кришталеві підвіски люстри тихо задзеленчали, а язики полум’я в каміні вирвалися ще вище вгору, коли обертові двері відкрилися й у вестибюль увірвалося морозне повітря.
— Чого ж ви чекаєте? — накинувся Роман Монфор на двох пажів. — Ви тут не для прикраси стоїте! Будьте з гостями якнайпривітнішими і допомагайте їм із багажем ще до того, як вони самі вас про це проситимуть!
Його очі мигцем пробіглися по мені — і я відчула, як ціпенію, а мій погляд, блукаючи далі, зупинився на Бені, який саме завершив дзвінок.
— Сподіваюсь, це не була приватна розмова, — кричав Роман, спускаючись сходами. — Де твій дядько? Тут потрібна зараз кожна рука. Це Барнбруки, і я хочу, щоб… Господи, знову! Я що, оточений самими ідіотами?
Ніко і Йонас, поспішаючи потрапити надвір, заблокували обертові двері, які завжди застрягали, коли на них занадто сильно тиснути, бо жили у своєму неквапливому ритмі. Молода дівчина в зимовому картатому пальті стояла тепер заблокована в дверях і роздратовано стукала в скло.
— Не може такого бути! — Розлючений Роман Монфор важко покрокував килимом прямо на мене. Я відхилилася назад і спритно відчинила бічні двері, щоб він міг пронестись повз мене надвір. У цей момент Ніко і Йонасу вдалося зрушити двері й вони вилетіли на площу перед готелем, а дівчина в пальті катапультувалася в фойє. Вона була гарненька, десь приблизно мого віку, із завидно рівномірним порцеляновим кольором шкіри і довгим блискучим світлим волоссям, яке вільно спадало їй на плечі.
— Це одразу відмінусовує кілька балів, — сказала вона по-американськи, не звертаючись явно ні до кого конкретно, зате так гучно, ніби стояла на сцені. Театрально зітхаючи, вона обернулась довкола себе.
— А тут взагалі нічого не змінилося. — Вона вдихнула повітря. — І пахне тут так само, як і раніше. Вогнем із каміна, політурою для меблів і пилом.
Вимовивши цю фразу вона втратила мою прихильність. Пилом! Що за нахабство. Адже під егідою панни Мюллер жодна пилинка в цьому домі не мала шансу вижити. Власне, щодо вогню з каміна та політури для меблів вона мала рацію. Та, по-перше, аромат політури був чудовою сумішшю з помаранчів, скипидару, лляної олії і меду — навіть поліруюючи, завжди й сам ставав ніби одурманеним, ну і, по-друге, пахощі свіжоспеченого чорного хліба, що саме ширилися з кухні, перебивали всі інші.
— І здається, що зараз із-за рогу, човгаючи, з’явиться дворецький з абатства Даунтон, — продовжила вона й демонстративно позіхнула. Але тут її погляд затримався на Бені й очі розширилися.
Вона підійшла до рецепції, кинула свою до запаморочення шикарну сумочку карамельного кольору на стійку. — А ти, певно, Бен? Бен Монфор?
Бен усміхнувся, як мені здалося, дещо збентежено.
— Ласкаво просимо до Шато-Жанв’є.
Я взагалі-то хотіла скористатися моментом і шмигнути в безпеку, до кімнати консьєржа, та з остраху щось пропустити я рухалася, як у сповільненій зйомці. Моя англійська в принципі була досить непоганою завдяки неймовірній кількості британських та американських серіалів, які ми з Делією передивилися в оригіналі, бо не хотіли чекати перекладу. А ця дівчина ніби саме з одного з них. Виконувала роль білявої бестії.
— Не може такого бути! — Вона сперлася ліктями на свою сумочку і продовжувала витріщатися на Бена. — Боже мій! Мені бракує слів! Та як це тут нічого не змінилося! Беру свої слова назад. Востаннє, коли ми бачилися, ти був на десять сантиметрів нижчим за мене, в тебе було повно прищів і ти мав якогось горба.
Бенова посмішка похолодніла.
— Сподіваюся, подорож була приємною, а турбулентність не зіпсувала політ, — сказав він бездоганною англійською.
Я вже прокралася повз рецепцію і тримала курс на мсьє Роше, який саме говорив по телефону, проте й далі, як у сповільненій зйомці, наче під примусом.
Дівчина не відповідала.
— Я не можу зрозуміти, звідки в тебе раптом з’явилися ці широкі плечі. — Вона продовжувала мрійливим голосом: — Коли ми були маленькими, ми гралися разом у хованки, ти вчив нас їздити на скейті й завжди так дивно пах хлоркою. Якби ж я знала… Але ніхто і припустити не міг, що ти коли-небудь станеш таким красунчиком! — Вона закліпала своїми довгими віями. (Я мала змогу це спостерігати, бо, на мій власний подив, вона раптом почала задкувати.)
— Ти ще пам’ятаєш, хто я?
Бен кинув поглядом на мене. Я могла помилятися, але скидалося на те, ніби ще трішки — і він втратить терпець.