Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 10)

— Ну звичайно, пам’ятаю! Ти одна з дівчат Барнбрук, — відповів він, а тоді надзвичайно привітно додав: — Ми, як і кожного року, раді вітати вас тут у себе.　

— О ні, ні, ні! Я не одна з дівчат Барнбрук. Я та дівчина Барнбрук. — Вона глянула на Бена очікувально, а тоді зітхнула: — Ґретхен! Я — Ґретхен! Ти завжди вважав це ім’я дуже милим.　

Серйозно? Мда. Те, як вона його вимовляла, — «Ґретчн» — звучало радше як невдалий пчих.　

— Ласкаво просимо, Ґретхен! — Бен продовжував усміхатися своєю прохолодною посмішкою, а я втелющилась плечима в колону, і це вирвало мене з мого дивного задкувально-підслуховуюче-витріщального процесу й привело до тями. Я не могла втрачати зараз ні хвилини, якщо хотіла зберегти свій статус невидимки.　

Останні метри до службового приміщення я подолала впевненим підтюпцем. Я саме вчасно зачинила за собою двері перед тим, як Роман Монфор увійшов до фойє з рештою Барнбруків.　

Мсьє Роше поклав слухавку на тримач, коли я прошмигнула в кімнату. (Там справді були слухавка і тримач. По всьому будинку телефони технічно були приблизно сучасні, але цей стояв тут із сорокових чи п’ятдесятих років минулого століття. І я вже тисячу разів його фотографувала, бо ніяк не могла намилуватися його старомодним диском і елегантною формою.)　

— Аеропорт у Сьйоні закрили через завірюху. Приватний літак Смірнових мусив приземлитися в Женеві. Про всяк випадок я переніс трав’яний спа-масаж пані Смірнової на завтра.　

— О, в них і власний літак є?　

— Повний ангар, якщо не помиляюся, — відповів мсьє Роше. Та я слухала його тільки одним вухом, бо друге мені було потрібне, щоб не пропустити нічого по той бік, на рецепції.　

А там почався хаос. Розподілити Барнбруків і їхній багаж по шести кімнатах, особливо коли всі говорили один поперед одного, виявилося завданням складнішим, ніж очікувалось. Бен ледве встигав відповідати кожному. Його дядька все ще не було.　

Обоє Людвігів із насолодою стежили за метушнею зі свого дивана, а Дон, здається, знову кудись зник, я ніде його не бачила.　

Голос Гретхен чітко виділявся з цього гулу голосів.　

— Елло! Це Бен Монфор! Він що, минулого року теж був таким красунчиком, а ти просто забула мені про це сказати?　

Усвідомлення того, що в Бена вже немає ніяких прищів, не давало їй, очевидно, зрушити з місця. То, либонь, справді були якісь жахливі прищі.　

— Мене, власне, не було того року, бо в мене був інфекційний мононуклеоз. — Її голос став гучнішим. — Або, як каже бабуся, «хвороба поцілунку».　

— Тс-с-с-с, — тихо мовила я. Це вже переходило будь-які межі.　

— Велика сім’я, правда? І така жвава. — Мсьє Роше поблажливо мені посміхнувся.　

У своєму запалі я, певно, занадто перехилилася через стійку.　

— Ти вже давно не зустрічала однолітків, еге ж?　

У мене було таке відчуття, ніби мене на чомусь застукали. Мсьє Роше мав рацію. Як правило, гості, та й персонал в Шато-Жанв’є, були, скоріше, від середнього й аж до похилого віку. Маленькі діти були рідкістю, однолітків я тут ще не зустрічала. Але з початком канікул готель раптом наповнився молоддю — і я ще не придумала, як до цього ставитися.　

Але вони всі такі схожі — аж очі розбігаються, — пробурмотіла я збентежено.　О, та все не так складно, — сказав мсьє Роше бадьорим голосом. Він показав на старшого чоловіка із сивими вусами, що саме розмовляв із Романом Монфором, чия усмішка була на максимумі. — Це містер Барнбрук-старший, або, як його ще називають, Big Daddy[9] голова сім’ї і директор «Барнбрук Індастріс». Ще його батьки проводили кожні різдвяні канікули тут, у «Замку у хмарах». Це сімейна традиція, яку Від Daddy — тоді ще золотоволосий хлопчик — настільки собі вподобав, що погрожує позбавити спадку будь-кого, хто матиме інші плани на Різдво. Жодні виправдання, окрім хвороби, не приймаються. І, певно, там є чого позбавляти, бо всі здорові члени сім’ї приїжджають чемненько щороку в повному складі.　

— Я можу уявити і щось гірше, ніж провести канікули в люкс-готелі у Швейцарських Альпах, — сказала я.　

До того ж Від Daddy оплачує рахунки за всю сім’ю, а жінкам щороку спонсорує нове вбрання на бал. Для нього і місіс Барнбрук, яка настійливо протестує проти того, щоб її називали Від Мата, було зарезервовано королівський люкс на третьому поверсі. Для їхніх синів, Хенка й Тома, з дружинами Люсіль і Барбарою підготовлено кімнати 208 і 209.　

Кімната 210 була для Гарпер, старшої доньки Хенка та Люсіль, яка вже теж була одружена й мала маленьку дитину, — тут мсьє Роше на мить розгубився, та відразу ж згадав, що чоловіка звали Джеремі. Він здобув освіту в текстильній і швейній галузі й мав алергію на горіхи. Немовля звали Емма. Гретхен була молодшою сестрою Гарпер і навчалася, як і Елла, старша донька Тома й Барбари, в передостанньому класі старшої школи. Елла мала ще трьох молодших сестричок. Емі було п’ятнадцять, Медісон десять, а Ґрейсі вісім років. Для п’ятьох дівчат ми приготували Теремін-люкс із додатковим ліжком. Кімната 212 поруч була зарезервована для трьох хлопців сім’ї, Клауса — брата-близнюка Гретхен, його дванадцятирічного кузена Джейкоба і глухого вісімнадцятирічного Ейдена, якого ще немовлям усиновив Від Daddy зі своєю дружиною.　

Звичайно, якби це все схематично накреслити або зобразити як родове дерево, то було б легше розібратись. Та в мене було тільки шепітне пояснення мсьє Роше, і я відчайдушно намагалася поєднати почуті імена з побаченими обличчями.　

Поки я ще раз усіх оглядала — усиновлений Ейден був єдиним із темним волоссям і довгим, виразним носом, усі інші були світловолосі з кирпатими носами й виглядали до біса схожими, — перед рецепцією розгорілася сварка.　

— Але ми хотіли цього разу кімнату, що виходить на тильну сторону, — жалілася дівчина, яка мала взяти ключ від Теремін-люксу. Елла, якщо я не помиляюся. — Тільки для мене і Ґретхен! Ми вже завеликі, щоб бути няньками малявкам. І взагалі, ділити ванну на п’ятьох — це як у літньому наметовому таборі.　

— Елло! — приструнила її мама, чиє ім’я я вже й забула. — Тільки не починай зараз знову своє ниття.　

— Окрім того, Елло, нам не потрібна нянька, коза ти облізла, — сказала мала Ґрейсі.　

— А якщо й потрібна буде, то ми візьмемо краще Емі, — додала Медісон. — Вона набагато веселіша, ніж ви.　

Емі, їхня п’ятнадцятирічна сестра, стояла скраю. Вона мала такий самий вигляд, як і Елла, у якої був такий же вигляд, як і в Ґретхен і Гарпер, та в неї було коротше волосся і вона носила окуляри. Я вважала, що це дуже мило з її боку. Так принаймні я могла відрізнити її від інших.　

— Наскільки я пригадую, Теремін-люкс має дві окремі спальні, — сказала вона знервовано. — А ванна кімната просто велетенська.　

— А ще є окремий туалет, гардеробна і відкритий камін у великій спальні, — привітно додав Бен.　

— Яку Елла і Гретхен одразу ж собі присвоять, — перервала його Емі, а Ґрейсі сказала:　

— Тоді це буде кімната облізлих кіз.　

— О небеса! Ґрейсі, — вигукнула її мама, — звідки ти набралася таких слів?　

— Я їх сама придумую, — гордо сказала Ґрейсі, а Медісон хихикнула.　

— Але я хотіла кімнату на тильну сторону.　

Не вистачало тільки, щоб Елла тупнула ніжкою.　

— З панорамним краєвидом. І балконом. Ґретхен і я можемо помінятися з Гарпер і Джеремі. Вони й так зайняті тільки дитиною і не матимуть сексу, яким могли б заважати маляті.　

— Елла Джейн Барнбрук! — Бідолашна мама вже не знала, за яку з дочок їй було більше соромно.　

Вона стурбовано глянула на чоловікових батьків, проте ті досі ще розмовляли з Романом Монфором, котрий продовжував посміхатись. Судячи з уривків фраз, що до нас час від часу долітали, йшлося про гольф, курс долара й погоду.　

— Я б хотіла, щоб від цього моменту й надалі ти поводилася пристойно. Інакше залишишся сидіти у своїй кімнаті цілі канікули! Це зрозуміло?　

— Але це все так несправедливо, — заскиглила Елла.

У мами був зараз такий вигляд, ніби вона страждає від нападу мігрені.　

— Я серйозно, Елло. Твоя нога ступить на бальну підлогу тільки в тому випадку, якщо я від цього моменту перестану через тебе нервуватися.　

Старша сестра з дитиною вже давно схопила ключ від кімнати й потягнула свого чоловіка до ліфта, шепочучи йому щось на вухо. Хлопці Барнбруки теж уже були на шляху нагору.　

А паж Йонас і директор цирку Яромир штовхали два багажні візки, під верх заставлені валізами, до вантажного ліфта.　

Під суворим маминим поглядом Елла, з перекошеним від скиглення обличчям, потягнулася за ключем.　

— Багато гостей надають перевагу краєвиду з переднього боку будинку, бо там можна спостерігати чудовий схід сонця, — утішливо сказав Бен. — А ще chamois на скелях. (Слово chamois було мені невідомим, тому я швиденько переклала його як «сарни». Це могло цілком означати «лишайники і мохи», та Бен про них не розказував би, якби хотів похвалити краєвид із вікна.) Окрім того, це кімната з багатим історичним минулим. Тут зупинявся не тільки той, на честь кого й названо кімнату, — Леон Теремін, під час своєї навколосвітньої подорожі в кінці двадцятих років, а й Райнер Марія Рільке написав тут один зі своїх відомих Валезанських катренів.　

— Ну-у, це були, взагалі-то, не такі вже й відомі вірші, — прошепотів мсьє Роше. — «Pays silencieux dont les prophètes se taisen»[10]. Він писав їх французькою.