Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 12)

Роман Монфор обернув голову, не відпускаючи мене.　

— Агов! Хтось може мені пояснити, хто ця особа, що поводиться в моєму готелі як божевільна?　

Я чула, як грюкнули двері кімнати консьєржа, і здогадалася, що це мсьє Роше вирушив мені на допомогу. Разом із тим Бен на рецепції почав було щось говорити. Та Ніко, паж, випередив їх обох.　

— Це Еполет, — сказав він і самовдоволено кивнув.　

— Це, перепрошую, хто? — Роман Монфор вирвав у мене з рук шапку з котячими вушками.　

— Еполет, — гордо повторив Ніко.　

— Це практикантка на рік, — втрутився Бен. — І вона чудово виконує свою роботу. Зараз, власне, вихідна, та, незважаючи на це, допомагає тут, унизу…　

— Я це можу підтвердити, — задихано промовив мсьє Роше. Він розгладив свій костюм. — Фанні Функе — найкраща практикантка на рік серед усіх, які тут коли-небудь були.　

— І що ж вона сховала в улюбленій шапці нашої гості? — гаркнув він, але якось притишено.　

Я знала, що він із радістю додав би гучності, але через гостей на сходах не наважувався.　

Я нажахано спостерігала, як він відкриває шапку.　

— Що це в біса таке?　

Усі зазирнули до шапки Ґрейсі. Вигляд був не найкращий.　

Дон заговорив першим.　

— Виглядає як шматок цілковито розтовченого шоколадно-вершкового торта, — сказав він, протягнув свого пальця й облизав його. — Єп. І смакує як шоколадно-вершковий торт. Тепер залишається питання, як він потрапив до шапки Ґрейсі.　

У мене було відчуття, що мої коліна підкошуються.　

Я купилася на собачу купку, вміло виліплену дитячими руками зі шматка шоколадно-вершкового торта. Навіть запах собі уявила.　

— Я не думаю, що нам варто заглиблюватись у деталі, Доне. — Бен зробив таке обличчя, ніби раптом усе зрозумів. Екстрамилий, ультраневинний погляд Дона не справив на нього ані найменшого враження. — Я перед цим бачив тебе зі шматком торта. Саме тут, на цьому місці. — Він звернувся до свого тата: — Фанні просто спробувала приховати незграбність Дона. Ось і все.　

— Шапкою? — буркнув Роман Монфор, розглядаючи мене прищуленими очима.　

Я дивилася на нього, цокотячи зубами. Тоді, на моє щастя, до дверей під’їхала чергова машина.　

— Я за вами наглядатиму, юна пані. — Роман Монфор втиснув мені в руку шапку Ґрейсі. — Приведіть її до ладу. Ми не терпітимемо в готелі ніяких дурниць.　

І, не чекаючи моєї відповіді, обернувся до Ніко:　

— Чого ви тут стоїте, як відморожений, і витрішки продаєте? Там же прибули нові гості.

6

Уночі мені наснилося, що я кружляла на струменях повітря довкола «Замку у хмарах» разом із сімома Хуґо, ніби була однією з них. Це було незвично — споглядати замок згори. Він виглядав, наче казкова, помережена тріщинами скеля, яка випиналася зі снігу, ніби шмат гори. Що нижче ми опускалися, то більше я могла розпізнати деталей. Стрімкі дашки веж, ковані перила даху, великий світильник на сходах, неначе у вікторіанській оранжереї. Унизу, в снігу перед готелем, стояв мсьє Роше разом із Забороненою Кішкою. Коли він мене побачив, то почав усміхатися, витягнув із нагрудної кишеньки хустинку і помахав мені нею.　

— Тепер ти будеш краще рости, Фанні, — сказав він. — Бо черв’ячка піймає рання пташка…　

І на цьому місці я, власне, прокинулася. Просто так, без жодної на те причини. Телефон показував чверть на п’яту. Я хотіла було перевернутись на інший бік, щоб додивитися свій прекрасний сон. Зрештою, в дитячу кімнату на четвертий поверх мені потрібно було аж на дев’яту годину. І прийти туди виспаною ніяк би не зашкодило. Тим паче, якщо Дон захоче втілити свої погрози і також там з’явиться.

Та не встигла я ще стулити повіки, як зі стіни почувся тихий стогін. Спершу нерішучий, та дедалі енергійніший і згодом більш схожий на якесь осудливе покашлювання. Через п’ять хвилин я не витримала й сіла на ліжку. Забитий трубопровід вирішив сьогодні вранці видати із себе всі стримувані останні кілька місяців звуки. Я увімкнула нічник і встала. Звичайно, це була тільки моя уява, та тепер трубопровід видавав звуки, схожі на задоволення. І, якщо чесно, я навіть почувалася до певної міри виспаною.　

— Рання пташка отримує принаймні вільну душову, — сказала я сама до себе. Надворі було так темно, хоч в око стрель, і я не могла розрізнити, чи падав ще сніг. Завивання і свист бурі припинилися. Я намагалася якнайтихіше прокрастися коридором.　

Я спокійно прийматиму душ, знаючи точно, що Гортензія, Камілла і компанія ще глибоко сплять.　

Коли я вчора прийшла зі своєї вечірньої зміни в кімнату, я влипла рукою в якусь м’яку штуку, намащену під дверною ручкою моїх вхідних дверей. А Гортензія і її три подруги, що явно мене чекали, намагаючись потрапити до себе в кімнату, ледве чи не застрягли в дверях, душачись зі сміху.　

Зубна паста під ручкою, ха-ха, як оригінально.　

— Хтось перечитався книжок про життя в гуртожитку, — сказала я, коли йшла попри них у душову, щоб змити зубну пасту. У це неможливо повірити, та вони всі були в однакових піжамах у горошок і з рюшами. — Що далі? Подушка-пердушка?　

— О-о-о! Практичка дується!　

Ідучи за мною у своїх піжамах у горошок і при цьому дурнувато регочучи, вони візуально й акустично страшенно нагадували мені стадо плямистих гієн із документального фільму, який я колись дивилась.　

— Ти що — геть жартів не розумієш?　

Ні. День тоді видався довгим. І достатньо веселим.　

Тепер я була десь приблизно так само налаштована жартувати, як антилопа гну з фільму, яку вполювали гієни і з’їли на вечерю.　

Розлючена, я змивала пасту з руки, поки Камілла, стоячи зліва від мене, біля сусіднього умивальника, самовдоволено розглядала себе в дзеркало.　

Ава, Гортензія і Забулаім’я зайняли праву сторону. Ава взялася заплітати своє довге темно-русе волосся. Забулаім’я грайливо підморгувала своєму відображенню в дзеркалі, а Гортензія мочила холодною водою зап’ястя і прикладала їх до своїх скронь.　

Я закрутила кран.　

— Я справді втомилася і страшенно хочу спати. Якщо ви маєте намір мене відлупцювати й запхати головою в унітаз, то робіть це вже або відкладіть на завтра.　

Усі четверо приголомшено подивилися на мене.　

— Ку-ку? Та прийди ж ти до тями, — прогундосила Гортензія. — Це був усього лиш безневинний маленький жарт. Просто ти не дотримуєшся правил.　

— Перепрошую?　

— Ти користуєшся душовими одночасно з нами, — пояснила Ава.　

— І потім, ти стала поводитись нахабно. — Забулаім’я докірливо дивилася на мене.　

Камілла енергійно закивала.　

— А тепер ти ще й стала брехати, говорячи, що ми хочемо тебе відлупцювати й запхати твою голову в унітаз.　

— У вас що, провали в пам’яті? — обурено закричала я. — Ви мене штовхали й ображали. І обмастили пастою мою дверну ручку.　

— Так, бо ти погрожувала Гортензії своїми уявними друзями, — сказала Камілла. — Моя тітка порадила нам не дати себе залякувати.　

— Що? Та хто тут кого залякує?　

Та це ж я стовідсотково була антилопою гну в цій історії.　

— А тоді ти ще й натрусила гидкого волосся в умивальник, — додала Забулаім’я.　

— І до цього всього ти ще й потворна, — сказала Ава.　

У цей момент кран умивальника ніби збожеволів. Виглядало на те, що він буквально зірвався і вистрелив потоком води прямо на Авину піжаму.　

Усі чотири плямисті гієни відскочили з криками назад, та кран уже знову заспокоївся.　

Оскільки цього ніхто не зробив, я закрутила кран і вже обернулася, щоб іти. Мене ніхто не зупиняв. Вони всі четверо недовірливо витріщалися на умивальник.　

дверях я ще раз обернулася.　Як щойно сказав мій уявний друг кран — залиште мене у спокої.　З тим трубопроводом щось коїться, — пробурмотіла замість відповіді Гортензія у бік Камілли. — Цей готель і справді в допотопному стані. Навіть якщо твоя тітка поводиться так, ніби це «Рітц Карлтон»[13].　

Так, і тут вона, чорт забирай, мала рацію. Принаймні покоївки в «Рітц Карлтоні» були точно в рази приязнішими.　

Коли я після душу прокрадалася свіжа, одягнена і причесана повз їхню кімнату, хтось із них чотирьох голосно хропів. Це, швидше за все, була Гортензія, бо хропіння було якесь наче крізь ніс.　

На шляху вниз до кухні, розташованої у підвалі під рестораном, я не зустріла жодної людини. Та це зовсім не означало, що всі, окрім мене, ще спали.　

У готелі завжди хтось не спав. Чи, як любив казати мсьє Роше: «“Замок у хмарах” ніколи не засинає».　

Через те що конкретного розкладу харчування для працівників не було, в кімнатці перед кухнею завжди стояла для нас якась їжа.　

Коли я прийшла, то застала одного з молодих кухарів, П’єра, за розкладанням сиру на таріль, а повітря наповнював аромат свіжоспеченого хліба. Ранковий стіл тут, унизу, майже нічим не поступався тому, що був у ресторані для гостей. Ну добре, композицій із ягід, викладених концентричними колами, свіжовичавлених соків чи підставок зі скляночками з манговим лассі тут не подавали, але все інше було протягом цілого дня. З обіду тут був завжди гарячий суп, маленькі пиріжки з м’ясом, миски з яблуками, помаранчами і морквою, часто запіканки на платформах із підігрівом, свіжий хліб, холодна печеня, тістечка і торти опісля — з голоду тут точно не помреш.