Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 13)

— А ти рано, — сказав П’єр.　

— Ти теж.　

Я, сповнена щастям, відкусила окраєць хрусткого, намащеного маслом хліба і відкинулася на один із небагатьох стільців.

Рання пташка отримує найкращий сніданок і… вільний стілець.　

П’єр розсміявся.　

Неодмінно візьми собі трішки лосося. Я сам маринував, із лаймом і морською сіллю, ялівцем і кропом і… ах, словом, спробуй.　

Він поклав мені великий шматок на тарілку. Я дуже любила П’єра — він був моїм постачальником молочних булочок для сімох Хуґо, завжди приберігав кілька для мене. Окрім того, він допомагав мені на початку розібратися з валіським діалектом, на якому тут усі розмовляють. Говорити я, напевно, ніколи не навчуся, а от розуміти, про що йдеться, вже можу. Тільки старого Стакі я ніяк не могла зрозуміти. П’єр, правда, вважав, що справа не в мені, а в тому, що він уже давно не мав жодного власного зуба.　

Лосось був божественний. І до хліба пасував ідеально. І до яйця. На сніданок я завжди наїдалася, бо потім, як правило, я мала змогу прийти щойно по обіді. Це було чудово, бо нікуди не потрібно поспішати й можна було затишно балакати собі з П’єром. Уночі випало тридцять п’ять сантиметрів снігу, розповідав він, і до того ж утворилися метрові снігові замети. Дороги через перевал були закриті, а шлях угору до готелю можна було подолати лише з ланцюгами на колесах. Наближався ще один циклон, і з першого різдвяного дня мало засніжити ще дужче. У нас, у Північній Німеччині, вже б оголосили надзвичайний стан. А тут у цьому не вбачали нічого особливого.　

— А там як настрій? — запитала я і показала на двері кухні. На час канікул штат обслуги й персоналу на кухні збільшувався до максимуму, дві третини людей тут були новенькими.　

— Усе добре. Тільки новенькі ще не до кінця усвідомили, наскільки серйозно шеф ставиться до заборони мобільних. Я зробив усе, що міг, та побоююсь, що вони зрозуміють це тільки тоді, коли перший телефон опиниться на грилі. Чи буде розрубаний на частини. Чи кинутий у киплячу пасту. — П’єр глузливо всміхнувся, і це змусило мене посміхнутись у відповідь. Але креативність шеф-кухаря виявлялася не тільки в цьому.　

— Один офіціант із допоміжного персоналу справді милий. Можливо, що я навіть трішки закохана.　

П’єр мені підморгнув.　

— А як там настрій у вас, нагорі?　

Я кинула погляд на сходи. Кутиком ока я ніби вловила якийсь рух.　

— Роман Монфор тримає мене під прицілом, студентки з Лозанни — злісні бестії зі спотвореним сприйняттям реальності, а ще малий Дон Буркгарт вирішив перетворити моє життя на пекло. Але в загальному все окей, дякую. О, доброго ранку! А ти тут звідки взялася?　

Заборонена Кішка потерлася, муркаючи, спершу об мої, тоді об П’єрові ноги. А потім голосно нявкнула.　

П’єр поставив перед нею тарілочку з дрібно нарізаною холодною печенею, яку він, швидше за все, підготував заздалегідь.　

— Знаєш, над чим я ламаю собі голову? — запитав він, поки Заборонена Кішка з апетитом налягала на сніданок.　

— Шеф казав, що кішка була тут уже тоді, коли він тільки починав тут як кухар. — Він витримав коротку драматичну паузу. І тоді тихо додав: — А це було 1989-го.　

Математика не була моєю сильною стороною, та навіть без калькулятора я розуміла, що цього бути не могло.　

— Можливо, то була інша кішка, дуже схожа на цю. Її руда смугаста попередниця.　

Заборонена Кішка почала вмиватися. Ми задумано за нею спостерігали.　

— Ага, напевно, так і є.　

П’єр підняв котячу тарілку з підлоги.　

— Відкласти тобі на післяобід малинового чизкейка? Мадам Клео була незадоволена глазур’ю, тому мені вдалося зробити так, щоб нам виділили двадцять чотири шматки.　

На сходах почулися кроки. З’явився Ніко у своїй уніформі пажа. Свою кумедну кепку він затиснув під пахвою.　

Я радісно з ним привіталася і запропонувала йому свій стілець.　

— Доброго ранку, — відповів він якось сухувато, ніби йому було неприємно мене зустріти. — О! Кішка! А я думав тут заборонені домашні тварини. У правилах внутрішнього розпорядку це тричі підкреслено.　

— Яка ще кішка? — запитали ми з П’єром одночасно.　

— Таж он ця, отам! — Ніко вказав на Заборонену Кішку, яка неспішно піднімалася сходами.　

П’єр прищулив очі.　

— Фанні, ти бачиш десь тут кішку?　

Я похитала головою.　

— Кішку? Ні!　

— Ха-ха, дуже смішно. — Ніко люто блимнув на нас. — Цього разу я не куплюся так легко, як на історію з еполет.　

Поки він ображено набирав сніданок на свою тарілку, я попрощалася з П’єром і рушила слідом за Забороненою Кішкою на перший поверх. Власне, я хотіла ще піднятись нагору, щоб почистити зуби, поки не прокинулися ті дурні лозанські дівулі. Та кішка бігла переді мною, голосно муркаючи і постійно обертаючись, ніби хотіла переконатися, що я ще йду за нею. Тож я зробила їй послугу і пішла слідом. Ми прогулялися навскіс через порожнє фойє, попри конференц-зал і попрямували в бік бару й бібліотеки. Це мегадовгий обхідний шлях до моєї кімнати, та він по-особливому цікавий, бо в бібліотеці були двері, через які можна було потрапити на потаємні сходи, котрі вели і вниз до підвалу, і вгору на четвертий поверх. Бібліотека була одним із найкрасивіших приміщень у будинку. Там стояли височенні, до стелі, стелажі, заповнені книгами, м’які комфортні місця для читання біля вікон, старовинна кахельна піч із лежанкою, зручні фотелі, столики з книгами-фотоальбомами, а ще роликова драбина. Добре відштовхнувшись, нею можна було їздити вздовж книжкової стінки, що мала сім метрів довжини і чотири висоти.　

Тоді навіть витирання пилу давало задоволення.　

Якби я була гостем, я б просиджувала тут цілими днями. Від пічки затишно віяло теплом, а ще надзвичайно приємно пахло старими книгами і поліроллю для меблів. За бажанням гостя сюди могли подати каву, вино чи ще щось таке, проте люди все одно рідко сюди забрідали. І велике приміщення стояло зазвичай порожнім.

— Багато книжок відлякують людей, — сказав мсьє Роше, підморгнувши, коли я здивовано розповідала йому про це. — Вони відчувають докори сумління, бо тут добре бачать, наскільки мало до цього прочитали.　

Заборонена Кішка явно не шукала тут затишного місця для спання. Вона нявкала перед дверима на потаємні сходи, допоки я їх не відчинила.　

Двері непомітно розміщувалися в стелажі з детективами і трилерами й були позначені звичним уже написом трьома мовами: «Проходу немає — вхід тільки для персоналу».　

На другому поверсі сходи виходили до довгастого приміщення з багатьма закутками, яке розташувалось між малим баштовим люксом і кімнатою 102 і слугувало місцем для зберігання пилососа й чистильних засобів. На третьому поверсі сходи виводили до великої кімнати із вбудованими шафами для постільної білизни та рушників, а з неї через коридор прямо до великого баштового люксу. Там від початку грудня жив Дон Буркгарт-молодший зі своїми батьками.　

На четвертому поверсі сходи закінчувалися прямо в кімнатах для чоловічої частини персоналу. З коридору на другому і третьому поверхах двері до прихованих сходів і приналежних до них кімнат мали вигляд цілком звичайних готельних дверей. Нікому з гостей і на думку не спадало, що за дверима кімнат 103 і 203 ніхто не жив.　

Хіба що гість був настільки безсоромним і допитливим, як-от Дон Буркгарт-молодший, якого знаки заборони на дверях тільки провокували до порушень.　

Раз Дон мене ледь не до смерті налякав, коли я, нічого не підозрюючи, відчинила шафу в кімнаті для білизни, а на мене звідти витріщилося його миле обличчя. Мій наляканий вереск викликав появу панни Мюллер, яка тут же почала сварити Дона. Та його жалібний погляд і миле шепелявлення про те, що він нібито грався в піратів і через це геть забув, де він, швидко її переконало. Сміх та й годі! Щоб Дон Буркгарт-молодший та й грався в невинні дитячі ігри!　

Кішка раптом почала поспішати і замість того, щоб і далі неквапливо прогулюватися, вона помчала сходами вгору. І коли я вибігла за нею на другий поверх, її вже й слід прохолов. І так було завжди. Спершу вона мене заманювала на цей обхідний шлях, так ніби хотіла щось мені показати, а потім просто зникала.　

У кімнаті для білизни на третьому поверсі двері шафи були прочинені. Я уявила, як би це роздратувало панну Мюллер, і саме тому хотіла з цим розібратися, коли двері з головного коридору відчинилися і хтось увійшов.　

Далі я вчинила те, що вчинила, і я не могла пояснити собі навіщо. Але й так було вже запізно. Я прожогом шмигнула до шафи, прикривши за собою дверцята. Затримавши подих, я стояла на тому самому місці, на якому застукала Дона два тижні тому. Щось із моїми рефлексами точно було не в порядку. Чому, заради всього святого, я заховалася в шафу тільки через те, що почула, ніби хтось наближається? Я ж не робила нічого забороненого. І виглядала я бездоганно, сама панна Мюллер не мала б до чого придертись.　

Та пізно, тепер я вже не могла вийти з шафи так, ніби нічого не сталося. Я мусила чекати, поки хтось, хто увійшов до кімнати, не піде геть.　

Але проблема була в тому, що цей хтось не йшов геть. І це не був хтось один, їх було двоє. Вони почали розмовляти прямо перед дверцятами, за якими я стояла.　

— Я не розумію, чому ти так вперся, Рудольфе, — сказала одна особа, і я ледь не зомліла від жаху. Це був Роман Монфор! Через снігову бурю, що була минулої ночі, він, певно, не поїхав додому, а залишився ночувати тут.