Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 15)

— Браун, номер 211, — пробурмотіла я і подумки почала проходитися списками гостей мсьє Роше. Ніяких особливих побажань для номера 211, ніяких поїздок саньми, SPA-візитів чи уроків їзди на лижах, жодних алергій чи непереносимостей, ніякого собаки, позначок VIP від Романа Монфора, ну зовсім нічого, що могло б розповісти мені більше про цього гостя. Номер 211 був розташований якраз на цьому поверсі, в кінці коридору, поруч із номером хлопців Барнбруків і навпроти номера Барнбруків із немовлям.　

Та який там коротший шлях! На шляху з номера 211 сюди Трістан (гарне ім’я, до речі, досить йому личило) неодмінно мав би проходити повз головні сходи чи ліфт, якими він міг без проблем скористатися. І який гість блудить готелем о такій годині, відкриваючи навмання різні двері, немає різниці зі знаком аварійного виходу чи без нього?　

— А в тебе є ім’я? — поцікавився він. — І ти справді покоївка?　

— Ні, просто одягнула уніформу, бо я так маскуюся.　

Звичайно, так розмовляти з гостем практикантці не зовсім личило б. Панна Мюллер уже б виказувала своє незадоволення з приводу моєї занадто щирої посмішки до гостей. На її думку, працівники були просто рухомим інвентарем готелю, тому вони не могли ні виявляти емоцій, ані їх викликати. Гості не повинні думати про те, мають працівники людські почуття чи ні, а тим паче почуватися зобов’язаними посміхатися у відповідь. «Завжди залишайтеся непомітними, ввічливими і повсякчас невидимо присутніми. Чи, може, ви зустрічали колись диван, котрий би нав’язливо посміхався?» — запитувала вона мене, і моя щира посмішка поступово сповзала з обличчя.　

Якби вона мене зараз чула, то напевно б узяла свій віничок із пір’я єгипетського страуса (вона присягалася, що це чиста правда) і гнала б мене ним назад аж до Бремена.　

Найкращим виходом було терміново звідси злиняти.　

— То ти мені нарешті розкажеш, що такого важливого було в тій шафі? — спробував Трістан із кімнати 211 ще раз.　

Замість відповіді я смикнула на себе двері позаду нас і обвела поглядом порожній коридор. На клямці до великого баштового люксу висіла торбинка зі щоденною газетою, яку передплачував Буркгарт-старший. Це, з одного боку, свідчило про те, що посильний уночі дістався своєю машиною до готелю, незважаючи на сніговій, а з іншого — що тато Дона міг будь-якої миті відчинити двері, щоби взяти газету.　

Ще одна причина якнайскоріше зникнути.　

Та Трістан Браун не здавався. Він уперто йшов за мною коридором.　

— Ти що, через мене язика проковтнула? — запитав він.　

Ага, помрій!　

— Якщо ти так хочеш знати: в шафі я розмовляла по телефону зі своїм шефом. Насправді я агент ФБР під прикриттям. Спецвідділ готельних злочинів за кордоном. Але це все, звісно, надсекретно.　

Трістан уперто прямував за мною далі по коридору.　

— Розумію, — сказав він, сміючись. — Та все ж ти могла б сказати мені своє ім’я. Кодове ім’я також підійде.　

— Цс-с-с-с. Інші гості ще сплять. — Я пришвидшила темп. — До речі, а ти чому не спиш?　

— Джетлаг. Я прилетів сюди вчора з Нью-Йорка. Манон? Ділу? Лола? Ти мені схожа на француженку.　

З Нью-Йорка? Вау!　

— Але ти говориш як англієць.　

Ми дійшли до головних сходів. Кімнати працівників розташовувались у південному крилі ліворуч, а кімната Трістана була в кінці коридору навпроти.

Я зупинилась перед нішею з картиною, написаною олійними фарбами. На ній була зображена дівчина з намистом із перлів. Вона була наче жива. На перший погляд, могло видатись, ніби вона справді стоїть там, за вишитими червоними оксамитовими портьєрами, у вечірній сукні з глибоким декольте та з майстерно підібраним волоссям. Однією рукою вона сперлася на спинку крісла, іншою елегантно тримала театральний бінокль. І мені здалося, що вона докірливо дивилася на мене. І справедливо!　

— Я і є англієць, — пояснив Трістан. — А в Нью-Йорку я по роботі.　

— По роботі? — глузливо перепитала я, тим самим остаточно переступивши через усі приписи панни Мюллер про правильну поведінку. Розмова з Трістаном була як гра в пінг-понг — м’ячик постійно повергався.　

— Тобі ж дев’ятнадцять, не більше.　

— Ми, готельні злодії, починаємо з ранніх літ. — Трістан засміявся. — Отже, назад до французів. То ти одна з них?　

— Ні, — відповіла я і розсердилася на себе за те, що це прозвучало якось жалісливо. Окей, цей тип був неймовірно милий. І він гарно пахнув. І вести з ним розмову було справді весело. Це все! Жодних тобі причин поводитися так дивно!　

Але я була не єдиною з нас двох, хто поводився дивно.　

— Хтось підіймається сходами, — прошепотів Трістан і, перш ніж я встигла перевірити, чи це правда, він затягнув мене в нішу до суворої дами в намисті з перлів, запнувши за нами одну з оксамитових завіс. Я точно була не єдиною з дивними рефлексами.　

Оскільки одна завіса недостатньо нас прикривала, я швиденько затягнула ще й другу. Тепер ми стояли сховані й заглядали на сходи крізь щілину в завісах.　

Це був чоловік у костюмі, який цілеспрямовано і спритно долав сходинки. Коли він проходив повз нашу нішу й далі на четвертий поверх, я відразу його впізнала. Це був непоказний тип із номера 117, якого мсьє Роше вважав охоронцем Смірнових. Що він шукав на четвертому поверсі? Панорама-люкс розташовувався в південному крилі на другому поверсі.　

На четвертому поверсі закінчувалися сходи й ліфти. Тут були номери від 301 до 305, ігрова кімната, а ще — заборонені для доступу гостей кімнати для чоловічої частини працівників і доступ до двох наступних мансардних поверхів.　

Десь нагорі ледь чутно зачинилися двері. І якщо я не помилялася, то це були двері до кімнати працівників. У будь-якому разі це було дивно.

Я обернулася до Трістана і злякалася, настільки близько він до мене стояв. Крізь завіси в нашу схованку ледь пробивалося світло.　

— А можеш мені, будь ласка, пояснити, чому ми тут ховаємося? — спитала я впівголоса.　

— Чому? Бо це весело. — Він зашкірився і потягнувся повз мене, щоб відслонити завісу. — Зрештою, ти ж агент ФБР під прикриттям, а я готельний злодій. Це наше звичне заняття. А хто цей тип?　

Він заселився під іменем Александр Губер, та це не обов’язково те саме ім’я, на яке зареєстрована його зброя. Якщо вона взагалі зареєстрована. Що ж він шукав у кімнатах працівників?　

Може, перевірка працівників належала до заходів безпеки щодо захисту осіб, яких він охороняв?　

І чому Трістанове обличчя було знову так близько до мого?　

— У тебе веснянки, — сказав він.　

Під його настирним поглядом я знову згадала, що ще досі не почистила зуби. Я відвернулася і вийшла з ніші.　

— Мені шкода, але ведеться слідство, я не маю права нічого розголошувати. А тепер мені справді час іти, інакше… е-ем… мене викриють.　

— Жаль, — сказав Трістан і раптом став серйозним. Це йому теж пасувало. Я нерішуче глянула на нього.

У кінці проходу відчинилися двері, і я не встигла й оком кліпнути, як знову стояла поруч із Трістаном у ніші із запнутими завісами.　

Він тихо засміявся.　

— Гарні рефлекси, агент як-тебе-там?　

— Цс-с-с, — видала я. Чорт! Я тепер що — вічно буду застрибувати в нішу від кожного звуку й ховатися? Що зі мною не так?　

— Якщо вода буде холоднішою ніж двадцять п’ять градусів, я і ноги в той басейн не застромлю!　

Я відразу впізнала цей голос. Це була Елла Барнбрук, яка вчора нила, що їй просто необхідно жити в Теремін-люксі.　

— Це справжня льодовикова вода. І що вона холодніша, то більше калорій спалюється під час плавання, — відповів інший голос, який я ідентифікувала як голос її кузини Ґретхен.　

Обидві швидко наближалися і навіть не намагалися розмовляти тихо.　

— Можливо, навіть достатньо, щоб можна було з’їсти один із тих божественних круасанів, які тут подають. О Боже, чому я вже годинами не можу думати ні про що інше, окрім їжі?　

— Це все той проклятий джетлаг, — сказала Елла. — Коли засинаєш о п’ятій після обіду, то не дивно, що посеред ночі ти вже почуваєшся виспаним.　

Вони саме проходили повз нашу нішу, і я на мить затримала подих.　

— Мені здається, я зараз чхну, — прошепотів Трістан.　

Я нажахано на нього глянула. Та він, напевно, просто так розважався. У напівтемряві я бачила, як виблискують його зуби.　

Елла продовжила:　

— І ти думала не тільки про їжу, а ще й про Бена.　

Признайся!　

Ґретхен пирснула сміхом. Як і Елла, вона була одягнена в білий готельний халат для купання, взута в махрові шльопанці, а її світле волосся було зав’язане в хвостик.　

— Боже мій, він же такий милий. А я боялася, що ці канікули будуть нудними.　

Вони стояли перед одним із ліфтів.　

— Отже, це вже вирішено, що Бен належить тобі, так? — Елла взялась руками в боки. — Забула, що тут ще я є, сестричко?　

Ґретхен знову захіхікала. Чи, власне, вона й не припиняла.　

— Як на мене, ти теж можеш випробувати з ним своє щастя. Так буде навіть цікавіше.