Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 16)
Ліфт видав дзвінке «плін-н-нь», і решітка з брязкотом відчинилася.
— Добре. Тоді нехай переможе найсильніший, — сказала Елла, коли вони ступили до ліфта. — Головне, щоб Емі залишилась ні з чим.
— Я думаю, через це взагалі нема чого переживати, — сказала Гретхен. — Жоден хлопець не обере Емі, поки є Гретхен чи Елла.
У цей момент Трістан таки чхнув. І мені здалося, що досить голосно.
Я злісно на нього глянула, та звук, очевидно, не докотився до Гретхен і Елли. Але, незважаючи на це, для мене ніби вічність минула, поки двері ліфта зачинилися.
Я квапливо відкрила завісу і вийшла з ніші.
— Ти зробив це навмисно, — дорікнула я.
— Мені прикро, — сказав Трістан, винувато посміхаючись. — Я тебе ледь не викрив. Ці американські дівчатка-черлідерки взагалі мають совість? Ні, не відповідай, я сам вгадаю. Злі сестри Попелюшки керують міжнародним наркокартелем, правильно? Там, унизу, в басейні, вони матимуть зустріч із ватажком італійської мафії. Хіба тобі не треба поспішити за ними, щоб їх схопити?
Я зітхнула. Якось мені це все більше не видавалося таким смішним, скоріше дурнуватим.
— Я мушу йти, — сказала я.
— Ну, будь ласка! Скажи хоч, як тебе звати. Це не мусить бути твоє справжнє ім’я. Можливо, все ж щось французьке?
Отак, стоячи в ніші з перехрещеними на грудях руками, спершись біля портрета дами з суворим поглядом у намисті з перлів, він сам був наче з картини.
— Ну добре. — Час гіркої правди настав. — Мене звати Фанні Функе, і я тут річна практикантка. Наразі я працюю нянею.
Навіть якщо Трістан і був розчарованим, він не подав і знаку.
— Як шкода, що я не дитина.
— Скільки тобі років? — це просто вихопилося в мене. Я вже, було, відійшла на кілька кроків, але все ще обличчям обернена до нього.
— Дев’ятнадцять, як ти і припускала. А тобі? Маю на увазі твою роль під прикриттям.
— Сімнадцять. Було приємно з тобою познайомитися.
Нарешті я спромоглась обернутися до нього спиною. Тепер залишилося переставляти ноги і зникнути. Ну, давай, це не так і важко.
— Приємного перебування в Шато Жанв’є, — кинула я через плече. Ідучи проходом між двома ліфтами, я відчувала на спині його погляд. Ну принаймні я собі так думала. Не знаю, чому саме зараз, та мені згадалось, як Делія називає мою ходу хлоп’якуватою.
У дверях до кімнат персоналу я ще раз обернулася. Та ніша вже була порожньою. Від Трістана не було й сліду.
Я збентежено кліпнула. Можливо, це була всього лиш моя уява? Може, все, що сталося за останню годину, відбувалося лише в моїй голові? Можливо, насправді я ще лежу у своєму ліжку й мені все це наснилося? Не було присмаку риби в роті, готель не був у фінансовій скруті, не було валізи, повної брудних грошей, і я не виставила себе повною дурепою перед наймилішим створінням чоловічої статі на цій планеті.
Та потім двері з внутрішнього боку відчинилися, і клямка так боляче вп’ялася мені в крижі, що я відразу усвідомила, що це точно не сон.
Я остаточно прийшла до тями.
— Вибач, не хотіла зробити тобі боляче.
Одна з помічниць кухні протиснулась повз мене, вибачливо усміхаючись.
— Це я винна, — відповіла я і шмигнула досередини.
І все це відбулось перед сьомою годиною ранку! Неймовірно, що може пережити рання пташка.
8
— Ви все це знали? — витріщилася я на мсьє Роше. Цілий день я ламала собі голову над тим, як і чи потрібно розповісти йому про розмову між двома братами Монфор. І от тепер, коли я це врешті-решт зробила, він не був ані крапельки здивований. І ніякого тобі обурення чи жаху в очах. Він просто уважно та спокійно дослухав до кінця з таким виглядом, ніби
— Я всього лише консьєрж. Та те, що готель більше не дає доходу, ясно як білий день, бо ж гостей чимраз менше і менше, — розсудливо сказав мсьє Роше. — Кошти на утримання готелю і працівників давно перевищують доходи, а кредитів не вистачає, щоб їх покривати. Ідея з інвестором уже кілька років питає в повітрі.
Він поправив окуляри.
— Як на мене, ідея цілком розумна. Звичайно, за умови, що це буде правильний інвестор.
— Так, а Буркгарт навряд чи правильний! Він хоче зробити з бібліотеки гольф-шоп. А це не має сенсу, якщо не буде поля для гольфу. Окрім того, йшлося про фунікулери, парковки, підйомники.
Від обурення я геть забула стишувати голос.
Та Бен, який саме розмовляв на рецепції із запізніло прибулим британським актором (якого я, до речі, ніколи б не впізнала), здається, нічого не почув. Я б залюбки його запитала, чи знає він (і якщо так, то що саме) про плани свого тата і що він про те все думає. Та мені ніяк не випадала така можливість, і, чесно кажучи, я й уявлення не мала, як би цю розмову з ним почати. Сьогодні в обід я наштовхнулася на нього в пральній, коли відносила Павелу яблучний пиріг із корицею і забирала шапку Ґрейсі з котячими вушками, яка завдяки старанням Павела знову виглядала як новенька.
Бен сидів там зі схрещеними ногами перед Бертою, що несамовито гуділа, і жував канапку. Це виглядало надзвичайно затишно. Павел співав басову партію з «Різдвяної ораторії» Баха, а я, на якийсь час поборена різдвяним настроєм, підхопила соло труби. У тому машинному гулі зникали будь-які музичні комплекси. Моя партія труби без труби здалася Бену дуже потішною, і він, не роздумуючи, перетворив стомлену Берту на велетенський барабан. Час ніби зупинився, ми співали від душі, трубили і барабанили, а тоді Бен підірвався і, вибачившись, поквапився геть.
Певно, угодою для пожиттєвого практиканта не передбачено взагалі ніяких перерв.
— Поспішайте, радісні пастушки, ах, поспішайте! — заспівав Павел йому у слід.
— Так, плани справді лякають, — сказав мсьє Роше і заспокійливо мені усміхнувся. — Та це лише плани.
Я не розуміла, звідки в нього така впевненість.
— Наприкінці сімдесятих була вже ідея відкрити на горі лижний курорт і побудувати підйомник. Та згодом від цього відмовилися.
— А Роман Монфор, здається, серйозно налаштований якнайшвидше продати готель. І йому цілковито байдуже, що з нього зробить Буркгарт. — Я ще більше стишила голос. — І йшлося про цілу валізу брудних грошей…
Навіть це ніяк не здивувало мсьє Роше.
— Виглядає на те, що сміттєвий бізнес — мутна, але досить прибуткова справа.
Він ковтнув капучино, яке я принесла йому з кухні, хоча час перерви на каву й тортики вже давно минув. Проте, маючи такі погані новини, я не хотіла з’являтися в кімнату консьєржа з порожніми руками.
Моя зміна в ролі няні тривала до пів на п’яту. І якщо не враховувати тонну блискіток, які я витрусила зі свого волосся опісля, то все пройшло досить навіть тихо і гладко. І це завдяки відсутності Дона Буркгарта-молодшого, котрий ані разу не зазирнув до дитячої кімнати та не з’явився навіть тоді, коли ми проводили змайстрованим нами єдинорогам екскурсію готелем. Я сподівалася, що його сім’я поїхала геть, та, як я потім дізналася, Дон просто підхопив якусь шлунково-кишкову інфекцію. Будь-кому іншому я б неодмінно поспівчувала. Але в цьому випадку точно в усьому була винна карма.
— Це, власне, вже не вперше, що Дон Буркгарт провертає тут дільця з валізами, повними готівки, — повідомив мені мсьє Роше після короткої паузи.
— Чесно? — прошепотіла я.
Мсьє Роше кивнув.
— Та до цього йшлося, наскільки мені відомо, тільки про ангари для спалення сміття, фірми з переробки сміття, звалища і могильники по всій Європі, а готель був би зовсім іншим видом діяльності. Напевно, він хоче спробувати щось свіженьке.
Але все це тут не є масштабом мільйонерів! Якщо Буркгарт неодмінно хотів розпочати готельний бізнес, та ще й до цього був таким запеклим прихильником сучасних технологій, то для чого ж він тоді обрав саме цей готель, з усіма його закутками, нішами, арками, вежками й химерними прикрасами? Він що, не міг почати з чогось простішого?
— Безвольний… ем-м-м… молодший Монфор казав, що Буркгарт хоче зробити сто номерів із наших тридцяти п’яти.
— Це стане можливим, хіба якщо врахувати незадіяний зараз простір під дахом і за умови, що працівники не житимуть більше в будинку…
— Але ж це жахливо! — вирвалося в мене занадто голосно.
Цього разу Бен поглянув здивовано в мій бік. Я швидко посміхнулася. Бідний Бен.
Якщо я все правильно зрозуміла, то його час у ролі пожиттєвого практиканта тут, у готелі, підходив до кінця.
— Він любить це місце, — казав його дядько Рудольф.
Я теж любила це місце — а була я тут усього лише з вересня. І можна собі тільки уявити, як сильно полюбиш це місце, якщо проведеш тут усе своє життя.
— Це, до речі, Смірнови з панорама-люксу. — Мсьє Роше кивнув підборіддям на пару, що саме підходила до нас. А оскільки я пропустила їх прибуття попереднього вечора, то тепер розглядала їх із неприхованою цікавістю, одночасно відсуваючи наші горнятка з-під капучино за стійку з листівками й відходячи назад, щоб непомітно злитись зі стіною.
Пані Смірнова виглядала максимум на тридцять. Неперевершена, надзвичайної краси жінка з мигдалеподібними очима, м’якими рисами обличчя, ідеально рівним, блискучим каштановим волоссям, що спадало на хутряний комірець її приталеного піджака. Підбори її туфельок здавалися нескінченно високими, щоправда, це жодним чином не відображалося на її ході. Вона перетнула фойє великими кроками подіумної моделі, правою рукою закинула волосся за плече, на її лівій руці елегантно погойдувалася сумочка. її манікюр був такого ж насиченого червоного кольору, як і помада. Уже тоді, коли вона сперлася на стійку, я помітила, що в сумочці сидів маленький песик. Це був найменший песик, якого я коли-небудь бачила. Він мав вигляд пухнастої білої іграшки з очима-ґудзичками, і навіть його гавкіт звучав якось штучно, ніби мультяшно.