Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 17)
— Катастрофа, — сказала його власниця англійською із сильним акцентом. — Мій чоловік стверджує, що тут немає жодного бутика, жодного магазину, жодної парфумерії! Це правда?
— Усе правильно, мадам, — відповів мсьє Роше. — Та ми намагаємося забезпечити наших гостей якнайшвидше всім, чого вони тільки потребують. То що я можу для вас зробити?
— Clive Christian. — Пані Смірнова зробила драматичний рух рукою. — Без нього мені не жити.
Це було жахливо. Але хто чи що, заради Бога, той
— Пардон?
Тепер і пан Смірнов підступив до стійки. Він був виразно старшим за свою дружину, виглядав як мінімум на п’ятдесят і, на відміну від неї, одягнений був радше скромно — сірий светр до вільних штанів. Він також був худорлявим і мав досить гарний вигляд, меланхолійний, лисуватий, із довгим носом. У нього на плечах сиділа три- чи чотирирічна дівчинка, поклавши рученята на його лисину і тихо та допитливо спостерігала за всім, що відбувалося довкола. Вона мала милі кучерики, а одягнена була в точну копію костюмчика своєї мами, правда, не таку приталену, зате з хутряним комірцем.
— Він мене не розуміє, — пожалілася пані Смірнова своєму чоловікові та ще додала щось російською, що прозвучало дуже навіть роздратовано і злобно.
Чоловік привітно посміхнувся мсьє Роше:
— Перепрошую. Вона розбила флакон парфумів у ванній і дуже через це переймається. Порівняно з його дружиною вимова в нього була в рази краща.
— Так, катастрофа! — вигукнула вона. — Я ж казала!
Мсьє Роше відкрив було рота, щоб відповісти, та пан Смірнов його випередив.
— Ніколи, Стелло, — сказав він м’яко, але рішуче. — Зараз вихідні, завтра Святвечір, за вікнами шаленіє віхола. Ти й сама бачила, скільки добиратися до найближчого міста, а заради цих парфумів доведеться їхати, певно, аж до Женеви. Й оскільки ти нікому б такого не побажала, скористаєшся якимись із тих парфумів, що в тебе є.
Пані Смірнова вражено на нього глянула. Вона ображено додала ще щось російською, серед чого я розрізнила слово
— І це каже той, хто постійно жаліється, що від інших парфумів у нього болить голова! За що мені це? Усі наші друзі зараз у Санкт-Моріці чи на Карибах, а ми цього року обов’язково чомусь мусили їхати в це дивне місце вдалині від цивілізації.
Обурено, під супровід схвального гавкоту сумочки, вона подріботіла до сходів.
— Вибачте за поведінку моєї дружини. — Пан Смірнов обдарував мсьє Роше сумовитою посмішкою.
Його донечка стрекотала щось незрозуміле і намагалася дотягнутися до золотих зірок і пташок на ялинковій гірлянді, прикріпленій над стійкою.
— Їй просто потрібен час, щоб звикнути до тієї чи іншої ситуації.
— Я впевнений, що спокій і гірське повітря підуть їй на користь, — відповів мсьє Роше.
Пан Смірнов став навшпиньки, щоб його донечка змогла дотягнутися до гірлянди. Наперекір моїм побоюванням, що вона почне її зараз шарпати, дівчинка обережно погладила одну з пташок.
— Знаєте, я приїжджав сюди ще маленьким хлопчиком, і це місце викликає в мене найкращі спогади. Можна навіть сказати, воно врятувало моє життя. Мені було тоді дванадцять, — сказав пан Смірнов. Він зробив паузу й очікувально поглянув на мсьє Роше, але мсьє Роше мовчав.
Я згорала від нетерплячки і на місці мсьє Роше вже б вибухнула запитаннями: яким чином готель врятував життя маленького російського хлопчика?
Та пан Смірнов сам продовжив:
— Я дуже втішився, що тут майже нічого не змінилося. Так ніби час зупинився. На тридцять років. І Іавіть телефон той самий. І ви — ви теж майже не змінилися. Хоча це й неможливо. Це ж ваш батько тоді мені допоміг?
Заради всього святого, чим же допоміг? Він що, не може говорити конкретніше? Я ж тут помираю від цікавості!
Мсьє Роше тихо засміявся.
— Кожна людина, якій за тридцять, дванадцятирічній дитині видається суперстарою. Але дякую за комплімент, містере… ем-м… Смірнов.
Сумніви перед виголошенням прізвища й неоднозначний наголос на ньому — це було зовсім не схоже на мсьє Роше. Зазвичай усі прізвища гостей разом із їхніми даними й додатковою інформацією про них навіки закарбовувалися в його пам’яті з першою ж їх появою в списках.
Пан Смірнов меланхолійно посміхнувся.
— Звісно, ви мене не пам’ятаєте. Я один із багатьох дітей, яких вам за ці роки доводилося втішати. Але я вас ніколи не забуду. Ви тоді сказали, що неможливо забрати дім у того, в кого він у серці. І що ми в душі маємо все, щоб бути щасливими будь-де.
Так, це було схожим на мсьє Роше. Він любив виголошувати такі мудрі речі. Завжди хотілося бігти по блокнотик, щоб усе занотовувати.
— Тоді в моєму житті настав переломний момент, який мене дуже лякав, — вів далі Смірнов. — Я ненавидів усіх і все, мені не хотілося жити. Та коли ми покидали це місце, я дивним чином відчув, що готовий до змін і до всього, що готувало мені життя.
А сьогодні він мультимільйонер, що володіє флотилією приватних літаків і має маленьку донечку й охоронця. Пощастило йому, що й казати. Чуття підвело його тільки з вибором дружини.
— Так, це місце справді впливає інколи чудодійно, — мимовільно промовив мсьє Роше і на коротку мить обернувся до мене.
Смірнов кивнув. Він лагідно погладив ніжки своєї маленької донечки, що баламкались на його грудях, поки дівча задоволено продовжувало ловити зірочки.
— Тому я і хотів, щоб моя сім’я неодмінно познайомилася з цим готелем. Маю бажання, щоб і вони відчули магію, яку тоді відчув я. І зарядились енергією цього місця.
— О, так і станеться. — Мсьє Роше глянув у свій список. — Завтрашня поїздка саньми вам точно сподобається. Надвечір завжди найгарніше. Я можу замовити для вас на кухні термос із нашим гарячим какао і кілька кексів.
Маленька дівчинка заплескала в долоні й вигукнула «Лошадка!» чи щось таке, і Смірнов засміявся, миттєво ставши при цьому ніби на десять років молодшим.
— Правильно, Дашо, коник! Коник тягне сани! Усі думають, що вона не розуміє англійської, і тоді раптом вона всіх дивує.
— Бажаю вам чарівно провести час у «Замку у хмарах», — сказав мсьє Роше.
— Дякую, — відповів Смірнов. — Щиро дякую за все.
На сходах він ще раз обернувся.
— Мене надзвичайно заспокоює те, що час не має над вами і над цим готелем ніякої влади.
Час, можливо, і не має, думала я, дивлячись на нього. А от люди з валізами, повними брудних грошей і божевільними планами, — цілком.
Мій погляд зупинився на Бені, що був на рецепції і явно до всього дослухався. Секунди зо дві ми дивилися серйозним поглядом одне на одного, і я була майже впевнена, що в його голові крутилися думки, схожі на мої. А тоді задзвонив його телефон і він вибачливо посміхнувся.
Я спробую потім поговорити з ним.
— Мсьє Роше, ви справді не можете згадати Смірнова маленьким хлопчиком? — запитала я.
— О, Фанні.
Мсьє Роше подивився на годинник, що висів на стіні позаду мене. Якщо говорити точніше, там було три годинники.
Та тільки один, той, що посередині, показував центральноєвропейський час. На інших був точний час у Нью-Йорку й Токіо.
— А хіба твоя вечірня зміна у відпочинковому комплексі не починається о шостій годині?
— Починається, — вигукнула я і злякано зірвалася до дверей. Була 17:59. Я ще встигала.
9
Позмінна праця була заборонена, але мало не кожен у цьому готелі працював понаднормово, набагато більше, ніж дозволялося законом. І часу, відведеного на перерви, теж не дотримувались. П’єр, наприклад, мав не тільки ранішню зміну на кухні, він ще й до того працював барменом, тобто був на ногах майже безперервно з пів на сьому вечора до пів на одинадцяту наступного ранку. Павел практично жив у пральні, щоб завжди бути напохваті, якщо раптом станеться щось із машинами. А мсьє Роше займав свій пост у кімнаті консьєржа з раннього ранку до пізнього вечора, сім днів на тиждень. Та сама панна Мюллер, здавалося, завжди працювала, іще жодного разу за ці місяці я не бачила її в неробочому одязі. Тому мені й на думку не спадало жалітися. Та й моя робота у відпочинковому комплексі була така простенька, що її і роботою назвати було важко. Я лише мусила поновляти стоси білосніжних рушників на полицях, збирати використані, де б я їх не знайшла, поповнювати запаси напоїв і докладати яблука в миски. Окрім того, непомітно прибирати за гостями, витирати калюжі води та деколи слідкувати, чи ніхто, бува, не замкнувся в сауні або не заснув там, що, між іншим, уже траплялося.
Чи не єдиним випробуванням (окрім, звісно, перебування в тропічній температурі в повному обмундируванні покоївки, враховуючи компресійні колготки) було підтримувати настрій пана Гефельфінґера.
Пан Гефельфінґер був тут новеньким і, побачивши вперше SPA-зону, куди його призначили менеджером, впав у глибоку депресію.
Правду кажучи, тут, унизу, мало відчувався чар прекрасної епохи, коли було збудовано готель. Точніше, взагалі не відчувався. Ця частина якщо чимось і виділялася від решти готелю, то хіба виразною відсутністю будь-якого стилю чи краси. Відпочинковий комплекс збудували у вісімдесяті роки двадцятого століття в підвальних приміщеннях південного крила, якраз під бальним залом. Із того часу його не змінювали. Вікна, що пропускали денне світло, містилися тільки у західній частині приміщень, усі інші ж були просто підвалом і мали відповідний вигляд. Світло вбудованих прожекторів було яскравим і незатишним, а масажний і косметичний кабінети своєю чарівністю нагадували кабінет стоматолога. Стіни були обкладені аж до стелі бежевою плиткою в темно-бежеві смуги, підлога теж була вкрита плиткою, гемно-бежевою в світло-бежеві смуги.