Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 19)
— Ніякк’х… діте-е-ей! — Пан Гефельфінґер показав на табличку, що висіла на дверях. Аж тепер я втямила, що він намагався сказати весь цей час.
«Дітям до шістнадцяти вхід до відпочинкового комплексу заборонено», — було написано там чотирма мовами. (Табличка висіла також зовні, це було більш змістовно. Якщо, звісно, діти вміли читати.)
Елла і Гретхен неймовірно зраділи.
— Ха-ха, дітям і собакам вхід заборонено. Нарешті розумні правила!
— Ах, пане Гефельфінґер, от тільки не пробуйте зараз бути святішим за Святішого Отця — вони просто швиденько проскочуть до басейну.
Я благально подивилася на нього. Елла і Гретхен уже відійшли трішки далі й тепер, глузуючи, прощально махали руками через плече.
Вони ще не зрозуміли, що дитяча заборона діє тільки на відпочинковий комплекс, але не на басейн.
— Ні! Так не піде! — До пана Гефельфінґера повернувся дар мовлення. — Ви мусите зараз же вийти. — Він показав пальцем на Ґрейсі. — Жодна людина, виходячи гола з сауни, не хотіла б… так от… таке от… таку…
— Дитину?
— Саме так. Не хотіла б побачити дитину. Діти надзвичайно витріщаються. А ще вони мають звичку ставити дуже незручні питання, особливо, коли бачать оголену людину. А тут люди мають почуватися добре! Це місце комфорту! Це оаза спокою. Діти тут небажані гості.
Він так розмахував руками в повітрі, наче хотів розігнати рій бджіл.
— Забери їх звідси геть, поки не прийшла пані Смірнова і моя доля остаточно не вирішилася.
Хоч він і говорив німецькою, Ґрейсі, Медісон і Емі зрозуміли лише, що в нього будуть через них проблеми. Вони вже рушили в напрямку дверей.
— Не переживайте, він зовсім не страшний. — Я заспокійливо їм усміхнулася і відчинила двері. — Ходіть! Цей шлях теж веде до басейну, і, якщо чесно, він навіть гарніший — зовсім без голих людей.
— Скажи їм, що люди не повинні почуватися педофілами, коли йдуть у сауну, — прошипів пан Гефельфінґер нам услід. Цього я точно не скажу. — Не стрибати з краю басейну! Не кричати! Не лягати мокрими на лежаки! Не пісяти у воду…
Я зачинила двері.
— Насправді він приємний чоловік, — вибачливо пробурмотіла я. — Просто перехвилювався.
Трістан намотував свої кола в басейні, якщо десять метрів можна взагалі назвати басейном. Елла і Іретхен уже поскидали халати. їхні обличчя були такі сприкрені, коли з-за рогу вийшла я з Емі, Ґрейсі й Медісон. І Ґрейсі з гучним сплеском стрибнула в басейн до Трістана.
Я не могла стримати єхидної посмішки, повертаючись до відпочинкового комплексу. Що б не намагалися зробити Елла та Ґретхен, аби вразити Трістана, Медісон і Ґрейсі їм це ой як ускладнять.
До пана Гефельфінґера з майже двадцятихвилинним спізненням нарешті дійшла пані Смірнова. Вона красномовно розповідала, якою катастрофою був сьогоднішній день. Коли вона переконалася, що пан Гефельфінґер мало що розуміє англійською, то почала говорити російською, і це надавало ще більшого драматизму її описам.
Тремтячи, пан Гефельфінґер провів пані Смірнову до масажного кабінету. Збоку за ним спостерігала пані Людвіг, яка саме повернулася з басейну. Вона сиділа на новому дивані й гортала один із глянцевих журналів, що поклав туди пан Гефельфінґер.
— О небеса, — пробурмотіла вона.
— Так, — мовила я дещо стурбовано. — Сподіваюся, під час масажу він не тремтітиме.
— О, я мала на увазі ту даму, — сказала пані Людвіг. — Вона мені здалася такою знайомою.
— Пані Смірнова?
— Її так звати? Тоді це не може бути вона.
Пані Людвіг сіла пряміше.
— Просто вона дуже схожа на дружину одного російського олігарха, який оце недавно пожертвував три мільйони на проект, пов’язаний із порятунком моря. Його звати Віктор Єгоров. Він напевно багатший, ніж Білл Гейтс. Зачекайте, десь тут було фото з благодійного заходу в Каннах, туди навідалася навіть Кароліна фон Монако.
Вона почала гортати журнали.
— Ох, я обожнюю ці журнали. Просто ніколи їх не купую. Вони ж такі дорогі. Фотографій Віктора Єгорова тут не дуже багато, він уникає публічності. А от його дружину часто можна побачити на кінопрем’єрах, вечірках відомих зірок і благодійних заходах. А ще вона частий гість на яхті цього будівельного магната і його дружини. Перед тим як вийти заміж за Віктора Єгорова, вона була високооплачуваною моделлю.
Пані Людвіг відклала журнал набік і потягнулася за наступним.
— Воно мусить бути десь тут. О, бачите, дорогенька? Дама в сукні з оголеною спиною — обличчя ніби викапана пані Смірнова, хіба ні?
Я витріщилася на фото. А й справді. Або пані Смірнова мала клона, або…
«Стелла Єгорова, 34, укотре без свого чоловіка, стильна темно-червона сукня від
Пані Смірнову теж звали Стелла. Це не могло бути просто збігом.
— Можливо, вони тут інкогніто, — зміркувала пані Людвіг. — Це, мабуть, так обтяжує, коли тебе постійно фотографують. А ще преса останнім часом будує багато здогадок щодо зіпсованих стосунків Віктора Єгорова з російським урядом… — Її очі світилися від збудження. — Це все так захоплююче! Думаю, я ще на якийсь час залишуся. Може, спробую сауну. Це ж, кажуть, так корисно для здоров’я. Маєте, можливо, щось, куди б я могла сховати свої прикраси, моя люба? А як тут із рушниками? Можна взяти більше ніж два? Пан Людвіг буде дивуватися, де я пропала так надовго. Але потім, коли я розповім йому, кого тут зустріла, у нього щелепа відвисне. Ах, це місце просто чарівне!
Ага, і повне сюрпризів.
Поки пані Людвіг насолоджувалась сауною, одночасно спостерігаючи за дверима масажного кабінету й очікуючи, коли ж вони знову відчиняться, я непомітно наглядала за порядком у басейні. Трістан сидів на лежаку, оточений Еллою, Ґретхен і Медісон. Він не скидався на людину, яку це надто обтяжувало. Радше навпаки — здавалося, насолоджувався ситуацією.
Ґрейсі плавала на спині, пускала ротом струмені води й кричала:
— Трістане, поглянь сюди! Я кит!
Я не бачила тільки Емі. Мені вдалося знайти її в коридорі, де вона нерішуче прихилилася до стіни.
— Треба було брати книжку, — сказала вона дещо засоромлено, коли побачила мене.
Я поставила кошик, повний свіжовипраних рушників, і почала складати їх і скручувати.
— Тут є і затишніші місця для читання.
— Я знаю… — Емі зітхнула. — Моє улюблене місце — м’які підвіконня в бібліотеці. Я сьогодні там півдня сиділа, читала, дивилася, як падають сніжинки, і гладила кішку. А ще я люблю маленький вестибюль за гардинами на третьому поверсі. Чи критий балкончик у барі, рано-вранці, коли ще немає людей. Там тебе ніхто не шукатиме.
— Це хто тебе не шукатиме?
Емі стенула плечима.
— Та вибирай кого завгодно: моя мама зі своїм «тримай плечі рівно, Емі», «не пхай вічно носа в книжку, Емі», «ти маєш розважатися, Емі». Мій тато, який завжди так дивиться на мене, ніби щоразу дивується, що я взагалі існую. Ну, в принципі, таке можливо, коли в тебе п’ятеро дітей. І від Ґретхен і Елли, бо вони… ну ти їх уже сама знаєш.
Вона нахилилася за рушником.
— Можна тобі допомогти?
Я здивовано на неї глянула. Але вона ніби сказала це цілком серйозно та ще й попросила пояснити їй, що робити.
— Пан Гефельфінґер хоче, щоб вони були скручені, бачиш, — ось так. Він каже, що так виглядає аристократичніше. А тоді мусимо їх поскладати, по шість на одну полицю. Ага, саме так.
Якийсь час ми мовчки згортали, скручували і складали, а тоді Емі якось неочікувано сказала:
— Ґретхен і Елла розповіли Ейдену, що я вчу мову жестів. І тепер він думає, що я в нього закохалася.
Завдяки мсьє Роше я була добре проінформована. Ейден був глухим темноволосим хлопцем, якого ще немовлям усиновили дідусь і бабуся Емі, тобто він був їй нерідним прийомним дядьком. Ніякої кровної спорідненості. Тому бути закоханим у нього не було нічим поганим.
— Хм, хм, — промимрила я, сподіваючись, що це прозвучить так само розуміюче й підбадьорливо, як і в мсьє Роше.
У всякому разі це надихнуло Емі на подальшу розповідь.
— Відколи Ейден це знає, він ставиться до мене дивно. Майже не дивиться на мене. І при цьому… — Вона зітхнула. Так глибоко, що ледь не заразила зітханням мене. — Ми завжди так добре розумілися. Навіть без слів. Я тільки раз на нього розсердилася, десь два роки тому, бо Елла і Ґретхен використовували його як піддослідного, а він і не заперечував.
— Як піддослідного? — Тепер мій голос уже не звучав, як голос мсьє Роше, радше, як мій власний.
— Так, їм потрібен був хтось, на кому б вони вправлялися в поцілунках. — Емі розгнівано форкнула. — Ейден, певно, вміє особливо добре цілуватися. Ґретхен каже, що це через… що це через те, що він нічого не чує, тому особливо чутливий і чудово підходить як об’єкт для вправлянь. Я дала їй за це ляпаса. Раз. Ну добре, двічі. По правій щоці й по лівій. Так сильно, що мені аж самій заболіло.
— І добре зробила, — вихопилося в мене.
Емі криво посміхнулася:
— Я отримала три тижні домашнього арешту, і мені було заборонено дивитися улюблений серіал.
— Це було того варте, — мовила я.
— Мені теж так здається.