Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 21)

Напевно, десь за хвилину — було важко сказати, бо секунди здавалися вічністю, — сигарета полетіла донизу в сніг і погасла, а вікно знову зачинилося.

Трістан зараз же продовжив рухатися далі.　

Либонь, найрозумніше було б поводитися тихо, прослідкувати за ним і подивитися, куди він лізе. І тоді відразу ж про це повідомити.　

З іншого боку, я могла б з’ясувати це вже тієї ж хвилини. Інакше я цілу ніч не зможу заснути через суцільний рій питань у моїй голові. Коли він був прямо наді мною, біля вікна номера 119, я без найменших зусиль видала голосне «няв!», як справжня кішка.　

Трістан знову тихо застиг на стіні. Тепер, певно, він дивився на мене вниз так само, як я дивилася на нього вгору, та в темряві годі було це розпізнати.　

Я йому помахала, тоді почула тихий сміх і приголомшено слідкувала за тим, як він одним сильним стрибком досяг ринви, а потім блискавично подерся вниз по фасаду, ніби й справді був Спайдерменом. На останніх метрах із-за хмари знову вийшов місяць і тепер я могла краще бачити, як майстерно він чіпляється за краї кам’яних прикрас на куті будинку. На ньому були рукавички з наполовину обрізаними пальцями. За два метри від землі він просто стрибнув і приземлився на ноги так м’яко і спритно, наче кіт.　

Справжня кішка вирішила втекти, помчавши снігом геть. І в мене майнула думка зробити те саме.　

— Привіт, — сказав Трістан. Його зуби виблискували в місячному сяйві.　

— А, точно. Привіт, — відповіла я. — Я не хотіла заважати, хотіла тільки привітатися. Не кожного ж дня зустрінеш Спайдермена.　

— Я вже думав, ти хочеш мене заарештувати.　

Судячи з того, як звучав голос Трістана, його це добряче веселило. Він стояв спиною до місяця, його обличчя було в тіні, тому детальніше розгледіти його я не могла.　

— За що? Ти щось накоїв?　

— Наскільки мені відомо, то ні. А ти ще й досі вважаєш мене готельним злодієм?　

Ні! Звісно, що ні! Я на це не куплюся. Хіба що…　

— Так, — випалила я. — Інакше, як пояснити те, що ти посеред ночі лазиш по фасаду готелю в чорному одязі та спеціальних рукавичках.　

Трістан засміявся:　

— І що ж я вкрав?　

Він глянув униз на своє худорляве тіло.　

— Поняття не маю, — призналася я. — Можливо, я ще вчасно нагодилася. — І тихо додала: — Тому я й імітувала… кішку. Щоб ти не зробив чогось, про що б потім пошкодував.　

— Оу, — голос Трістана раптово змінився на серйозний. — Це дуже мило з твого боку, Фанні. Ти, виявляється, не просто гарненька, а ще й дуже добра.　

Так, це про мене. Або геть дурепа, бо я так легко піддалась лестощам.　

— Не хвилюйся, — продовжив він. — Я нічого не крав! Урочисто присягаю, що в жодної людини в цьому готелі нічого не зникло.　

— А з якого це дива ти тут, власне, висів? — Я показала на фасад. — Чи це твої звичні вправи після басейну?　

— Майже вгадала, — відповів він. — Лазити фасадами — це моє хобі. Та коли займатися цим вдень, то люди лякаються. Особливо мій дідусь. У нього слабке серце. Я ще кілька років тому мусив йому пообіцяти, що не робитиму нічого небезпечного. — Він витримав коротеньку паузу. — Але, на жаль, я маю дивну слабкість до небезпечних речей, — додав він потому.　

Цьому я можу повірити. А всьому, що він говорив перед тим, — десь відсотків на п’ятдесят.　

— Пані Людвіг не могла знайти свою каблучку, — сказала я повільно, з надією, що він повернеться так, що я зможу краще розгледіти його обличчя.　

Цікаво, він спеціально став спиною до місяця?　

— Старша дама, що була перед тим у басейні? — спитав він. — Перстень із рожевим каменем?　

— Ти знаєш, як виглядає перстень?　

Цьому є тільки одне пояснення. Мене накрила хвиля змішаних почуттів — розчарування і люті водночас.

— Ти справді його вкрав! Як ти міг? Ми шукали його більше години, а пані Людвіг виплакала за ним всі очі. І навіщо ти це тільки зробив? Він же не має жодної цінності!　

— Гей! — Трістан схопив мене за руку й легенько потряс. — Фанні! Я нічого не крав. Я просто помітив, що в неї був дуже гарний перстень, ось і все.　

— Хлопець, що цікавиться прикрасами старої дами? — Гарна спроба. — Це теж твоє хобі?　

Я схрестила руки на грудях. Потроху стала помічати, наскільки холодно, власне, було. Постояти при мінус п’яти на снігу, до того геть спітнівши, було чудовим способом підхопити запалення легенів. Я була близька до того, щоб перетворитися на людину-бурульку. Теплою залишалася тільки рука, за яку мене тримав Трістан. Вона буквально палала.　

— Я люблю дивитися людям на руки, — сказав він тихо. — У тебе, наприклад, дуже гарні маленькі руки, з тонкими пальцями і короткими нігтями. Ти не носиш прикрас і гризеш інколи шкірку біля нігтів, коли хвилюєшся.　

Як на зло, це була правда.　

— Мені дуже прикро, що та жінка загубила свій перстень, — продовжив він м’яко. — Якби ти хотіла, я б міг допомогти тобі знайти його.　

Я глибоко вдихнула.　

— Ти дійсно його не крав?　

Трістан послабив хватку навколо моєї руки, і за його голосом я визначила, що він знову усміхався.　

— Присягаюся життям свого дідуся. Окрім того, я можу заспокоїти тебе раз і назавжди: я занадто освічений як на готельного злодія.　

Мені від такої зарозумілості забило подих. Та цього разу я йому повірила. Принаймні на вісімдесят відсотків. Решта двадцять були просто змучені й дуже хотіли спати.　

— Було б дуже по-дурному, адже перстень нічого не вартий.　

Від холоду в мене почали цокотіти зуби.　

Трістан мене відпустив.　

— Точно! Якщо вже готельний злодій, то хоча б розумний. О Боже, та ти ж змерзла! Візьмеш мою куртку?　

— Ні. Я йду в будинок. Мені треба в ліжко. Це був дуже довгий день. — Не перестаючи цокотіти зубами, я показала на дах. — Але я занадто змучена, щоб дертися нагору по стіні, тому, мабуть, цього разу скористаюся сходами.　

— Я спав сьогодні в обід чотири години, тому мені потрібно ще порухатися, — сказав Трістан.　

Не встигла я й оком змигнути, як він уже висів на стіні два метри наді мною.

— Тоді, сподіваюсь, побачимося завтра, Фанні.　

— Якщо тебе не знайдуть замерзлим на камінь і зі зламаною шиєю у снігу.　

— Ціную твою турботу.　

Тепер він піднявся ще на метр вище. Цього разу тримався ліворуч. Балансуючи від ринви по виступу на стіні під вікнами ресторану, він перебрався на інший ріг будинку.　

Це хоча б не було так високо, як перед тим. Я зачекала, поки він перестрибнув перила тераси ресторану, і пішла собі досередини.　

Здавалося, Трістан не сприймав нічого й нікого серйозно, окрім себе самого, звісно. Хоча в цьому я теж не була впевнена. Те, що я його ніяк не могла розкусити, доводило мене до божевілля.　

Зітхнувши, я замкнула двері. При цьому мене аж трясло від холоду. Навпереміну позіхаючи й цокотячи зубами, я поволоклася сходами на третій поверх. Можна було, певна річ, скористатися ліфтом, та, по-перше, я не дуже довіряла усім цим штукам, що сіпаються і брязкають, а по-друге, я б тоді не зустріла Бена, який влаштував собі опівнічний пікнік на сходах.　

Він простягнув свої довгі ноги, а в руках тримав термос.　

— Фанні! — вигукнув він здивовано. — Ти що, дотепер працювала?　

Я кивнула.　

— Пані Людвіг із кімнати 107 загубила свій перстень. А потім я надто довго остуджувалася надворі.　

Бен простягнув мені термос.　

— Тоді в мене є прекрасний антидот.　

Я похитала головою.　

— Якщо це кава, то краще не треба.　

— Це чай. Зігріває зсередини.