Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 23)
— Та так, просто, — пробурмотіла я.
11
Двадцять четверте грудня почалося для мене з пронизливого дзвінка телефону. Я спала як мертва — навіть якщо зламаний трубопровід і видавав якісь звуки вночі, в мої сни вони не проникли. Та проте знадобиться, мабуть, ще зо дві чи три години сну, щоб зникли синці в мене під очима. Але через такий робочий графік і мою маму це було неможливо. Уже о пів на сьому ранку вона надіслала мені бадьорі повідомлення і різдвяні фото, які, певно, мали викликати в мене тугу за домівкою, адже на Святвечір мене з ними не буде. На фото був різдвяний кекс від моєї бабусі, який стояв у вітальні під орендованою (з екологічних міркувань) ялинкою, прикрашеною іграшками, власноруч змайстрованими моїми братами.
Але в неї нічого не вийшло. Ці фото лише підтвердили моє радісне переконання в тому, що в «Замку у хмарах» про мене потурбуються значно краще. Бабусин кекс я терпіти не могла, бо там було занадто багато родзинок. А ще я ненавиділа щорічне примусове майстрування прикрас на ялинку. Моя мама була вчителькою образотворчого мистецтва, тому щороку вона вигадувала щось нове й вимагала від нас точного втілення її приписів.
Навіть коли вона кожні п’ять хвилин казала: «Не обмежуйте свою креативність жодними рамками», то мала на увазі цілком протилежне, а саме: «Дотримуйтеся якомога ретельніше моїх інструкцій!» Принаймні у виборі матеріалів для нашої роботи вона завжди була суперкреативною. Я зіщулила очі, щоб краще розгледіти зірки на фото. Скидалося на те, що цьогорічні прикраси були з різних видів пасти.
«Дорога Фанні! — писала вона під фото. — Тато, мама, Леон і Фінн бажають тобі гарних Різдвяних свят і сподіваються, що ти там у горах не просто святкуватимеш, але й знайдеш час знову все обміркувати. Ти ж знаєш, ми завжди чекаємо на тебе вдома».
— Ага, обміркувати, — сказала я до Хуґо, коли повернулася з ванної, де три гієни з Лозанни, явно домовившись, відверто мене ігнорували. Це було для мене просто суперприємним відпочинком. Ще перед світанком сім галок зібралися на підвіконні, щоб отримати своє частування крихтами молочних булочок.
Як завжди, Вкрай Ненажерливий Хуґо з’їв найбільше, а от Товстенький Хуґо поводився так, ніби сів на дієту.
Я любила цей час перед сходом сонця, коли ще не світало, але темрява вже відступала.
Місяць давно зайшов, і лише над Ґабельгорном висіла велетенська зірка (можливо, вранішня зоря?) на майже безхмарному небі. За прогнозом сьогодні мав бути сонячний день, але наближався наступний циклон, який мав принести ще більше снігу.
— Під «обміркувати» вона має на увазі те, що я повинна отямитися.
Я була настільки обурена, що геть забула, що мала б розмовляти з ними по-дитячому.
— Але потяг із назвою «Атестат» уже давно поїхав. І вона не враховує те, настільки тяжко я тут працюю.
Скакун Хуго й Одноногий Хуґо почубилися за останню крихту, а потім усі полетіли геть. І тільки Хуґо-Клептоман продовжував стукати дзьобом по засніженому підвіконню, ніби щось шукав.
— Це було б так гарно, якби ви бодай для різноманіття пишалися мною, — сказала я.
Хуґо-Клептоман прискакав ближче і, схиливши голову набік, став мене розглядати. Він виглядав настільки стурбованим, наскільки це було можливим для гірської галки.
— Пробач! Чудова Фанні не хотіла передавати тобі свій поганий настрій, — скрушно сказала я. — Сьогодні ж Різдво! А що це в тебе в дзьобі?
Хуґо-Клептоман підскочив ще ближче, урочисто поклав переді мною ґудзик і з очікуванням подивився мені в очі.
— Дякую!
Я була глибоко зворушена. Це був круглий ґудзик, який відблискував золотим і точно належав колись до уніформи покоївки. Може, це навіть я сама його загубила. Та все ж мені більше подобалося уявляти, що Хуґо-Клептоман вкрав його в Гортензії чи Камілли. І раптом мені стало святково на душі.
— Це чудовий подарунок. Тепер я почуваюся значно краще.
Хуґо-Клептоман тихо каркнув, відштовхнувся від підвіконня і полетів до своїх братів.
Минали години, а вони все ще кружляли вгорі над «Замком у хмарах», ніби пильно спостерігали, що ж відбувається унизу. А спостерігати було за чим, адже гарна погода вигнала всіх на вулицю.
Яромир, котрому після прибуття всіх гостей вже не потрібно було переодягатися в директора цирку - швейцара (Роман Монфор вважав достатнім вразити гостей лише раз, у часі їхнього прибуття), з самого ранку прибирав сніг. Площа перед готелем, в’їзд, тераса ресторану й навіть ковзанка були вже розчищені від снігу. Старий Стакі щільно втрамбував катком сніг на доріжках, навіть на великому обхідному шляху, який вів через густо засніжений ліс. Фон Дітріхштайни пішли відразу після сніданку прогулятися зі своїм мопсом, а обидва пуделі Мари Матеус тягли Ніко з неабиякою швидкістю в напрямку лісу.
Я саме вигнала свою отару дітей на вулицю. Мої сподівання чимось їх захопити, щоб відволікти від збудження, спричиненого різдвяними подарунками, цілком справдилися. Цього разу я була вже завбачливішою, тож сама одягнула лижні штани й утеплені чоботи на випадок, якщо знову комусь спаде на думку ідея втекти в ліс.
Яромир запустив карусель, що була біля ковзанки, і звуки катеринки розійшлися навсібіч, полинувши над блискучим, білим сніговим килимом, і змішалися з м’яким теленьканням дзвіночків кінних саней.
Офіціанти виносили на терасу столи та стільці й почали монтувати льодовий бар. Безвольний Руді тим часом наглядав, як виносили лежаки з пледами. Якщо завтра знову піде сніг, то ці старання виявляться марними. Та цієї миті вся ця робота мала сенс: стільки щасливих облич водночас я ще ніколи не бачила. Особливо дорослих. Багато хто просто гуняв снігом, фотографував засніжені ялинки чи просто вишукував собі місцинку під сонцем. Ближче до обіду ставало дедалі тепліше. На ковзанці
Автор трилерів жваво розмовляв із британським актором, тимчасом як дружина автора трилерів вмостилася в одному з лежаків і читала любовний роман. А Трістан Браун вирішив сьогодні зробити виняток і нікуди не дертися. Він разом зі своїм дідусем, якому сиве волосся і твідовий піджак надавали вигляду справжнього британського графа (свої азіатські риси Трістан успадкував точно не від нього), заглибилися в шахову гру за одним із маленьких столиків. На терасі Роман Монфор уже спорожнив пляшку шампанського разом із Доном Буркгартом-старшим і його дружиною, а потім ще одну з парою Барнбруків. Віктор Єгоров разом із маленькою Дашею ліпив сніговика, якому потім пов’язав свій кашеміровий шарф. Мадам Клео раз по раз ганяла офіціантів до гостей із тацями, повними тістечок канелё, заварних тістечок і кави по-ірландськи в крихітних скляночках. Головним об’єктом усіх фотографій були кінні сани з Вежді й Бежді, якими поважно правив старий Стакі. Баронеса підшипників із кімнати 110 намотувала додаткові кола, щоб бути певною, що пан фон Дітріхштайн сфотографував, як вона обіймається зі своїм молодим коханцем. Так вона хотіла підіграти жовтій пресі.
Я переконала навіть пані та пана Людвігів записатися на прогулянку саньми. Сьогодні вранці, ще перед своєю зміною, я заскочила до відпочинкового комплексу, де пан Гефельфінґер уже розпорядився обшукати зливні решітки. Але перстень як у воду канув. Протягом усього ранку пані Людвіг ходила дуже засмучена. Та прогулянка саньми, здається, вплинула на неї магічно. Коли сани з ними від’їжджали, вона вже мило трималася за руку з паном Людвігом і радісно мені махала.
Я все ще сподівалася, що перстень десь таки об’явиться або що знайдеться якесь зовсім банальне пояснення його зникненню. Проте часу ламати над цим собі голову в мене не було. У Каролін, виховательки з дитячого садка, був сьогодні вихідний, і я залишилася з дітьми сама. Як і вчора, заприсяжена мені зграя власників єдинорогів складалася із Ґрейсі та Медісон, синів автора трилерів, а ще Фії, п’ятирічної дочки власника фармацевтичної компанії, який жив разом із сім’єю в Фаберже-люксі на другому поверсі. Додалося ще чотири дитини, поміж ними й Дон, який уже одужав від своєї шлунково-кишкової інфекції. Хоч я й очікувала найгіршого та не спускала з нього очей, він поводився на диво зразково — ігор нікому не псував і не діставав ні мене, ні інших дітей. Навіть його дивна звичка називати всіх на ім’я, прізвище та місце народження не заважала, а навпаки — допомагала мені краще запам’ятати імена новеньких.
І мені напрочуд легко вдавалося цілий день чимось займати дітей, особливо тоді, коли після обіду до нас приєдналася Емі. Тут вона могла з безпечної відстані спостерігати за Ейденом, який грав у хокей, і не мусила при цьому вислуховувати в’їдливі коментарі Елли і Ґретхен. Ще не з’ясувалося, були зміни в поведінці Ейдена щодо неї гарним чи поганим знаком, проте Емі не наважувалася скористатися моєю порадою і просто його про все запитати.