Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 25)

Мої дві хвилини добігали кінця. Я ніби у сповільненій зйомці чула, як спливали останні секунди. А в моїй голові роїлись якісь абсолютно безглузді думки, і я й далі витріщалася на Трістана.　

— Окей, — випалила я. — Я мушу віднести цю прокляту шапку, а ти зараз же звідси звалюєш, поки тебе не розстріляв охоронець. Через п’ять хвилин я чекатиму на тебе там, де ми вперше побачились. І якщо ти мені не поясниш нормально, що тут робив, я змушена буду повідомити про цей випадок.　

Не дочекавшись від Трістана ніякої реакції, я побігла геть. Можливо, це було не найправильніше, що я могла зробити, та в будь-якому разі краще, ніж далі просто безглуздо стояти й роздумувати, поки збігав час.　

Усе по черзі. Завжди все по черзі.　

Я захлопнула за собою двері, збігла сходами вниз через бальний зал і поспішила попри кімнату консьержа та рецепцію на площу перед готелем. Попри те що я за ці хвилини ніби постаріла, так виглядало, що мене тут ще ніхто не шукав. Дивним чином минуло всього лише три хвилини. Єгорови саме сіли в сани та зручно вмостилися під шерстяним покривалом.　

— Погляньте! — Роман Монфор вирвав шапку в мене з рук і простягнув її пані Єгоровій, легко вклонившись. — Ось вона — наша рятівниця. Тепер прекрасному вечору нічого не завадить.　

— Ви — золото, — проворкотіла пані Єгорова, і, хоч вона зверталася до Романа Монфора, я почувалася так, ніби сказали це мені. Я була золотом, яке, правда, саме дало втекти злодію з їхнього люксу.　

Маленька Даша отримала нарешті «правильну» шапочку, старий Стакі цмокнув язиком, і Вежді й Бежді рушили у свою останню на сьогодні прогулянку.　

Сонце вже повністю сховалося за вершинами гір, і вогонь факелів вичаровував на снігу таємничі тіні. З долини все ще чувся відгомін церковних дзвонів, змішуючись зі звуками дзвіночків на упряжі коней і захопленим дитячим сміхом Даші.　

— Чому ви досі стоїте тут і витрішки продаєте? — в’їдливо поцікавився Роман Монфор. — Ану, до роботи!　

Поки я силкувалась йому пояснити, що в мене вже давно закінчилася зміна, він пішов геть. Сам ти витрішки продаєш. Видно, дух Різдва його ще й не торкався.　

Витримавши інтервал, я подалася слідом.　

Ідучи по фойє, я спіймала на собі стурбований Бенів погляд:　

— Усе добре, Фанні?　

— Якнайкраще, — пробурмотіла я, не зупиняючись. — Я просто мушу ще швиденько…　

Якщо я не закінчу речення, Бен зробить це за мене. І це точно буде не: «…на третій поверх у кімнату з білизною, зустрітися там із Трістаном Брауном, який щойно вдерся в панорама-люкс». Можливо, він подумає, що мені потрібно в туалет.　

Коли я піднялася на третій поверх, Трістана ще не було. А що, як він взагалі не прийде? А що, як він просто стверджуватиме, що ніколи не був у люксі? А що, як його спіймав охоронець? А що, як він упав із фасаду? Може, не варто було казати п’ять хвилин — злізти вниз по фасаду будинку, попри освітлені вікна, забирало, певно, значно більше часу.　

Та ще до того, як я ледь не збожеволіла через питання типу «а що, як», двері відчинилися й увійшов Трістан.　

— Ох, як гарно! Тут оживають спогади… — промовив він, широко посміхаючись. — Тут ми вперше зустрілися — ти вийшла з он тої шафи і виглядала так мило у своїй уніформі покоївки і з цією зачіскою.　

Геть інша, ніж зараз, мокра від поту, у важезних чоботах, лижних штанах і куртці. Який вигляд мало моє волосся і що цей сонячний день зробив із моєю шкірою, я могла тільки здогадуватися, бо не бачила себе в дзеркалі від восьмої години ранку. Трістан, звісно ж, мав просто ідеальний вигляд — весь у чорному, зовсім не задиханий, жодної краплини поту на бронзовій шкірі.　

— Я це місце не з романтичних міркувань обирала, ти… — На жаль, мені не спадало на думку жодне лайливе слово англійською. — Дурень, — знесилено додала я німецькою. — І то тільки тому, що це перше, що спало мені в цьому поспіху на думку. Що ти шукав у кімнаті Смірнових? І не бреши мені, бо я відразу ж закричу.　

— Та добре. — Трістан поблажливо мені посміхнувся. — Може, підемо кудись інде? Де нас ніхто не підслухає?　

Я відчинила двері шафи й театральним рухом продемонструвала порожню середину:　

— Там нікого, бачиш? Тож давай, починай розповідати.　

— Окей, — сказав він. — Спершу скажу, що ці люди звуться не Смірнови, а Єгорови. — Він зробив невеличку паузу, щоб посміхнутися. — О, та я бачу, що ти вже це знаєш. Я впізнав їх ще вчора за вечерею. Як, мабуть, і кожен, хто за останні кілька тижнів хоча б раз розгортав якийсь журнал. Якщо хочеш знати, то Стелла Єгорова тішиться, коли її впізнають. Вона, либонь, не той тип жінок, що люблять залишатися інкогніто.　

— І ти подумав, що в люксі, де зупинилися олігархи, точно буде чим поживитися. — Я обурено видихнула. — Я присягаюся, коли щось зникло…　

— Так, власне, воно і є. — Трістан запхав руки до кишень і сперся на стіну. У цій позі його можна було б знімати для глянцевого журналу. — І все ж, чи не могли б ми продовжити розмову деінде? Де можна сісти, наприклад?　

— Що зникло, Трістане? Що ти вкрав? — я говорила майже пошепки, та все одно це звучало істерично. — Припини водити мене за ніс.　

— Агенте Фанні, ви мусили б це краще знати. Злодій краде речі, щоб збагатитися. Я такого не роблю.　

— Та що ти таке кажеш? То ти Робін Гуд, чи що?　

Трістан дзвінко засміявся.　

— Ага, можна й так сказати. Я хотів лише допомогти, чесно. Після того як ти мені вчора розповіла, що в тієї старої пані зник перстень, все стало ясно. Мені потрібен був тільки цей маленький доказ.

Він витримав паузу, а тоді жестом, гідним сценічного мага, витяг щось зі своєї кишені й поклав на долоню. Це був срібний перстень із великим рожевим каменем.　

Я хапнула ротом повітря.　

— Перстень пані Людвіг…　

Трістан кивнув.　

— І поки ти знову не сказала, що я його вкрав, — я просто хотів, щоб він опинився на своєму законному місці. 1 точно не в шухлядці нічного столика Стелли Єгорової.　

— Але… як… чому? — затинаючись, запитала я.　

— Чому Стелла Єгорова вкрала перстень у бідної старої пані, якщо їй власних прикрас нема куди подіти? — запитав Трістан. — Що ж, деякі з цих розпещених багатіїв поводяться, як сороки. Якщо вони помічають щось, що блищить, то не можуть встояти.　

— Я тобі не вірю. — Зіщуливши очі, я дивилася то па Трістана, то на перстень. — Цей перстень не має жодної цінності. Чому б вона його крала? А головне — коли і як? Пані Людвіг внизу буквально назирці за нею ходила, зачудовано на неї витріщаючись.　

Трістан стенув плечима.　

— Трішки спритності та витонченості — і вуаля. Клептоманці це раз плюнути.　

— Клептоманці?　

Це вже переходило всі межі!　

Трістан кивнув.　

— У Tiffany кілька років тому в її сумочці для пса опинився сапфіровий браслет вартістю тридцять п’ять тисяч евро. Звісно, що випадково. У таких людей це завжди тільки випадковість. Продавщицю, яка розповіла цю історію пресі, звільнили.　

На мить я замовкла. Ця сумнівна історія, яку він мені тут намагався підсунути, дуже повільно почала набувати змісту. Можливо, ще й тому, що я дуже хотіла в неї повірити.　

— Тобто ти хочеш сказати, що пані Єгорова вкрала перстень пані Людвіг і заховала його у своєму нічному столику? Просто через те, що вона клептоманка?　

— Може, і клептоманка, а може, лише знуджена захланна особа, яка просто не може пройти повз цінну прикрасу.　

— Якраз отут у твоїй історії є одна заковика. Перстень не має жодної цінності взагалі. Пан Людвіг купив його на блошиному ринку. Пані Людвіг казала, що камінь у ньому — берил і що срібло тут, напевно, теж несправжнє.　

Трістан знову тихо засміявся:　

— Про срібло це таки правда. Бо це не срібло, власне, а платина.　

— Перепрошую?　

Він легко постукав по каменю.　

— А назвати це берилом — справжня образа для такого прекрасного рожевого діаманта чистої води в смарагдовій огранці. Тепер не дивися так, Фанні. Дійсно, я знаюся на такому. Мій дідусь — мистецтвознавець і ліцензований державою гемолог[14]. Він спеціалізується на старовинних прикрасах. Його частенько кличуть як експерта в Christie's і Sotheby's[15]. А ще він працює для музеїв по всьому світі. Уже в п’ять років я міг відрізнити діамант від кристалу. А рожеві діаманти не так вже й часто трапляються, принаймні такої вражаючої величини. А цей малюк має десь близько п’ятнадцяти каратів. Я сам був вражений.　

Тепер я відчула непереборне бажання сісти. Для початку, мабуть, вистачить розстебнути куртку. Мені зробилося страшенно гаряче. Про здатність думати взагалі мовчу.　

— Фанні, з тобою все гаразд? — Трістан знову заховав перстень у кишеню штанів.　

Я кволо похитала головою.　

— Припустімо, ти кажеш правду і пані Єгорова гаки клептоманка, що вкрала перстень у пані Людвіг, якого їй купив чоловік тридцять п’ять років тому на блошиному ринку за сорок марок. Хоча він коштує в сто разів більше… чи в тисячу?　

Я невпевнено глянула на Трістана.　

— Додай ще два нулі, — сказав він. — Плюс-мінус мільйон.　

— О Боже… — Я ледве ковтнула. — Коли Людвіги про це дізнаються, то зможуть продовжити відпустку в «Замку у хмарах» до кінця свого життя.　

Тобто у випадку, якщо він вистоїть.　

— Щоб провести два тижні тут, вони заощаджували багато років поспіль. Уяви собі, скільки всього вони могли б собі дозволити, якби продали перстень. Виплатили б за будинок, вирушили б у круїз, заповіли б щось дітям… Я дуже хочу побачити їхні обличчя в момент, коли вони дізнаються, яким скарбом володіли всі ці роки. Ходи, ми підемо й віднесемо їм перстень!