Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 27)

— Не існує ніякого Манфреда. Це і є найгеніальніше в цьому плані, — випалила я з дедалі більшим захопленням. — Манфред знайшов перстень, коли чистив басейн, а тоді поїхав у свою заслужену тритижневу відпустку. Тож пані Людвіг не зможе йому подякувати. Але вона спокійно може всім розказувати, що Манфред знайшов перстень. А оскільки Манфреда не існує, то і зробити йому ніхто нічого не зможе.　

Трістан криво посміхнувся.　

— Я думаю, ця ідея має багато плюсів. Але є ще певні недопрацювання.　

— Дуже сподіваюсь, що ти не вигадуєш зараз якихось виправдань, щоб залишити перстень собі. — Я недовірливо примружила очі. — Віддай його краще мені.　

Трістан знову вигнув брову дугою — це в нього виходило дуже добре — і з готовністю запхав руку в кишеню.

Мені стало страшенно ніяково. Це було просто немислимо, що він годинами носився з кількома мільйонами в кишені. Та ще до того, як передати мені перстень, двері Теремін-люксу відчинилися, і звідти вийшли Елла й Гретхен. У них були схожі сукні й зачіски. Елла у вінтажній червоній сукні, на Гретхен була така сама, але блакитного кольору. Заплетена над чолом косичка стримувала, наче обруч, їхнє завите світле волосся.　

Хоч і дуже неохоче, та я мусила визнати, виглядали вони приголомшливо. Проте, видно, вони це також чудово усвідомлювали, судячи з поглядів, якими вони нас оцінили, а тоді усміхнулися. Я шкодувала, що цього разу аналогічний рефлекс не спрацював і я не заскочила до ніші, аби сховатися. Тепер я дуже добре розуміла, як жилося Емі. До цього моменту я почувалася чудово, та Еллі й Гретхен без слів вдалося зробили так, що я тепер здавалася собі потворною і жалюгідною. І цілковито зайвою.　

— Хай, Трістане, — з придихом вимовила Гретхен.　

— Щасливого Різдва, Трістане, — проспівала єлейним голоском Елла. — Побачимося зараз за вечерею?　

— Я чекаю на свого дідуся. — Трістан увічливо усміхнувся.　

— Ну, тоді ще побачимось.　

Елла і Гретхен граційно попливли сходами донизу.　

Якби вони не підсміювалися і не шепотілися занадто голосно: «Це ж та прибацана покоївка? Думаєш, у нього така ж тяга до персоналу, як у нашого двоюрідного діда Джеремі?» — то можна було б просто милуватися їхньою красою і відблисками світла люстри на їх золотавому волоссі. Проте…　

— Що за дурнуваті дівиці, — сказав Трістан.　

— Скажи? — Я відчула помітне полегшення від того, що золотаві відблиски його не засліпили. — Але решта дівчат Барнбрук просто чарівні. Веселі, добродушні й розумні. Якби ти трішки пофліртував з Емі, це пішло б їй тільки на користь. Елла й Гретхен припинять поводитись так, ніби вони королеви цього світу, а Ейден, можливо, подивиться на Емі іншими очима…　

Трістан роздратовано нахмурив чоло.　

— У нас є зараз важливіша тема, чи не так?　

— Так. Манфред. А ти саме хотів віддати мені перстень.　

Та це, здавалося, було не так легко зробити. Згори пролунав короткий двоголосий гавкіт, потім стукіт дверей, а тоді сходами почала спускатися Мара Матеус. Вона також була одягнена у просто неперевершено красиву сукню. Верх був вкритий численними стразами.　

І я запитувала себе, чи зможе вона перевершити себе й виглядати на новорічному балі ще бездоганніше.　

Трістан не чекав, поки Мара Матеус дійде до нас, він схопив мене за руку й потягнув у коридор, який вів до його кімнати.　

— Ходімо, он там нам ніхто не заважатиме.　

Ну так, тут він мав рацію. А то ще хтось побачить, як ми вовтузимося з тим перснем, і всі наші мудрування будуть марними. Ми пробігли повз Теремін-люкс і повз кімнати 212 і 211 (у якій жив Трістан зі своїм дідусем) аж у кінець коридору до маленького вестибюля. Той самий вестибюль, у якому Дон витирав свої брудні від шоколаду руки об оксамитові портьєри і який Емі описувала як одне зі своїх улюблених місць. Я його теж дуже любила. Там були два м’які диванчики, один навпроти одного, а на стіні висіла картина олійними фарбами в позолоченій рамці. На ній була зображена сумна дівчинка в матросці, яка гладила кішку.　

Ця кішка була разюче схожа на Заборонену. Мабуть, тому Заборонена Кішка полюбляла спати на цьому м’якому диванчику. Вікно виходило на західний бік, прямо на сяючу Ялинку-Півмісяць. А позаду виднілися стайні, де старий Стакі саме розпрягав Вежді й Бежді. Як і завжди, він їх ще чиститиме та розчісуватиме перед завершенням робочого дня, незважаючи на те, що сьогодні Святвечір.　

— Фанні. — Трістан не відпускав мою руку. Він обернув її долонею догори, а тоді урочисто поклав на неї перстень пані Людвіг.　

Тепер, коли я знала, скільки він коштував, мені здавалося, що камінь мерехтить якось по-особливому.

Я кілька секунд із благоговінням дивилася на нього.　

— Гарний, правда? — Трістан тихо засміявся. — Рожеві діаманти не часто доводиться бачити. Вони дуже рідкісні. Особливо такого відтінку. Розкішний інтенсивний рожевий, майже ідеальний.　

— І такий важкий, — пробурмотіла я.　

Насправді мені здавалося, що він важив кілька кіло. Моя рука навіть почала вже злегка труситися. Хоча причина могла бути зовсім в іншому. Трістан стояв настільки близько, що я могла добре відчувати цей особливий запах свіжовипраної бавовни й лимона. Можна було лише сподіватися, що я пахну хоч приблизно так само гарно.　

— Мені якось ніяково носити його весь час із собою. Може, забереш його, поки ми не вирішимо, що з ним робити?　

— Ти така смішна, — сказав Трістан. — Ти що, боїшся, що він тобі дірку в кишені пропалить? Чи що тебе здолає спокуса забрати його собі й утекти?　

Він узяв перстень із моєї долоні, обернув мою руку і надягнув його мені на палець.　

— І як відчуття? — спитав він м’яким голосом. — Непогано, правда?　

— Руки геть, — сказав хтось сердито збоку. З переляку я відскочила назад, та так, що ледве не впала на сумну дівчинку в матросці.　

Це був Бен. Він стояв поміж двох портьєр, зловісно насупивши брови. Грубий килим стишив його кроки, тому, мабуть, ми й не почули, як він наблизився.　

— Що, перепрошую? — Трістан схрестив на грудях руки й зарозуміло оглядав Бена.　

— Я сказав, руки геть від нашої неповнолітньої практикантки.　

Бен виглядав не на жарт розгніваним.　

— Це… — почала я і відразу ж замовкла, бо, власне, хотіла сказати: «Це не те, що ти подумав», — мабуть, найбанальнішу з усіх найбанальніших фраз на світі.　

Трістан дзвінко розсміявся.　

— Інакше ти мене поб’єш, чи що?　

— Якщо буде в цьому потреба, — незворушно сказав Бен. — Усе гаразд, Фанні?　

— Пізно. Я вже її вкусив, і наступного разу на повний місяць вона теж перетвориться на вампіра…　

— Те, що ти класно виглядаєш і маєш бабки, зовсім не означає, що тобі все можна.　

Ще трохи — і Бен накинувся би на Трістана.　

Я швидко стала поміж ними.　

— Бен! Мене ніхто не кусав. І наші пальці не робили нічого поганого…　

Боже мій, що я мелю?　

Проте в Бена був такий незворушний вираз обличчя, що я почала нервуватися. Це було так, як колись у п’ятому класі, коли зграйка учнів початкових класів написала на зупинці шкільного автобуса: «Школа — дирна», а ми з Делією вирішили погратися у вчительок і неодмінно виправити «и» на «у». Звичайно, нас спіймали, тоді як ті діти вже давно накивали п’ятами. Напевно, вони ще й досі з того випадку сміються.　

— Ми тут лише обговорюємо одну проблему, — спробувала я ще раз. — Можливо, ти нам навіть допоможеш.　

— Фанні, — сказав Трістан застережним тоном. — Хіба він не син твого шефа?　

— Так, але він на нашому боці, — відповіла я.　

Тепер уже й Бен схрестив руки на грудях.　

— Що за проблема? — неприязно запитав він.　

Я проігнорувала Трістанові застережні погляди.　

— Я ж тобі розповідала, що пані Людвіг загубила у відпочинковому комплексі свій перстень із заручин.　

— Я знаю, — сказав Бен. — Ми ще давали розпорядження обшукати зливні решітки і спеціально розбирали фільтри.　

— Та ви не могли знайти перстень, бо Стелла Єгорова його вкрала. Справа в тому, що вона клептоманка. Про це навіть «Ґуґл» знає. — Я перевірила це, коли сушила волосся. Трістан не збрехав. Численні журнали й онлайн-портали мають в архівах замітку про сапфіровий браслет, який нібито випадково опинився в сумочці для пса.　

Я високо оцінила Бена за його вміння слухати й за те, що він не почав «гакати» і «шокати», як зробила б це я. У порівнянні зі мною Бен був сам спокій. Він просто дозволив мені продовжити розповідь. Я саме дійшла до місця, де потрібно було злегка прикрасити правду.　

— Я побачила його в панорама-люксі на нічному столику, коли забирала соболину шапочку Даші.　

На нічному столику, у нічному столику — це майже однаково звучало, якщо швидко говорити.　

Трістан схвально посміхнувся.　

— І я прихопила його з собою. Він же належить пані Людвіг. А вона собі вже всі очі виплакала. Я просто не могла його там залишити.　

Я очікувально глянула на Бена. Тепер він може нарешті перервати свою мовчанку.