Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 29)
— Вони принаймні, на відміну від тебе, знають готельні правила, — відповів Бен. — Це тобі не готель, де працівники вважають нормальним крутити інтрижки з гостями по кімнатах для білизни та напівтемних закутках.
Тепер він зайшов занадто далеко.
Я відчула, як мені на очі навернулися сльози. У мене завжди так було: коли стримувати лють уже не було сили, я починала ридати. А тоді з мене вже не витягти жодного розумного слова. І ще кілька хвилин тому мене мучили докори сумління, бо йому збрехала?
— Це мій обов’язок — вказувати тобі на неправильну поведінку, що може негативно вплинути на репутацію готелю.
Бен явно не помічав, що зі мною чинять його слова.
Від того, що я стримувала сльози, вже пекли очі.
— На твоєму місці я був би Аріані вдячним за те, що вона прийшла з цим до мене, а не до мого батька.
— Не впевнена, що й тобі можна довіряти!
Я хотіла це крикнути, та, на диво, ледве вичавила з себе ці слова. І прозвучали вони ледь чутно, дуже глухо.
— Зараз ти страшенно схожий на свого батька. Та які ми там друзі, Бене! Та краще вже я дружитиму з британсько-азійським красунчиком. Трістан принаймні може розпізнати дурнуватих дівиць, коли їх зустрічає.
Не чекаючи його відповіді, я кинулася повз нього до кімнати консьєржа і щосили захряснула за собою двері!
— О, чудово, — сказав мсьє Роше. — Тут було так тихо, що я ледве не заснув.
Я вперлася спиною в двері, драматично вдихаючи і видихаючи. Мсьє Роше точно чув нашу сварку, що було добре, бо це заощадило мені час на повторення кожнісінької гіркої деталі. Тож я відразу розплакалася.
Бен вийшов з іншого боку, перетнув великими, лютими кроками вестибюль, зайшов за стійку рецепції й почав демонстративно лупити по клавіатурі.
— Я б йому добряче врізала, — випалила я. — Або штовхнула. Або зробила дуже боляче ще якимось способом.
— Замашний ляпас інколи кращий за поганий поцілунок. — Мсьє Роше взяв із картонної коробки стос вітальних листівок і почав розкладати їх на стійку. — Я десь таке вичитав.
Британський актор, який ходив, певно, зі своєю дружиною на різдвяну прогулянку, увійшов через обертові двері, принісши з собою подих холоду. Бен подав їм ключ від кімнати, кинувши при цьому короткий погляд у наш бік. Я б з радістю кинула в нього одним із до блиску відполірованих яблук, що лежали на тарелі на стійці.
— Він мені закинув, що я нібито кручу інтрижки… з гостем, — випалила я, як тільки люди зникли на сходах. — По напівтемних закутках. Бо ці дурні корови з команди допоміжних дівиць… — Спересердя мені все ще спирало дух. Хоча, коли я використовувала лексикон Ґрейсі, мені ставало легше. А ще це допомагало стримувати сльози.
— Це не дуже мило з боку Бена.
Мсьє Роше простягнув мені стос листівок, і я почала автоматично їх розкладати.
— Ти зараз, до речі, дуже гарно виглядаєш, Фанні. Тобто ще гарніше, ніж зазвичай.
— Дякую.
— А з котрим із гостей ти нібито… загравала?
— З Трістаном Брауном із кімнати 211, — слухняно сказала я і, незважаючи на свою зажуру, усміхнулася.
«Загравала» було таким милим словом, на відміну від образливого «крутити інтрижки».
— І я не загравала, а, власне, намагалася вирішити з ним одну проблему. До речі, це в інтересах готелю, чию славу я плямую, як закидав мені Бен!
Мсьє Роше із розумінням усміхнувся до мене.
— Трістан Браун із кімнати 211 дуже привабливий молодий чоловік, — сказав він. — Це тільки припущення, та чи не може бути, що Бен усе неправильно зрозумів, бо просто ревнує?
— Ні, він усе неправильно зрозумів, бо послухав ту донощицю Забулаім’я.
Я злісно глянула на рецепцію, де Бен усе ще знущався з клавіатури, ніби відбивався від небезпечної атаки хакерів.
— Він навіть ім’я її знає. І так часто його повторював, що я вже не можу називати її Забулаім’я.
— Любов шукає троянд, а ревнощі знаходять колючки, — промовив мсьє Роше. — Чи то навпаки, любов знаходить троянди, коли ревнощі шукають колючки? У всякому разі вам, люди, з вашими ревнощами не позаздриш. Тут ще кілька листівок, моя люба.
Якусь мить ми мовчки продовжували їх розкладати, прислухаючись до тихих звуків колядок, що долинали з бару. І розглядали святково одягнених запізнілих гостей, які неспішно йшли до ресторану. Сходами спустилась і сім’я олігарха — мама й донечка, знову в однакових о́бразах, песик цього разу залишився в кімнаті.
— Ти, до речі, вже вечеряла? — запитав мсьє Роше, коли всі зайшли в ресторан, а піаніст у барі перейшов до джазової версії пісні
— Ще нічого після картопляного салату сьогодні на обід.
— Ага, — сказав мсьє Роше, ніби це щось мало означати.
Цієї миті до фойє увійшли Людвіги. Вони теж причепурилися: пан Людвіг одягнений у костюм, рукави якого були йому ледь короткуватими, а на пані Людвіг була об’ємна бузкова сукня, її о́браз доповнювала красива накидка.
Бен зреагував відразу.
— Будь ласка, зачекайте, — гукнув він і вийшов із-за стійки рецепції.
Ох, зараз буде! Від хвилювання моє серце забилося швидше. Я просто згорала від цікавості, як Бен пояснить усе з перснем. Щоб не пропустити жодного слова, я перехилилася через стійку так далеко, що ледве не випала з іншого боку. На жаль, Людвіги стояли до мене спиною і я не мала змоги розгледіти їхні обличчя. До цього всього саме зараз, пританцьовуючи, сходами спускалася баронеса підшипників зі своїм молодим коханцем. І якраз біля нас почали дискусію про те, чи краще їм відразу йти в ресторан, чи спершу випити в барі по келиху аперитиву. Коли вони нарешті закінчили й вирушили до бару, Бен уже напевно передав перстень, бо пані Людвіг саме кинулася йому на шию, піднесено поцілувала його в обидві щоки й сказала:
— Ви справжній ангел, молодий чоловіче. Різдвяний ангел.
Бен злегка почервонів і щось відповів, та я не почула, що саме.
Пан Людвіг надягнув перстень на палець пані Людвіг, і я ледве стрималася, щоб не заплакати. Він робив це з такою урочистою стриманістю, поглядаючи на неї надзвичайно проникливо, ніби вони саме стояли перед вівтарем. Потім він поцілував її так само урочисто і вони, ніжно обійнявшись, подріботіли до ресторану. Сподіваюся, вони сидітимуть якнайдалі від Стелли Єгорової.
Бен залишився стояти посеред фойє, дивлячись їм услід. Його обличчя відображало цілу гаму емоцій, ніби він щойно переглянув якийсь дуже романтичний фільм. Коли він повернув голову в наш бік, я квапливо підвелася. Та він, на жаль, встиг помітити, які гімнастичні вправи я виконувала, щоб мати змогу спостерігати за ним і Людвігами. І що я і далі звисала поперек стійки і дивилася на нього, хоча Людвіги вже давно пішли. Але хай нічого собі не уявляє!
Я постаралася стати так, щоб положення мого тіла якнайточніше відображало мій внутрішній стан, і схрестила руки якомога викличніше на грудях. Окрім того, я вирішила спробувати застосувати маневр «Смертельні блискавки з очей», про який пишуть у романах. Хто перший моргне, той програв.
Чого він очікував? Моєї похвали? Перстень я і сама могла віддати. Якось. Якби, наприклад, я удосконалила ідею з Манфредом. Справжня складність завдання полягала не в поверненні персня, а в тому, аби пояснити Людвігам, що за їх чотириєвровий перстень можна було б купити, наприклад, цей готель.
Залякати Бена смертельними вогниками не вдалося. Він, не відводячи погляду, повільно підійшов ближче. На жаль, він моргав так рідко, як і я.
— Мені здається, що Бен також ще не вечеряв, — сказав мсьє Роше, коли той нарешті підійшов до нас.
Мені було байдуже. Хай хоч із голоду вмре.
Ми обоє мовчали.
— Можу собі уявити, що одному чи іншому з вас прикро через сказане ним чи нею, хіба не так? — Мсьє Роше глянув на Бена, звівши дугою брови.
— Так, це я собі теж можу уявити, — пробурмотів Бен і на мить опустив очі.
— Я не сказала нічого, про що тепер шкодую. — Я шморгнула носом, а мсьє Роше мовчки простягнув мені хустинку.
— Я сказав… — Бен зітхнув. — Я сам не знаю, як це… мені так прикро, Фанні. Я взагалі не хотів цього казати.
— Це ти про ту мою поведінку, що плямує добре ім’я готелю, чи про оті інтрижки по напівтемних закутках? — Я гучно висякалася в хустинку мсьє Роше. Поняття не маю, чому з носа раптом полилось.
— І про те, і про інше. — Бен виглядав справді зажуреним, я це з’ясувала, кинувши на нього швидкий контрольний погляд, поки мій ніс ховався в хустинці. — Це було дуже несправедливо з мого боку. І геть… безсоромно. Я переступив усякі межі. Пробач… мені, будь ласка. Я просто повністю злетів із котушок від думки, що ти можеш із цим зарозумілим, пихатим англійцем…
— Загравати? — запитала я й опустила хустинку.
Бен усміхнувся.
— Так. Саме так. — А тоді він знову став серйозним. — Фанні? Ти приймаєш моє вибачення і підеш зі мною чогось поїсти?
Його погляд просто обеззброював, тож мені довелося докласти зусиль, аби стриматися. Я вирішила спершу трішки помовчати. Та принаймні хустинка мені вже не була потрібна.
— Яка гарна ідея! Якраз хотів запропонувати. — Мсьє Роше взяв із полички невеликий пакунок і вручив Бену. — І чи не були б ви такі люб’язні передати оце Павелу від мене? Це надійшло вчора разом із поштою з Болгарії. Я просто не добачив. І це точно важливо, щоб він отримав його саме на Святвечір.
Я запхнула хустинку до кишені штанів і тепер нерішуче гризла нижню губу.