Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 31)

Він так швидко ступав сходами, що мені ставало дедалі складніше встигати за ним. Він енергійно смикнув двері до бібліотеки.　

— А потім усі плескають, а я стою червоний як рак. Уже з п’яти років я ненавиджу цю промову. Якби ж то я міг розповісти людям, що він, лицемір, планує спродати ці старовинні стіни легковажному сміттєпідприємцю, якому всі ідеали його прадідів до одного місця. Єдине, що заспокоює, — це буде останній раз, коли він виголошує цю брехливу промову.　

Тим часом ми вже перейшли через бібліотеку і стояли в коридорі перед дверима до бару. Здавалося, тільки тепер Бен помітив, що я досі була причеплена до нього. Збентежено він дивився на свою руку, яка судомно вп’ялась у мою.　

Це справді дуже мило, що ти погодилася зі мною піти, — сказав він, повільно послабивши хватку і трішки засоромлено запихаючи свою руку до кишені. — Але, якщо ти раптом не…　Усе окей. Ти розбудив у мені цікавість до цієї промови. — Я йому посміхнулася, і він полегшено усміхнувся у відповідь.　Ну тоді… — Перед тим як зайти, Бен глибоко вдихнув.　барі зібралося повно гостей, багато тримали бокали шампанського в руках.　

Там були ціла сім’я Барнбруків разом з Емі, Ґрейсі й Медісон, баронеса підшипників із її молодим коханцем, Трістан і його дідусь, Буркгарти (Дон-молодший мав метелика з темно-синього оксамиту, що йому дуже личив), британський актор, автор трилерів, пан і пані фон Дітріхштайни і Мара Матеус у блискучій сукні. Пані Людвіг схилила свою голову на плече пану Людвігу, а на її пальці виблискував перстень із заручин. Трістан, без сумніву, давно вже його помітив.　

Безвольний Руді був, либонь, єдиним, хто зауважив наш прихід. Він стояв біля дверей, спершись на стіну. Ми якомога непомітніше пробралися повз нього. Тато Бена стояв біля рояля і, судячи з усього, виголосив уже більшу частину своєї промови.　

— Я не знаю, чи відома вам ця історія, та коли готель збудували 1898 року, наші прадіди доручили каменяреві вигравіювати над входом наше сімейне гасло: Mens agitat molem, що означає «Думка приводить у рух матерію». Та, коли вони через якийсь час знову навідались сюди, напис звучав Tempus fugit, amor manet, що означає «Час минає, любов залишається». Звичайно ж, вони розпитали каменяра. Проте він сказав, що навіть ще не приступав до роботи. І до сьогодні достеменно не відомо, хто ж є автором тієї таємничої гравюри. Усе своє життя наша прабабця була впевнена, що це робота духа гори, який обрав таке гасло і взяв це місце під свій захист. — Він хитро усміхнувся, і гості, підхопивши його настрій, теж засміялися. — Зайве і казати, що Tempus fugit, amor manet не тільки залишилося гаслом цього дому, а й стало девізом нашої сім’ї. — Він знову зробив коротку паузу. — І мене переповнює вдячність і гордість за те, що ми з братом одного дня зможемо передати відповідальність за це місце, зі всіма його ідеалами і традиціями, як наші прадіди колись передали нашим батькам, моєму чудовому синові Бену. — Він поклав руку на серце, а Бен і його дядько одночасно тихо зітхнули. — Бене, ти де? — Роман розглядався по залу, шукаючи очима Бена, а тоді, побачивши його біля стіни, люб’язно усміхнувся. Усі гості, так само посміхаючись, обернулися до нас.　

— Отож, — підсумував Роман Монфор задоволеним голосом, — бажаю вам усім, старим і новим друзям, благословенного свята любові.　

Усі заплескали в долоні та почали цокатися келихами з шампанським… У залі запанував жвавий гомін, піаніст знову пробрався до рояля, а хтось десь відчинив вікно і впустив досередини свіжого нічного повітря.　

— Збожеволіти можна! — прошепотіла я Бену.　

Безвольний Руді полишив своє місце і рушив разом із британським актором до барної стійки, а Дратівливий Роман приєднався до Барнбруків і голосно замовив ще одну пляшку шампанського.　

— Усе було саме так, як ти й казав. Та цього разу ти не почервонів.　

— Хіба що в душі. — На Беновому лиці з’явився втомлений усміх. — О ні! Вшиваймося, він іде до нас.　

Та було надто пізно. Роман Монфор уже стояв перед нами. Він тримав попід руку Гретхен, яка з опущеними очима тихо прошепотіла: «Хай», вдаючи з себе сором’язливу.　

— Це і є мій чудовий син Бен, — сказав Роман Монфор англійською. — Мить тому я подумав, що тебе взагалі тут немає. Його погляд ковзнув по мені, і здалося, що в його очах спалахнуло невдоволення. Я намагалася непомітно відступити крок назад, але, на жаль, там була стіна.　

— Чудова промова, сер, — відповів Бен також англійською. — Щось цілковито нове. І, зважаючи на заплановані зміни, ти звучав особливо чесно й проникливо.　

Батько повністю проігнорував слова сина. Я взагалі не було певна, чи він їх почув.　

— Сьогодні твій щасливий день, хлопче. Наша прекрасна Ґретхен Барнбрук відкрила мені своє потаємне бажання. Перший вальс на новорічному балі вона хотіла б танцювати з тобою. Та Ґретхен занадто сором’язлива, щоб особисто тебе про це попросити.　

Ага, звісно, боязлива, як та антилопа гну. Я ледве втрималася, щоб голосно не пирхнути. Вона ніби це відчула, бо підняла свій погляд і зміряла мене з неприхованою цікавістю. Я буквально чула її думки: «Знову ця схиблена покоївка. Вона чомусь завжди там, де з’являються привабливі хлопці».　

Я її запевнив, що тобі буде більш ніж приємно, — продовжив Роман.　Ще й як, — сказав Бен. Його голос звучав дещо втомлено.　

— Я, звісно, в жодному випадку не наполягатиму, — м’яко втрутилася Гретхен. Її блакитна сукня і шовковисте волосся виблискували у світлі люстр. — Тож, якщо ти хочеш танцювати з кимось іншим… — і вона промовисто усміхнулася в мій бік.　

Роман Монфор простежив за її поглядом і тепер уважніше до мене придивлявся.　

— Це честь для мене — танцювати з тобою перший вальс на балі, Гретхен, — швидко сказав Бен, поки я відчайдушно намагалася стати невидимою.　

Роман Монфор напружено намагався згадати, звідки він мене знає.　

Бен ступив крок уперед.　

— Якщо хочеш, ми можемо доповнити танець кількома підтримками, і тоді рівних нам не буде.　

Цікаво, це був щойно відволікаючий маневр чи він справді фліртував із Гретхен?　

— Нам і так не буде рівних.　

Я почула самовпевнений сміх Гретхен і була переконана, що вона ще й відкинула своє блискуче волосся на спину. Цього бачити я, на жаль, не могла, бо, як паралізована, витріщалася на Бенового тата, який у свою чергу витріщався на мене.　

У його міміці читалася вервечка емоцій, спершу збентеження, тоді розпізнання, — а після того як Гретхен нарешті згадала, що вона сором’язлива, і попрощалася, прошепотівши: «Я мушу повертатися до своєї сім’ї, та ми ще побачимося», — обурення і зневага.　

— Працівникам заборонено у їхній вільний час перебувати серед гостей, — сказав він крижаним голосом. — Я вражений вашим нахабством.　

Та яким там нахабством. З переляку в мене зуб на зуб не попадав.　

— Вона тут зі мною. Як мій гість. — Бен похмуро глянув на свого батька. — Ходи, Фанні, ми звідси йдемо. На сьогодні вже досить вдавати слухняного сина. — Він схопив мене за руку. А своєму батькові сказав: —Ти можеш зараз влаштувати сцену — і, повір мені, це буде дуже жахлива сцена! — Або ти даси нам піти і святкуватимеш далі зі своїми друзями, як зі старими, так і з новими. Мара Матеус саме дивиться очікувальним поглядом у наш бік.　

Його батько схопив мене за іншу руку, і тепер я справді почала цокотіти зубами. На його чолі набрякла вена, яка завжди набрякає за мить до того, як він вибухає криком. Я б залюбки сиділа зараз із Павелом у підвалі. У безпеці.　

Та Роман Монфор не кричав.　

— Ти або дуже наївна, або занадто хитромудра, — тихо мовив він. — Та, поза сумнівом, хтось терміново мусить нагадати тобі, що твоє місце…

Та договорити йому не вдалося, бо саме цієї миті пролунав гучний удар, а слідом за ним потужний брязкіт.　

Ми стояли найближче до дверей, тому першими побачили, що там сталося. У коридорі, прямо перед дверима до більярдної, впала люстра. Її кристали розлетілися на тисячі друзок і лежали тепер на підлозі по всьому коридору, від стіни до стіни. Зі стелі самотньо стирчав провід, а на підлогу ще обсипалася штукатурка. На щастя, там хоч нікого не було. Інші гості збуджено проштовхувалися до дверей, щоб і собі подивитися на катастрофу. Тим часом Роман Монфор заспокоював усіх словами: «Нічого не трапилося, панове! Нічого не трапилося. Залишайтеся краще в барі, поки працівники приберуть усі друзки». А Бен і я скористалися нагодою, щоб утекти через бібліотеку за рогом. Ми знову проскочили через задні двері, та тепер бігли в мовчазній згоді сходами догори.　

— Що це було? — задихаючись, запитала я, коли ми дісталися другого поверху. — Думаєш, старий Стакі мав рацію щодо демонів, привидів і злих створінь?　

— Безглуздя, — сухо відповів Бен. — Мій батько — пайзліше створіння серед усіх існуючих. Мені прикро, що він так…　

— Та годі. Він, у принципі, правду казав. Що я там забула?　

— Це була моя провина, я тебе туди майже затягнув.　

Кілька секунд він пригнічено мовчав.　

— Куди ж ми, власне, йдемо?　

— Поняття не маю. Просто геть. — Бен криво усміхнувся. — Або, може… ти вже була колись на даху?　

— На самісінькому верху? — Я похитала головою.　

Завжди хотіла це зробити, та ніяк до того не доходило.　

Іти туди потрібно було через кімнати чоловічої частини працівників. Та Бен повів мене коридором до службової квартири його дядька. Замість того щоб зайти туди, він відчинив потаємні двері поруч, які мали вигляд вбудованої шафи. За дверима ховалися стрімкі дерев’яні сходи нагору, які закінчувалися ще одними дверима. І їх Бен відчинив переді мною. Коли я ступила на дах, мені в обличчя вдарило свіже холодне повітря. Я зачудовано оглядалася навколо. Ми вийшли на щось подібне до тераси, що простягалася навколо великого скляного даху над основними сходами. Звідси він радше скидався на стару оранжерею. Через його грубе, міцне скло, пронизане тонкими металевими нитками, до нас проникало м’яке світло люстри, що занурювало все довкола в нереальне сяйво.