Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 32)
— Обережно, тут може бути слизько, — застеріг Бен.
Удень краєвиди тут напевно просто неймовірні. Я обережно перехилилася через перила і глянула на фасад.
Далеко внизу біля ковзанки лежав наш сніговий дракон. Він наче спав.
— Височенько тут, — сказала я і поковзала до іншого боку. Але дах південного крила закривав вид унизу. Я притулилася спиною до перил і закинула голову назад. Зірок не було, бо небо вкрили хмари.
Бен став біля мене.
— Мені так прикро через усе це, — сказав він.
Я здивовано на нього глянула.
— Що ти маєш на увазі?
— Сьогодні в тебе було стільки неприємностей. Я наговорив тобі так багато жахливого. Передусім через це. І потім ще мій тато увімкнув для тебе опцію «Гівнюк». А це ж таки Святвечір, і ти вперше так далеко від домівки.
— Хм, — тільки й мовила я. У цей час я завжди разом із мамою була зайнята прибиранням кухні, поки мій тато відвозив додому бабусю з дідусем. А мої маленькі брати, замість того щоб іти спати, поїдали солодощі зі своїх кольорових тарілочок. Коли моя мама це зауважувала, було вже зазвичай надто пізно — починав блювати Фін, або Леон, або обидва одразу. Я мусила сама завершувати прибирання, а мої батьки сперечалися, хто в цьому винен. Не можу стверджувати, що я за всім цим якось особливо сумувала.
Бен неправильно зрозумів мою мовчанку і погладив мене обережно по руці.
Унизу, мабуть, усі вже заспокоїлись після падіння люстри. Інакше ми б не чули звуків рояля, що долинали сюди, на дах, із відчиненого вікна бару. А ще звідкись повіяло тютюновим димом.
Я вирішила коротко проаналізувати цей день — розпочався він годуванням сімох Хуго, іграми з дітьми в снігу, потім ішов переляк, коли я застукала Трістана в панорама-люксі, й так далі. А завершилося все грандіозною миттю повернення персня на палець пані Людвіг. І ще співи Павела і старого Стакі в пральні. Важко було повірити, що все це могло статися за один-єдиний день. Правду кажучи, сварка з Беном була не надто приємним моментом, як і зустріч із Романом Монфором, чи пихаті погляди Гретхен і Елли. І якщо замислитися, то можна було б згадати ще багато інших моментів, які теж не були ідеальними, — але зараз не про це! День не мусить бути ідеальним, щоб стати гарним спогадом.
— У всякому разі це був найнеймовірніший Святвечір у моєму житті. — Я озирнулася. — Ти теж чуєш цей запах?
Бен кивнув.
— Це панна Мюллер. Вона курить сигари.
— Що? Тільки не панна Мюллер!
— Цс-с-с. — Бен засміявся. — Цього ніхто не повинен знати. Це її таємна пристрасть. Щовечора мсьє Роше видає їй із х’юмідора[17] добротну гаванську сигару. Звісно, вона завжди наполягає на тому, щоб заплатити за неї.
— Звичайно. — Мені стало якось сумно, коли я уявила панну Мюллер, яка кожного вечора після роботи стоїть біля відчиненого вікна своєї кімнати і курить сигару — потайки від усіх, на самоті. — Здалеку навіть непоганий аромат. Можна й самому захотіти. Врешті-решт, я сьогодні сама грушеву самогонку скуштувала.
— Знали б це твої батьки, — сказав Бен. — Ти тут геть зіпсуєшся.
Якийсь час ми просто стояли і прислухалися до музики, що долинала знизу. Піаніст тим часом уже закінчив грати колядки зі всього світу і перейшов до поп-музики. Без куртки поволі ставало холодно. Та мені ще не хотілося йти.
Через кілька хвилин ми одночасно заговорили.
— Ми тепер знову друзі? — запитав Бен, а я запитала: — Ти вмієш взагалі танцювати вальс?
І тоді ми одночасно відповіли «так!» і засміялися.
— Довести? — запитав Бен і простягнув мені руку.
Піаніст саме перейшов на повільну пісню.
Не скажу, що танці були моїм хобі. Минулої зими ми з Делією відвідували танцкурс і вилетіли на п’ятому уроці. Офіційна причина — наші напади сміху заважали проводити заняття, а насправді — дівчат було набагато більше, ніж хлопців, а ті хлопці, які все ж знайшлися, були трішки… смішні.
У повітрі витали звуки рояля. Лише в мить, коли Бен обхопив мене правою рукою і впевнено повів у танець, я помітила, що пісня
На танцкурсі я ніяк не могла зрозуміти, що ж такого класного у вальсі. Одначе, танцюючи з Беном, я це збагнула. У його руках я ставала наче вищою і нібито стрункішою. Це було просто грандіозне відчуття — пливти по даху разом під звуки музики й не думати, коли куди яку ногу потрібно ставити. Усе відбувалося без жодних зусиль, наче в невагомості.
У думках я підспівувала піаністу.
— Як на замовлення, — прошепотів Бен і пригорнув мене ближче до себе.
Щось мокре приземлилося мені на кінець носа, а тоді на руку і щоку. Почав падати сніг. Великі, лапаті сніжинки крутилися довкола нас, ніби теж просилися до танцю.
Це вже було аж занадто прекрасно.
Ми зупинилися й почали хіхікати.
Боже, як же це банально, — видав Бен. — Крім того, я собі зараз дупу відморожу. А я ненавиджу цю пісню, — сказала я, аж трясучись від сміху. — Я запитую себе, звідки взагалі її знаю. Вона жахлива. Ага, неймовірно! — Бен підштовхнув мене до дверей, і ми пірнули в тепло приміщення. — І найгірше в цьому те, що тепер ця пісня навіки залишиться нашою.
16
Як я й очікувала, Делія навіть не збиралась топитися в унітазі. Вона із захопленням читала моє повідомлення про вальс на даху. Із сином власника готелю. Поки падав сніг.
Цілими днями вона надсилала мені смайлики з очима-сердечками.
— Шкода тільки, що ти не губила свого кришталевого черевичка, Білосніжко, — написала вона.
— Білосніжка — це з отруєним яблуком, ти, Румпельштільцхен, — відписала я.
Мені не випадало уявляти себе і Бена в ролі Попелюшки та принца (чи то практикантки і спадкоємця готелю). А от слова Романа Монфора, що хтось терміново має дати мені зрозуміти, де моє місце, були вже ближчими до правди. Можливо, на його думку, воно було в попелі з горошинами. Чи то було пшоно?
Окей, якщо вже говорити про казку, то Роман Монфор точно був злою мачухою, а мсьє Роше — доброю феєю. Ролі гордовитих зведених сестер могли б перебрати на себе або Гортензія разом з іншими дівицями з Лозанни, або ще краще — Гретхен і Елла Барнбрук. А Хуґо були б чудовою заміною помічним голубам, просто їх треба уявляти білими.
Коли б їх ще навчити каркати «Брабудібигу, кров в черевику»[19], то це б взагалі був фурор.
Проте я кожного разу, коли протягом наступних днів зустрічала Бена, помічала, що у своїй казковій фантазії (дякую, Деліє!) дещо поспішила. Хоч ми з Беном і танцювали вальс на даху, та більше нічого й не трапилося. Практилюшка і готельний принц (який до того ж незабаром уже не матиме чого успадковувати) були просто друзями. Друзями, які мали стільки роботи, що встигали тільки поспіхом усміхнутися одне одному, коли зустрічалися під час робочого дня.
Сніг, який почав падати ще на Святвечір, не припинявся кілька днів. А коли наступного дня з’явився ще й туман, — усі гості вирішили, що краще залишатися в затишному готелі. А для працівників це означало ще більше стресу й понаднормових годин, ніж зазвичай. Коли нам вдавалося узгодити наші перерви, я бачилася з Беном півгодини за вечерею, деколи ми зустрічалися на короткі теревені в мсьє Роше або в пральні Павела. Решту часу все обмежувалося посмішками й помахами.
А ще було б чудово, якби Делія перестала запитувати мене у
Не пізніше як після третього повідомлення: «Попелюшка, власне, може й перша поцілувати принца, це ж, врешті-решт, сучасна емансипована дівчина», я почала занадто багато думати, як би це було — поцілувати Бена. Коли ми десь пересікались протягом дня, я змушувала себе не дивитися на його губи. Бо хоч я і була сучасною емансипованою дівчиною, та в жодному разі не хотіла б, щоб він помітив, про що я думала.
Та незважаючи на ці обтяжливі думки про поцілунок і купу роботи, протягом цих трьох чудових днів у мене було відчуття, що світ упорядкований ідеальним чином.
Усе наче розчинилося в благодаті: моя сварка з Беном вже забулася, пані Людвіг отримала свій перстень назад, а Стелла Єгорова злягла в панорама-люксі з мігренню. Сподіваюся, що насправді вона тим часом марно намагалася додуматися, як же перстень потрапив із її нічного столика на палець пані Людвіг, і їй було соромно.
А щодо проблеми зі справжньою вартістю персня, ми з Трістаном придумали гарне рішення. Точніше, Трістан придумав.
Він спіймав мене вранці першого різдвяного дня перед дитячою кімнатою, щоб про це поговорити. Розмова пройшла, зважаючи на особливості наших із ним стосунків, на диво цивілізовано — ніякого квапливого застрибування у схованки, дурнуватих жартів про агентів і готельних злодіїв та жодного дряпання стінами.
Можливо, так було через те, що ми ще занадто добре пам’ятали неприємний кінець нашої з ним останньої зустрічі.
Ми зупинилися на тому, що зачекаємо кілька днів, поки історія з перснем не вляжеться. А тоді обережно спробуємо донести Людвігам новину про те, що їхня знахідка з блошиного ринку варта цілого статку. Дідусь Трістана як кваліфікований гомолог візьме на себе місію переконати в цьому Людвігів. Я вважала цю ідею досить непоганою. Крім того, Трістан пояснив мені, що вже ввів свого дідуся в курс справи. Звісно ж, він розсердився через Трістанове дряпання по стінах і його несанкціоноване проникнення в номер до Єгорових, та все ж визнав, що старшій пані таки треба допомогти.