Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 28)

— Ти через це так летіла вестибюлем? — запитав він, а я ревно закивала. — І ти впевнена, що це перстень пані Людвіг, а не просто якийсь схожий на нього?　

О-оу. Це було щось новеньке в цій заплутаній історії.　

Та ні, я була стовідсотково впевнена. Це був той самий перстень, що зник у підвалі, а потім знову з’явився у нічному столику Стелли Єгорової. Я енергійно закивала.　

— Оукей, — протягнув Бен. — Тож ти взяла перстень із нічного столика Стелли Єгорової, щоб повернути його пані Людвіг. А в чому ж тоді проблема? І до чого тут він? — Бен показав на Трістана.　

— Фанні не може особисто віддати цю штуку. Існує небезпека, що Стелла Єгорова зрозуміє, як зник перстень із її люксу, — нетерпляче сказав Трістан. — І ти точно погодишся із моїми припущеннями, що з цією дамочкою краще не ворогувати. А може, керівництво готелю допитає дружину Віктора Єгорова чи взагалі заявить на неї в поліцію?　

Бен не відповідав.　

— Бачиш? От тобі й проблема, — мовив Трістан, а я швидко додала:　

— Ми з Трістаном весь цей час думали, як найкраще організувати це все з передаванням. А що, коли надіслати пані Людвіг анонімний пакунок…　

— Ага, весь цей час, — пробурмотів Бен. Тоді відкашлявся і продовжив голосніше: — Чому ти не пішла відразу до мене, Фанні? Чому ти обговорюєш такі делікатні питання саме з цим… гостем?　

Бен похитав головою. Тепер він виглядав розчарованим. А це було неприємніше, ніж його обурення перед тим.　

Він простягнув свою руку.　

— Дай мені перстень.　

Я стягнула його зі свого пальця і поклала йому на долоню. Мене відразу охопило відчуття, ніби я полегшала на десять кілограмів. Тепер аж дихалося краще.　

Трістан закотив очі.　

— Ходи, — сказав Бен. Розчарування вчувалося тепер і в його голосі. — Ми потурбуємося про те, щоб він знову опинився в пані Людвіг.　

— Є ще одна річ, яку ти мусиш знати. Справа в тому, що цей перстень… Ауа-а!　

Трістан штурхнув мене в бік і непомітно похитав головою. Ну добре, може, він і мав рацію. Для початку з Бена, мабуть, достатньо інформації.　

— Цей перстень — що? — запитав Бен.　

Коштує кілька мільйонів.　

— Дуже особливий, — прошепотіла я. Голосніше я просто не могла брехати. — Пан Людвіг придбав його багато років тому на блошиному ринку.　

— Я знаю, — сказав Бен.　

Трістан потягнувся і позіхнув, ніби щойно прокинувся.　

— Якщо я вже тут непотрібний, то піду по свого дідуся. Різдвяна вечеря чекає на нас.　

Він м’яко протиснувся повз Бена в коридор.　

— Щасливого Різдва вам обом.　

— Ти мене теж, — пробурмотів Бен німецькою.

14

На шляху донизу Бен затято мовчав. А мене гризло сумління, бо я розповіла йому тільки напівправду. Чого він не знає, на те і злитися не зможе.　

Я крадькома зиркала на нього збоку, та він вдавав, що не помічає моїх поглядів. Весь час він так стискав зуби, ніби щось ними молов. Коли Мозер-Анні, яка саме заштовхувала брудні простирадла в білизно-провід, бажала нам веселого Різдва, його «і вам веселого свята… і вам» прозвучало так непривітно, що Мозер-Анні тільки перелякано подивилася услід. Я їй вибачливо посміхнулася.　

Тим часом панна Мюллер робила зі своїми поверховими командами вечірній обхід, завершуючи підготовку кімнат до ночі. Я любила вечірні обходи найбільше, бо, по-перше, це було останнє, що робилося перед закінченням зміни, а по-друге, цей обхід складався виключно з приємних речей: зашторити вікна, зняти з ліжка покривало, покласти обабіч ліжка килимок і пантофлі, підбити подушки й залишити кожному по плиточці шоколаду. Виходячи з кімнати, потрібно було також розставити все на свої місця та забрати брудний посуд чи сміття.　

Коли гість приходив після вечері до кімнати, тут усе вже було люб’язно підготовлене до сну.　

— Я б зараз з’їла шоколадку, а ти? — сказала я, та Бен не відповів.　

Він скидався на такого собі містера серйозність.　

Коли ми прийшли на перший поверх, у кімнату працівників, що була за кімнатою консьєржа мсьє Роше, я зібрала в кулак усю свою мужність і запитала:　

— Ти сердишся, бо я забрала собі перстень?　

Бен зупинився:　

— Ні.　

Тепер він нарешті знову на мене подивився.　

— Мабуть, я зробив би так само на твоєму місці. Я серджуся, бо ти розповіла не мені. А цьому… Трістану Брауну.　

Чого я, звісно, ніколи б не зробила, якби взяла перстень сама. Ось так.　

— Я думав, що ми друзі, — продовжив Бен. — І ти знаєш, що можеш мені довіряти.　

Тепер я почувалася ще жалюгідніше. Передусім тому, що це була правда — особливо я відчувала це вчора ввечері, на сходах, коли ми разом пили його вариво з ромом.　

— Я б і пішла прямісінько до тебе.　

Якби цей перстень справді побачила і забрала я. Але це було не так.　

— Трістан тільки… він випадково… опинився поблизу.　

Це був той момент, коли я зрозуміла, що напівправда не допомагає. У кінці ти отримуєш просто зразкову брехню. Та тепер волею-неволею я мусила притримуватися цієї лінії розповіді, хоч це мене й мучило. І мені було соромно перед Беном.　

Я змушена була втаємничити Трістана в цю історію, інакше він вважав би мене злодійкою і доніс би на мене керівництву готелю.　Розумію, — мовив Бен.　

Ні. Він не розумів. На одну мить я дуже розізлилася на Трістана, бо він мене в це втягнув. Я брехала Бену, тільки щоб прикрити Трістана. Щоб ніхто не дізнався, що він дереться на фасади, залазить у відкриті вікна чужих кімнат і нишпорить по нічних столиках.　

З іншого боку, якби не Трістан, перстень пані Людвіг було б втрачено назавжди. А цього стара пані справді не заслужила.　

— Це не дуже розумно — заводити дружбу з гостями. — Бен серйозно на мене подивився. — А особливо з цим британсько-азійським красунчиком, який вважає, що будь-яка дівчина впаде йому в обійми, як тільки він усміхнеться.　

— Мабуть, так і є, — сказала я, а тоді швидко додала: — Та мене це, звичайно, не стосується.　

— Мені щойно здалося інакше. Ви виглядали досить… близькими. Ніби ви не вперше вже тримаєтесь за ручки.　

— Ми взагалі не… — я не договорила. Це було вже занадто, весь час виправдовуватись. Я зовсім не зробила нічого ганебного. Навіть у неправдивому варіанті історії.　

— А що ж ти шукав там, у маленькому вестибюлі нагорі? — запитала я і подивилася Бену прямо у вічі.　

Бен кілька секунд дивився у відповідь, а тоді відвів погляд.　

— Маєш на увазі, як я здогадався тебе там шукати? Це підказала мені Аріана. Тебе багаторазово бачили на третьому поверсі з цим… ем-м… англійцем.　

— Хто така в біса ця Аріана?　

— Одна зі студенток із Лозанни, що працює на панну Мюллер, така блондинка з гривкою. Ти мала б її знати, вона твоя сусідка.　

— А-а, ти маєш на увазі Забулаім’я? — Я почала кусати нижню губу. Потроху мені все прояснювалось. Та це мене не заспокоювало, а навпаки — ще дужче злило. — Тож Забулаім’я підійшла до тебе на рецепцію і сказала, що я з Трістаном Брауном на третьому поверсі тримаємося за ручки, так? І ти повірив цій противній донощиці?　

Я розуміла, звідки в мене в горлі раптом з’явився цей гіркуватий присмак.　

Бен дивився на мене з високо піднятими бровами.　

— Вона й інші дівчатка дуже за тебе хвилювалися. Вони бачили тебе з цим типом ще раніше. У кімнаті для білизни. — Він глибоко вдихнув, а тоді додав: — Куди гостям вхід заборонений.　

— Ну, звісно, дівчатка, мабуть, просто жахливо хвилювалися. — Я пирхнула. Те, що він їх так мило назвав, мене не на жарт розлютило. — Як мило і завбачливо — прийти зі своїми хвилюваннями до тебе. Ти ж бо такий благонадійний. І ти, як справжній лицар, одразу побіг, щоби… а власне, щоби що?　

— Може, щоби вберегти тебе від якихось дурниць? Цілком могло бути, що цей гість тебе до чогось змушував. — Бен на мить зціпив губи. — Та він явно не робив нічого, чого б ти не хотіла.　

— Можеш передати своїм подружкам із Лозанни, що їх узагалі не обходить моє особисте життя, — просичала я.