Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 22)
Він відкрутив кришку термоса, яка водночас слугувала горнятком, налив туди паруючої рідини і простягнув мені. Трохи вагаючись, я сіла поруч, зробила великий ковток і відразу закашлялась.
— І це, по-твоєму, чай? — ледве видавила я з себе, коли до мене повернулася здатність говорити.
Він усміхнувся:
— Чай із кількома крапельками рому.
Напевно, вісімдесятивідсоткового. Я зробила тепер ще один, правда, набагато обережніший ковток, який приємно зігрів мені горло, і повернула горнятко Бенові.
Ми глянули одне на одного.
— Ти теж не виглядаєш аж надто бадьорим.
У нього під очима були темні кола. Його схожість із батьком знову мене вразила. Однакові чіткі риси обличчя, блакитні очі, вольове підборіддя — та водночас вони були такими різними.
Погляд Бена випромінював розум, упевненість і щиру зацікавленість. А от у погляді його батька читалися лише зневага і холод. Бен відвів очі й надпив чаю.
— Я зробив помилку. У свій вільний час, замість того щоб спати, я вчив біологію. Ми пишемо іспит одразу після канікул. Я мушу дуже постаратися, щоб отримати кращий атестат, тепер, коли я… — Він перервався, щоб зробити ще один ковток. А тоді посміхнувся: — Мені здається, там усе-таки більше, ніж кілька крапельок рому.
— Тепер, коли ти що? — обережно запитала я.
Бен зітхнув.
— Знаєш, я завжди думав, що моє життя розплановане наперед. Що я піду після школи вивчати туристичний менеджмент і колись перейму керування готелем, який збудував мій прапрадід. — Він поставив горнятко, ледь усміхаючись. — Але в житті не можна бути певним ні в чому. Бо раптом раз — і ти вже вільний як птах.
Я подумала про слова Романа Монфора, які підслухала сьогодні вранці, ховаючись у шафі для білизни, і запитала:
— А це добре чи погано?
Бен задумливо подивився на мене.
— Гарне питання, — сказав він. — Гарне питання. Я не маю жодного уявлення, що означає бути вільним. Як ти почувалася, покинувши школу?
— Ти що, читав мої документи?
Бен злегка почервонів.
— Ем-м-м… Так. Вибач.
Він не мав чого вибачатися, я б на його місці вчинила те саме.
— Це не було якось класно.
Я аж сама здивувалася, що так відверто все визнала. Раніше я уникала розмови про це з усіма, окрім Делії. Чесно кажучи, я навіть ухилялася від думок на цю тему.
— Мої батьки геть розгублені. Вони навіть не уявляють, як у цьому світі можна вижити без атестата. І без ідеально складеного життєвого плану. Вони, певно, ще від народження знали, що хочуть бути вчителями. Максимум, що знаю я, то це ким би я не хотіла бути. І то не завжди.
Бен співчутливо погладив мою руку.
— У мене все дещо по-іншому, — сказав він. — Просто це завжди було моїм минулим, моїм теперішнім і майбутнім.
Відразу стало зрозуміло, що «це» — про готель. Я вирішила викласти всі карти на стіл, щоб Бен не мусив і далі говорити загадками.
— Я знаю, що твій тато хоче продати готель.
— Справді? — На коротку мить Бен ніби ожив. — Ця новина просочилась вже і до працівників?
— Не знаю, — призналась я. — Швидше за все, що ні. Я випадково, — а й справді випадково, ховаючись у шафі, — почула, як твій тато і дядько говорили про те, щоб продати готель Буркгарту…
— Який тут усе розбере на частини. — Бен скривився. — Я боюся, що його перебудова змінить усе до невпізнання. — Після короткої паузи, за яку перед моїми очима знову постав гольф-шоп у бібліотеці, він сумно додав: — Скидається на те, що це єдина можливість уникнути банкрутства.
— Зате ти зможеш вільно вибрати професію і місце, де захочеш жити, байдуже де, — сказала я, майже дослівно цитуючи слова його батька із вранішньої розмови.
Бен знову наповнив горнятко, подав його мені й надпив прямо з термоса.
— Так. Але що, коли це і є те саме місце, де я б хотів жити? — Він глянув на мене серйозно. — Тобі вже хтось казав, що… у тебе дуже гарні очі? Вони не карі, не сірі, але й не зелені, щось середнє, такі красиві. І при цьому такі по-особливому світлі. Ніби ти світишся зсередини. Глянувши у твої очі, хочеться довірити тобі всі таємниці.
Що, справді? Зніяковіло я зробила ковток варива з чаю і рому. А тоді ще один.
— Пан Смірнов із панорама-люксу — насправді Віктор Єгоров, — нарешті сказала я. Розпатякувати таємниці я теж могла. Це був мій спосіб сказати Бену, що його очі мені теж подобаються.
Та це було безуспішно.
— Ага, так, — байдуже мовив він. — Він хотів зареєструватися інкогніто, через пресу. І щоб уникнути галасу щодо діаманта.
— Якого ще діаманта? — Я аж випросталася.
— Та цей великий камінець, який Єгоров придбав своїй дружині на честь шлюбу на аукціоні
— І він десь тут, у будинку? — спитала я з широко розплющеними очима.
— Ще ні, — відповів Бен. — Але мають незабаром привезти, бо пані Смірнова хоче неодмінно одягнути його на новорічний бал. А чому ти питаєш? Боїшся, що тебе зачепить прокляття?
— Дурниці.
Я просто випадково зустріла когось, хто дряпався фасадом до панорама-люксу. Можливо, він якраз для цього тренувався.
— А ви не боїтеся, що серед гостей чи персоналу можуть бути мисливці за коштовностями?
Бен засміявся.
— Преса повідомила, що Єгорови проведуть свята на своїй яхті, а також у розкішному особняку знайомої модної дизайнерки на Малих Антілах, тому, швидше за все, мисливці за коштовностями подадуться туди. А в нас майже тільки постійні гості… Ох!
Я теж перелякано здригнулася. Згори сходами до нас підкралася Заборонена Кішка і тепер, голосно муркаючи, протислася поміж нас.
— А ти звідки тут взялася? Ти ж щойно була надворі.
Я погладила її по спині. Авжеж, вона могла потрапити до будинку іншим входом. Або ж у «Замку у хмарах» є кілька однакових рудих смугастих кішок. Це б одразу пояснило й той факт, що вона тут живе вже десятиліттями. Тільки б не забути розказати П’єру про цю теорію.
Заборонена Кішка потерлася головою об Бенове плече.
— Ну все, все, — пробурмотів Бен. — Я мушу вже йти.
Він піднявся й вибачливо посміхнувся.
— Знаєш, вона спить у моєму ліжку. Це дуже практично, бо там, нагорі, немає опалення.
Він глянув на свій годинник.
— Якраз північ. Година духів. Не попадися Білій Пані.
— Я думала, вона переслідує лише закоханих.
Я теж підвелася й почала розминати затерплі ноги. Кішка пробігла кілька метрів нагору і, обернувшись, подивилася з очікуванням на Бена.
— Було дуже приємно з тобою погомоніти, Фанні, — наголосив він. — Треба збиратися так частіше, як практикант із практикантом.
— Так, неодмінно.
Я простягнула йому порожнє горнятко.
— Гарних снів.
Він уже піднявся на три сходинки, коли я ще дещо пригадала.
— Бене? А люди з номера 211 теж постійні гості?
— Англійський професор і його внук? Не зовсім постійні. Та професор Браун був тут близько двадцяти років тому. Мсьє Роше зміг його пригадати, він експерт, що спеціалізується на старовинних прикрасах, а його внук вчиться в Оксфорді. А чому ти питаєш?