Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 14)

— Я не вперся, я просто хочу знайти інше рішення, — відповіла друга особа, і я впізнала голос Безвольного Руді, молодшого брата Романа. — Дай нам ще трішки часу.　

Роман зітхнув.　

— Ми вже проходили це тисячу разів. Час тут не допоможе. І якщо ми будемо зволікати, ця пропозиція перестане бути актуальною. Кращої ми вже не отримаємо.　

— Та ми не можемо цього зробити, — сказав Рудольф, і його голос звучав ще пригніченішим, ніж завжди. — Ми відповідаємо за цей будинок зі всіма його традиціями і людьми, які тут працюють. Подумай лишень про свого…　

— Тільки не починай знову про традиції і відповідальність, — перебив його Роман. — Нам ця прогнила коробка зі своїми перестарілими традиціями і людьми вже в печінках сидить. Господи, та ти краще за мене знаєш рахунки і розумієш, яких збитків ми зазнаємо. Ми на краю прірви.　

— Можливо, з першого погляду він видається безперспективним, та цей будинок має великий потенціал і ще досі відмінну репутацію, і якби ми ще раз почали все з початку…　

— З боргами? Хто в біса даватиме нам кредити на процес модернізації? — знову перервав Роман свого брата.　

Я дивувалася, що він не кричав, і взагалі, як на нього, говорив досить навіть тихо. І це надавало його словам ще більшої значущості.

— Господи, Рудольфе, подивися на це все. Це кінець! Кінець цілої епохи! Будинок повільно вмирає від старості, наші гості вмирають від старості, і разом із ними усі наші працівники — як, наприклад, цей старезний майстер, якого ти ще й досі постійно вписуєш до платіжної відомості. Хоча йому вже давно місце в будинку для престарілих. Він лише гостей лякає!　

— Старий Стакі завжди чудово справлявся зі своєю роботою, — сказав Рудольф. — Готель — це його дім, він іншого не має, і було б дуже жорстоко виганяти його звідси через старість. Окрім того, він із любов’ю опікується кіньми і робить…　

— Це твої проблеми, — прошипів Роман. — Ти просто не вмієш думати як бізнесмен, ти занадто сентиментальний. Та увімкни нарешті свій здоровий глузд! І Іропозиція Буркгарта — це наш єдиний варіант. Ми вийдемо з цієї скрути без боргів, та ще й залишиться дещиця кожному для нового початку.　

— Але цей чоловік — безсовісний шахрай, який зруйнує все, що збудували наші прадіди тут нагорі. А ще він невіглас. Ти роздивлявся докладніше його плани?　

— Мені вони подобаються. Я — фанат виразних ліній і сучасного устаткування. Цей старосвітський кітч вже давно вийшов із моди.　

— Сто кімнат замість тридцяти п’яти! Ще й до того три кімнати в малому залі камерної музики. А там ще самі Яша Хейфец і Елізабет Шварцкопф давали концерти!　

— Та це було ще до нашого народження! — Я майже чула, як Роман стенув плечима.　

— Та ми особисто були присутні, коли Отфрід Пройслер читав у нашій бібліотеці! У тій самій бібліотеці, де Буркгарт хоче облаштувати гольф-шоп. Як ти можеш залишатися таким байдужим? Коли я чую від нього про всі ці парковки, фунікулери, крісельні підйомники та котеджі, то мене охоплює жах!　

І я вже довгий час була охоплена жахом. Я думала про те, що готель, мабуть, не дає великого прибутку, судячи з малої кількості гостей, що були тут протягом часу мого перебування. Та факт, що справи настільки погані, мене шокував. Не дивно тоді, що Дон Буркгарт-молодший поводився так, ніби весь готель належав йому. Адже його тато планував це все купити і зробити з нього бозна-що.　

— Так, Буркгарт і є, власне, жорстким комерсантом, — сказав Роман. — Ми взагалі повинні радіти, що він бачить якесь майбутнє у цьому Богом забутому шматку землі. Наші прадіди мертві, так само як наші діди й батьки, які звалили на нас цю відповідальність, навіть не питаючи, чи ми цього хочемо. Своєю часткою я вже точно ситий по горло. Якщо ти й далі впиратимешся, я продам її Буркгарту, а ти вже сам тоді вирішуй, що робитимеш зі своєю.　

— Ти не можеш цього зробити, — пробелькотів Рудольф.　

— Ще й як можу! — відповів Роман. — Подай на мене до суду, якщо знайдеш гроші на адвоката.　

Кілька секунд панувала тиша. Я в шафі затамувала подих.　

— Звісно, я хотів би, щоб ми, брати, трималися разом, — сказав Роман нарешті на диво м’яким голосом. — Рудольфе, давай доведемо все гідно до кінця, поки ще не пізно.　

— Скажи мені, де тут гідність, коли ми отримаємо від Буркгарта валізу брудних грошей за наші душі? — з гіркотою сказав Рудольф. — Ти що, геть не думаєш про свого сина?　

— Якраз навпаки! Я навіть дуже про нього думаю, — запевнив Роман. — На відміну від нас він буде вільним! Вільним вибирати професію, яка буде йому до душі, вільним жити, де він захоче, — без цього каменя на шиї, без боргів і відповідальності. Зараз він цього, може, і не оцінить, але я роблю йому величезну послугу.　

Знову на кілька секунд запала тиша.　

— Але ж він любить це місце, — прошепотів тоді Рудольф. — Точнісінько як і я.　

Роман простогнав:　

— Знову сентименти! Нічого, окрім сентиментів! Знаєш, існує ще й світ поза цією Богом забутою полониною. Ти що, проти змін і прогресу?　

Поки він це говорив, стало зрозуміло, що він віддалявся. Я почула, як грюкнули двері, а потім його кроки на сходах.　

— Чекай! — Рудольф, зітхаючи, пішов слідом. — Ми могли б заощадити більше коштів. Мені від цього, звичайно, серце кров’ю обливатиметься, та, наприклад, мадам Клео — це розкіш, яка нам не так і потрібна. Як щодо Одермата з банку? Чи не міг би він нам все це ще раз перерахувати?　

Відповіді я так і не розчула. Якийсь час, допоки їх кроки і голоси остаточно не затихли, я залишалася, наче застигла, стояти в шафі. Тільки тепер я зауважила, що моє серце вистрибувало з грудей. І мені страшенно бракувало повітря.　

Я обережно штовхнула дверцята шафи і вийшла зі своєї схованки. Те, що перед нею хтось стояв, я помітила занадто пізно.　

Хтось, хто мене так само здивовано розглядав, як і я його. Проте він отямився швидше за мене.　

— Ви тільки гляньте! — сказав він англійською. — Покоївка в шафі!　

7

Переді мною стояв абсолютно незнайомий мені тип, молодий, дуже стрункий, атлетичної будови, злегка засмаглий, із коротко стриженим, зачесаним назад темним волоссям. Очі в нього були азійської форми та ще й такі темні, що в цьому світлі я не могла відрізнити райдужку від зіниці.　

Його обличчя було беззаперечно наймилішим серед усіх хлопців і чоловіків (він був десь посередині), які мені траплялися до того, включно з акторами всіх фільмів та серіалів.　

Його повні губи скривилися в глузливій посмішці, поки він заглядав до шафи.　

— Ти була там усередині сама?　

— Це тебе взагалі не обходить. — Я зраділа, що я ще могла бодай видавати звуки і навіть спромоглася підібрати правильні англійські слова. Напад завжди був найкращим захистом. — Доступ до цього приміщення мають лише працівники готелю. Тому дуже сподіваюся, що ти тут працюєш.　

Його усмішка стала ширшою, відкривши ідеальні білосніжні зуби. Можливо, він вважав, що було б < мішно думати, наче з такою зовнішністю, як у нього, можна працювати офіціантом.　

— Інакше?　

— Інакше ти перебуваєш на забороненій території, — строго сказала я. — І я мушу про тебе повідомити. Я не почула, як ти зайшов.　

Мабуть, тому, що я в шафі напружено прислухалася до розмови братів Монфор.　

Незнайомець був одягнений у чорні джинси й темний светр. І до того ж ця неймовірна постава — пряма, граційна й водночас невимушена. Це не міг бути той очікуваний британський актор, якому, судячи з розповідей мсьє Роше, було десь за шістдесят. Може, він був танцівником балету? Чи азійським принцом?　

— Ну то що тепер? — запитала я, схрестивши на грудях руки.　

І тут хлопець розсміявся.　

— А, так, отже, я тут не працюю. Можливо, я готельний злодій, що розвідує територію?　

Ага, точно. А Заборонена Кішка — це насправді кіт. — Тоді тобі теж не можна тут бути, — сказала я. Він придушив сміх, що теж виглядало досить мило. — Окей. Давай ще раз спочатку. Там немає знака, що вхід заборонено. — Він показав на двері. — Я подумав, що це може бути коротшим шляхом.　

— Там якраз для цього висить номерок кімнати, тому стверджувати, що ти хотів просто пройти, немає сенсу.

Я пробралася повз нього до дверей і відчинила їх.　

— Бачиш?　

Може, він помітив, як сюди заходили двоє братів Монфор, не використовуючи ключа, і йому стало цікаво, куди ведуть ці двері?　

Це я принаймні могла б зрозуміти.　

Він підступив до мене так близько, що я змогла відчути аромат свіжовипраної бавовни і ще чогось лимонного. Я відразу подумала про рибу, яку їла на сніданок, і мимовільно стиснула губи.　

— Так, на перший погляд, справді схоже, що це просто звичайні двері в номер, — сказав він. — Та ось це збило мене з пантелику. — Він вказав на маленький значок аварійного виходу, що світив зеленим, розміщений над вимикачем. На ньому був зображений чоловічок у русі й стрілка, що чітко вказувала у напрямку таємних сходів.　

Я цього справді ніколи не помічала.　

— Хм, — видала я. — Та це діє тільки у випадку пожежі. І я не бачу, щоб тут щось горіло. А ти?　

Тепер він глянув мені в очі, і я зауважила, що райдужка була не такою вже й чорною. Вона відблискувала темно-карим.　

— Я не впевнений, — тихо вимовив він. — Але я до всього готовий. До всіх випадків.　

Він ступив крок назад.　

— Мене звати Трістан Браун. Я тут на канікулах зі своїм дідом, професором Артуром Брауном. Ми прибули вчора ввечері, під час снігової бурі.