Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 11)
— Байдуже, — прошепотіла я йому. — Можу закластися, що ті двоє і так ніколи не чули про Рільке. (Мовчу вже про Леона Тереміна — цього навіть я не знала.)
І саме в цей момент я побачила її, собачу купку. Це була велика коричнева купка прямо перед колоною на мармуровій підлозі, посередині фойє. І це було справжнісіньке диво, що її ще ніхто не побачив. Я не помітила її досі, бо перед нею стояла валіза. Тепер, коли я з жахом на неї витріщалася, я ще й спробувала собі уявити її аромат. Як вона, заради Бога, там опинилася?
Можливо, один із пуделів ще раніше встиг непоміченим зробити свою справу? Тоді чому ми її відразу не занюхали? Це не міг бути мопс фон Дітріхштайнів, бо він весь час був у них на руках, і важко собі уявити картину, як пані чи пан фон Дітріхштайн прокрадаються у вестибюль, щоб дати своєму песику змогу покакати. Поки мсьє Роше життєрадісно декламував (французькою вірші Рільке, а старші Барнбруки теревенили з Беновим батьком, я напружено розмірковувала, що робити. На те, що Роман Монфор притягне до відповідальності пристойного собаку, а тим паче його власника чи власницю, шкода навіть сподіватись. Ні, він шукатиме і безсумнівно знайде якогось винного, котрий тяжко поплатиться за смердючу собачу купку посеред вестибюля.
Навіть якщо це була його вина. А воно так і було, бо це він розпорядився допустити цих собак-винятків. Та байдуже. За цю купку, що шкодить бізнесу, будуть летіти голови, одна точно. Тільки от чия?
— Елла, ходімо! — Гретхен взяла під руку свою кузину. — Ми собі облаштуємо все якнайкраще. Просто пофоткаємося на балконі в Гарпер і вдаватимемо, що це в нас такий краєвид.
— Гретхен дуже відома в «Інстаграмі», — сказала Ґрейсі Бену, який через колону не міг бачити собачу купку.
— О, дуже відома — це трішки перебільшено, — скромно заперечила Гретхен.
— Ага, але й справді дуже трішки. — Емі закотила очі. — У неї аж сто тридцять один фоловер, і всіх вона знає особисто.
— Сто тридцять три! І це тільки початок. — Гретхен відкинула волосся назад, і разом з Еллою неквапливо рушила до ліфта.
Вони пройдуться прямо біля собачої купки. Я мусила щось зробити. Що-небудь.
— Може, Бен хоче зафоловити тебе в «Інстаграмі»? — Емі глузливо посміхнулася Бену, накинула свій малий рюкзачок на плече й пішла слідом за Гретхен і Еллою. — Це справді суперкласний акаунт, називається
— Гретхен зупинилася, а Елла злісно блимнула очима на Емі. —
Це було як про мене сказано. Собача купка була життєвою перешкодою, яку я як смілива дівчина зараз повинна обійти.
Я витягла білосніжну хусточку з нагрудної кишені піджака спантеличеного мсьє Роше, застрибнула задком на стійку і, проїхавшись по ній, зісковзнула з іншого боку.
— Просто незамінна допомога в житті: як замаскувати занадто грубий ніс за допомогою темної пудри і єдиний справжній рецепт веселкових кексів у горнятках? — насміхалася Емі.
— Ходімо, Гретхен. — Елла потягла свою кузину далі. — Емі просто заздрить. Як завжди.
З математичною точністю я прошмигнула поперед них, впала на коліна біля колони і накинула нагрудну хусточку мсьє Роше на собачу купку. Розмір хусточки напрочуд точно збігся з розміром купки. Проте це виглядало дивно, так ніби вона витає над землею, як магічна.
— Хух, — видала Гретхен. Звичайно, так голосно, як тільки могла.
Емі, Елла, Медісон, Ґрейсі та їхня мама так само допитливо глянули на мене.
— Перепрошую.
Я намагалася затулити собою горбок із нагрудною хусточкою від їх поглядів.
— Там була… е-ем… є невелика калюжа розтопленого снігу. Не дуже добре для підлоги. — Я мужньо схопила хусточку. У мене промайнула надія, що це, можливо, чийсь злий жарт із бутафорними собачими каками, приклеєними до підлоги, але воно виявилося м’якої — перепрошую за подробиці, і тут я мусила придушити свій блювотний рефлекс, — кремоподібної консистенції. Виявилось, там було занадто багато, щоб забрати все за одним разом, для цього мені знадобилось би дві чи навіть три хустинки. Або щось подібне, куди б я могла загорнути цю невимовно бридку гидотну субстанцію. На мить я закам’яніла від безпорадності.
На моє превелике полегшення, жіноча частина Барнбруків продовжила свій рух до сходів. А старші Барнбруки відправилися до ліфта в супроводі Дратівливого Романа.
Я опустила очі й затримала дихання, щоб залишитися непомітною, поки вони не пройдуть повз мене.
Я сподівалась, що Роман Монфор поїде разом із ними на третій поверх і я матиму час, щоб привести тут усе до ладу.
Піднявши погляд, я виявила, що маленька Ґрейсі, як на зло, не зрушила з місця.
Напевно, це виглядало досить дивно: я стояла на колінах перед колоною, тримаючи руку над накритим хустинкою горбком, який був нібито розтопленим снігом. Мсьє Роше, що сидів у кімнаті консьєржа, теж мав здивоване обличчя.
У тебе гарна сукня, — сказала Ґрейсі, і було дуже помітно, що вона намагалася сказати мені щось приємне. Може, їй було мене шкода. — Мені подобаються ґудзики й корона. Дякую, мені вона теж подобається, — відповіла я. — А в тебе класна котяча шапка. Ці плюшеві вушка просто суперові. — І тут мені спала на думку відчайдушна ідея. — Скажи, Ґрейсі, ти б могла позичити мені свою шапку до завтра?
У Ґрейсі від здивування розширилися очі.
— Мене звати Фанні, — швидко додала я. — Працюю тут нянею, і я обіцяю тобі, що поверну твою шапку завтра. — Випрану і парфумовану. — Вона потрібна мені для дуже важливої місії.
Ґрейсі не вагалася ані секунди.
— Звичайно! — Вона зірвала шапку з голови і простягла мені. Тоді обернулася й побігла за всіма сходами нагору. Ах, коли б усі діти були такими простими й великодушними. Я дочекалася брязкання решітки ліфта, а тоді згорнула квапливо, не дивлячись (і не дихаючи носом!) собачу купку нагрудною хусточкою в шапку з котячими вушками. Це була клейка субстанція, але мої пальці дивом залишились чистими. На відміну від шапки Ґрейсі…
— Що ти там таке робиш, Фанні Функе?
Хтось постукав мене по плечу. Це був Дон, який, звісно, з’явився саме зараз, і, як завжди, наче з неба впав.
— А на що схоже? — буркнула я.
Дон схрестив на грудях руки.
— Хм. Виглядає так, ніби ти кладеш у шапку, яку виманила в маленької дівчинки, якусь бридку коричневу масу. Розумна ідея, між іншим. Я б до такого не додумався. — Він тихо розсміявся.
У мене закралася підозра, що він був тут і спостерігав за всім весь цей час. Я тоді точно була не єдиною, хто вмів добре ховатися.
— Це ти… це твоя робота… ти маленький?.. — Я приголомшено дивилася на нього.
— А ти справді кмітлива, Фанні Функе, з Ахіма біля Бремена, що кинула школу. — Дон вишкірився, але йому якось вдавалось виглядати водночас підступним і надзвичайно милим. — Овва! — сказав він так голосно, як навіть Гретхен не змогла б. І продовжив непритаманним йому, по-дитячому монотонним голосом: — А це хіба не улюблена шапка маленької Ґрейсі Барнбрук? Що ви з нею робите?
— Я… та ти припиниш уже нарешті? — зашипіла я, та було вже запізно.
— Що тут трапилося? — Роман Монфор великими кроками вийшов із-за колони. Він не поїхав із Барнбруками нагору.
Це був кінець. Тепер було ясно, чия голова покотиться. І прямо під двері моїх батьків в Ахім біля Бремена, якраз на свято.
Я підскочила і притиснула шапку з котячими вушками до себе.
— Зовсім нічого, — випалила я.
Роман Монфор дивився на мене прищуленими очима.
— Ви одна з покоївок-помічниць панни Мюллер?
— Ні. — Я важко ковтнула.
— Це шапка з котячими вушками Ґрейсі Барнбрук, — сказав він геть розгублено. — Пані запхала туди якусь дивну коричневу штуку. Для чого вона це зробила, дядьку Романе? Ґрейсі точно захоче її ще носити.
— Що? Що за дивна коричнева штука? — На чолі Романа Монфора почала набрякати вена, якої всі боялися. Зблизька вона виглядала ще страшніше. Я помітила, що мої зуби почали цокотіти.
— Дайте-но сюди, — гаркнув він мені.
Я притиснула шапку до грудей.
— Це… я можу пояснити, — белькотіла я. — Це Дон… — Та що ж зробило це підступне Бембі? Просто на зло комусь зібрав собачу купку, розмістив її у вестибюлі, щоб подивитися, що ж буде далі? Хто в це повірить? Як і в те, що хтось може бути настільки дурнуватим, щоб хотіти зібрати згадану собачу купку в дитячу шапку для того, щоб якось її викинути. Мене переповнила ненависть до самої себе.
— Бідолашна Ґрейсі, — шепотів Дон. — Це її улюблена шапка.
Роман Монфор схопив мене за лікоть.
— Навіщо ви вкрали цю шапку? — запитав він так повільно й виразно, ніби я була глуха. — І що за коричневу штуку ви там ховаєте? Можливо, наркотики?