Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 8)
Коли старовинна решітка і двері ліфта з характерним їм брязкотом і деренчанням зачинилися за Романом Монфором, Марою Матеус і двома бравими пуделями, по вестибюлю прокотилося колективне полегшене зітхання. І я нарешті змогла покинути свою схованку.
Мсьє Роше підморгнув мені поверх своїх окулярів.
— Якщо вони не гавкають і не ганяються за котами, то я взагалі не маю нічого проти собак, — сказав він. — Правда, завжди так шкода гарного білого снігу.
Я пирскнула.
— Цілком погоджуюся! Це було перше, чого мене навчила мама про сніг: уникай жовтого. Та в нас удома, на рівнині, сніг і без того довго не лежить.
Мсьє Роше співчутливо поглянув на мене.
— Особливо на Різдво. Тоді зазвичай іде дощ.
— Це жах! Ще марципанового трюфеля? — Зі співчуття до мого безсніжного дитинства мсьє Роше простягнув мені срібну тарелю, повну цукерок, шоколадну помадку яких готельна пані-патісьє[6] розцінила як недостатньо ідеальну для гостей.
— Ага, але це вже точно остання! — Я захоплено закрила очі, поки шоколад танув на моєму язику.
На щастя персоналу, якому вона, як правило, згодовувала все нею визначене як начебто неідеально приготоване, пані-патісьє мадам Клео була педантичною перфекціоністкою.
Одного лише шматочка тертої шкірки помаранча, що впав у помадку, вистачало, щоб визнати птіфури за невдалі. А якось вона відсортувала ціле деко еклерів, бо вони нібито були схожими на пеніси.
— Твій перший день у ролі няні був таким жахливим, як ти уявляла? — поцікавився мсьє Роше.
— Він навіть перевершив мої найгірші побоювання. — Я драматично закотила очі. — А це були тільки двоє дітей. Але від завтра на моєму боці буде вишколена вихователька, яка точно знатиме, як потрібно діяти, коли діти охочіше втікають і кидаються під машини, аніж ліплять сніговика…
Із нянями для дітей у Шато-Жанв’є була така ж ситуація, як і з пажами та швейцарами, — в усі інші пори року їх просто не було. Хіба, звичайно, хтось виявляв бажання мати няню для дітей, і тоді це, відповідно, організовували. Однак на канікулах із сусіднього села щодня приходила вихователька, яка цілком офіційно розважала всіх гостей готелю віком до дванадцяти років із дев’ятої до пів на сьому вечора, включно з вихідними і святковими днями. Цього року також разом зі мною — асистенткою, яка так любить дітей.
— Хм. — Ніхто не робив «хм» так мило, як мсьє Роше. Воно ніколи не звучало осудливо чи з сумнівом, радше завжди підбадьорливо.
— За такої погоди завтра вам було б краще просто залишатися в готелі. У крайньому випадку можна замкнути дитячу кімнату. Ключ лежатиме зсередини, на одвірку, якщо хтось раптом надумає драпцювати[7].
— Або зайти, — сказала я і подумала про Дона Буркгарта-молодшого.
Ми синхронно замовкли, сьорбаючи принесене мною капучино. За цей час воно майже вистигло, проте все ще дуже добре зберегло свій смак. І я відчувала, як воно й далі розслабляє мене. Мсьє Роше був як бальзам для душі. У мене не було найменшого здогаду, як йому це вдавалось, та в його присутності я завжди ставала спокійнішою і впевненішою. Проблеми не випаровувалися, але наче зменшувались. Зараз сварка з Гортензією й ранкова штовханина в душовій виглядали не такими вже й суттєвими. І я навіть не розповіла йому про них.
Важко було здогадатися, скільки мсьє Роше років. На його блідому довгастому обличчі не було зморщок, хіба що кілька маленьких навколо дуже жвавих очей. Та сиве волосся й батьківська турбота і мудрість вказували на поважний вік.
Одного разу я запитала його, скільки ж йому років. Він глянув на мене якось роздратовано і промовив: «От ви, люди! Вам завжди цифри подавай!» Це мені засвідчило, що він був значно старшим, ніж виглядав.
Після гамору й метушні, які тут панували перед тим, зараз фойє наповнилося тишею. І саме тому, що це була тиша перед бурею, я нею особливо насолоджувалася. Бен сортував якісь папери, пан і пані Людвіг із кімнати 107 сиділи на дивані перед каміном, у якому потріскував вогонь, тихо шурхочучи час від часу газетою, а двоє пажів стояли якось недоладно неподалік, наче от-от затанцюють марш олов’яних солдатиків із «Лускунчика».
Кілька гостей уже прибуло, та більшість очікувалася сьогодні ввечері та протягом завтрашнього дня. Буквально перед Марою Матеус прибув одинокий і якийсь непомітний старший чоловік. Якби не мсьє Роше, я б сказала, що він нудний.
— Е ні, цей пан точно не нудний, — пробурмотів він. — Придивись лишень уважніше. Пальто, можливо, заважає це все безпомилково розпізнати, але він добре натренований. До того ж хода, одяг, шитий на замовлення, меткий погляд, яким він непомітно оцінює всю обстановку. А бачиш, щось випинається в нього під рукою? Це від потаємної плечової кобури для пістолета.
— Ох-х, — прошепотіла я схвильовано, коли власне це побачила. — Найманий убивця? Чи… ем-м… шлюбний аферист, який… ем-м… з якоїсь причини носить зброю… Чи не повинні ми повідомити кого слід про те, що тут хтось швендяє з пістолетом під пахвою? А раптом він хоче напасти на готель?
Та мсьє Роше тільки усміхнувся.
— Оскільки він вселяється в кімнату 117, прямо біля панорама-люксу, я цілком упевнений, що він зі служби охорони і працює охоронцем сім’ї Смірнових.
— А-а.
Це було, звичайно, не так захопливо, але в будь-якому разі спокійніше думати, що він не найманий убивця. Смірнови, напевне росіяни, які забронювали панорама-люкс, виглядали дуже особливими, щонайменше особливо багатими. Вони точно були
Окрім розкішного вітального пакунку за шістсот франків, із трояндами, шампанським, трюфелями, ікрою і японськими полуницями, вони зажадали додаткову квіткову композицію із тридцяти п’яти білих амарилісів, а ще чверть фунта стейку «Тартар» із телятини Шароле[8] в холодильник. Останнє призначалось, очевидно, для собаки — собаки-винятка номер чотири після мопса фон Дітріхштайнів і двох пуделів ведучої. (Принаймні він мав би бути маленьким, навіть дуже маленьким, судячи з кількості замовленого «Тартару». Або ж він був на дієті.)
Я відставила порожнє горнятко на стійку.
Надворі вже смеркало, як до нас, дочекавшись нарешті сприятливої миті, сходами спустилася Заборонена Кішка, аби скласти нам компанію. Вона сіла поміж настільним дзвінком і моїм ліктем у витонченій позі, наче порцелянова ваза династії Мін. Ну добре, муркотлива порцелянова ваза династії Мін, що облизує собі лапки.
Пан і пані Людвіг по-змовницьки підштовхнули одне одного, побачивши кішку, і заусміхалися. Я приписала сивочолу пару з кімнати 107 до своїх улюбленців, бо вони завжди трималися за ручки, читали одне одному вірші й були просто чарівними. Він називав її «моя прекрасна», а вона його «мій милий», і вони, здавалося, були дещо поза часом зі своїми старомодними зачісками й одягом, які мали б справляти враження елегантних і модних, та були не більше, ніж просто скромними. Було легко помітити, що вони не звикли, щоб їх обслуговували, і що їм страшенно незручно, коли інші роблять щось за них. Кожного дня вони залишали на комоді п’ять франків із запискою: «Це для вас, дорога покоївко!» А я завжди клала їм на подушку не одну, а дві «На-добраніч-шоколадки» і чесно несла гроші в бюро до скарбнички для чайових, хоча була цілковито впевнена, що ці гроші були для мене. Не беручи до уваги інших не надто уважних покоївок, Людвіги завжди обдаровували мене похвалами, навіть коли я виконувала свою звичну роботу, наприклад приносила твердішу подушку або чистила взуття.
Ще будучи молодою дівчиною, пані Людвіг мріяла повальсувати на новорічному балі в Шато-Жанв’є у прекрасній сукні та з тіарою у підібраному вгору волоссі. Вона завжди переглядала фотографії в глянцевих журналах, де відомі, багаті та красиві танцювали, сміялися і пили шампанське у великому бальному залі.
Я буквально чула, як звучали скрипки, — відкрилася вона мені одного дня, а пан Людвіг додав: О так, це вона могла, — і при цьому закохано на неї подивився.
Коли їй був двадцять один рік, вона познайомилася з паном Людвігом, і відтоді достоту знала, в чиїх руках хотіла б танцювати на балі. Вони одружилися через чотири місяці після знайомства. Оскільки Людвіги не були ані відомими, ані багатими, перебування в Шато-Жанв’є для них було недосяжно дорогим, проте це їм не перешкоджало бути щасливими.
Роки минали, вони виховали трьох дітей, збудували невеличкий будинок і тяжко працювали, щоб виплатити кредит.
— Та вона ніколи не припиняла мріяти про «Замок у хмарах», — сказав пан Людвіг на цьому місці своєї розповіді (яку я трішки скоротила), а пані Людвіг додала:
— Мріяти потрібно, це дає залишатись молодим.
Саме тому пан Людвіг таємно брав уроки танців і тридцять років відкладав гроші, поки не зібрав достатньо, щоб дозволити собі перебування у «Замку у хмарах».
— Він навіть хотів купити мені тіару для балу, — сказала пані Людвіг, посміхаючись і лагідно поплескуючи пана Людвіга по руці. — Та це мені видавалось аж занадто. Я і без того буду найстаршою, та водночас найщасливішою дівчиною, яка коли-небудь танцювала на цьому балі, хіба не так, мій милий?
— Ти будеш найгарнішою поміж усіх, — відповів він, і я крадькома змахнула сльози розчулення з очей. Якщо це не було романтично, то я тоді взагалі не розумію, що таке романтика.