Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 7)
Ця так звана «ярусна уніформа» була феноменом: коли вона висіла на вішаку, то виглядала як бавовняний халат із ґудзиками та білим комірцем. Та щойно ти її на собі застібала на всі ґудзики, вона відразу перетворювалась на невимовно стильний одяг. Закрита біля шиї і приталена, злегка вільно вшита на стегнах… можна було подумати, що це була форма індивідуального пошиття. І хоч вона виглядала такою простою, завдяки білосніжному комірцеві, накрохмаленим манжетам та маленьким золотим ґудзикам, на додаток із вишитою емблемою готелю та короною справляла враження справді благородне, навіть коли в руках у тебе був віничок для змітання пилюки.
У сукні мені хотілося тримати спину рівною. Це може звучати ненормально (і, напевно, вартим співчуття), та я ще ніколи не виглядала елегантніше, ніж у цьому робочому халаті й компресійних колготках.
Задоволена своїм відображенням (дзеркало було присвердлене з другого боку дверей), я причепила останню заколку в волосся, звільнене від ялинкових голок і зібране у вузол, та обернулася до трьох Хуґо.
— Ну! Настав момент схвального свисту!
Вони не свистіли, але поглянули однозначно схвально перед тим, як полетіти геть, бо я збиралася зачиняти вікно. Я мусила це зробити, оскільки не хотіла, повернувшись, застати на своєму ліжку сніговий замет. Це завжди так зачаровувало — спостерігати, наскільки різко тут, у горах, змінюється погода. Небо спохмурніло, тому контури гір навпроти виглядали дещо розмитими.
Стіна хмар насунулась ближче, і вітер набрав більшої сили. Передавали «затяжні снігопади, навіть у низовинах». І хоч через погодні умови прибуття гостей явно ускладниться, я не могла не радіти.
Це буде, без сумніву, найбілосніжніше Різдво в моєму житті.
І перше без моєї сім’ї.
Власне, я очікувала, що мене почне поглинати туга за домом, як тільки я уявлю, що працюватиму протягом усіх свят і перебуватиму серед зовсім чужих мені людей. Але насправді я не відчувала нічого, окрім нервового лоскотання під ребрами.
Адже очікується так багато подій: принаймні це Різдво точно не буде нудним.
4
Хоча згідно з розпорядком у Шато-Жанв’є домашні тварини були категорично заборонені («враховуючи інтереси всіх гостей готелю»), за сьогодні заселилися гості аж із трьома собаками. І це разом із мопсом пана та пані фон Дітріхштайн із кімнати 301, які приїхали вчора, виходило аж чотири винятки, які персонально великодушно дозволив Дратівливий Роман.
— Є такі, а є
Фон Дітріхштайни, безумовно, були
Пуделі колишньої золотої медалістки з фігурного катання Мари Матеус були виразно жвавішими. Та й вони теж поводилися на рецепції дуже навіть пристойно. І це незважаючи на те, що Роман Монфор, який прибув незадовго до того в готель, їх безперестанку плескав по голові.
За прибуттям ведучої я, добре заховавшись, спостерігала з кімнати консьєржа. Звідси було прекрасно видно ціле фойє аж до обертових дверей, і навіть площу перед готелем. Можна було почути все, що говорилося на рецепції, розташованій по діагоналі навпроти, і при цьому почуватися надійно захищеною за дерев’яною стійкою. При потребі, зробивши лише один крок уліво, можна цілком зникнути з поля зору, що я негайно і зробила, як тільки з’явився власник готелю. Хоча він мене і так ніколи не помічав.
— Золотенькі песики, такі ж золоті, як і їхня золото-медальна-власниця, — сказав він веселим голосом до Мари Матеус і сам розсміявся зі своєї такої оригінальної гри слів.
Обличчя його сина Бена, що стояв на рецепції, на якусь мить перекривилось, та він відразу ж себе опанував.
Витративши якийсь час на годування коней, Бен уже, напевне, не встигав розпакувати свої речі й мусив негайно приступити до реєстрації гостей. Або він був настільки самосвідомим, або ж батько тероризував його так само, як і інших своїх працівників.
Однак якби це було так і Бен працював задарма, то Роман Монфор не міг погрожувати йому скороченням платні чи достроковим звільненням.
Дещо прохолодний тон привітання батька з сином я дуже точно вловила зі своєї схованки. Якщо чесно, то Роман Монфор навіть наполовину так сердечно не усміхався до Бена, як він щойно усміхався до пуделів, а Бен взагалі не усміхався і тільки дивився якось занепокоєно. Коли він надійшов, його батько саме давав прочухана Мозер-Анні, яка наважилася перетнути фойє.
— Що я вам казав? — зашипів він на неї.
— Що ви не хочете бачити моє зморщене, як яблуко, обличчя там, де я могла б налякати ним гостей? — Мозер-Анні була найстаршою серед покоївок панни Мюллер, а може, навіть найстаршою покоївкою в цілому світі, якщо поглянути на всі зморшки і складочки на її обличчі та на руки, всіяні старечими плямами. Мозер-Анні нікому не розповідала, скільки їй років. Тільки те, що вона покине «Замок у хмарах» лише тоді, коли вже не зможе махати віничком.
А це точно настане ще не скоро: ніхто, навіть панна Мюллер, не розмахував віничком із таким запалом, як це робила Мозер-Анні, ніхто не дерся так безстрашно на драбини, щоб стерти пил із карнизів і плінтуса на стелі, і ніхто не відав більше за неї про те, як боротися з подряпинами і плямами на меблях і килимах.
— Вибачте, це більше ніколи не повториться.
І поки Роман Монфор обертався, щоб привітатися з сином, вона поспіхом спробувала щезнути з-під його похмурого погляду.
Я не могла зрозуміти, що Бен казав своєму батькові, але здавалося, це було щось не зовсім приємне, бо його погляд залишався таким же похмурим. А замість обіймів вони тільки коротко, якось незграбно, поплескали один одного по плечу. Після чого Романа Монфора накрив найсправжнісінький напад люті, включно з небезпечно роздутою веною на чолі, через те, що він виявив жирні відбитки пальців на склі обертових дверей. (І, до речі, приблизно на рівні, де їх міг залишити якийсь дев’ятирічний недоросток.)
Виглядало, що його син до такого звик. Він навіть оком не змигнув, коли його батько почав горлати. А от дев’ятеро новеньких пажів, настрашені до напівсмерті, зірвалися геть у пошуках ганчірки. Одного з них ще й дотепер трусило.
Бен у своєму чорному костюмі за стійкою на рецепції здавався старшим, ніж до того. А ще я була цілком переконана, що в нього не було цього бічного проділу в зачісці.
Упевнено посміхаючись, він тримав напоготові ключ від кімнати Мари Матеус.
«Замок у хмарах» ще не дійшов до цифрової ери магнітних карток-ключів. Що стосувалося замків і ключів, він, власне, зупинився у дев’ятнадцятому столітті. Деякі гості вважали це дивним і відсталим. Та більшість все ж сприймали чудернацькі ковані ключі з важкими золотими китицями замість брелоків елементом добре продуманої концепції атмосфери ностальгії в готелі.
— Якщо дозволите, я особисто проведу вас до вашої кімнати, щоб переконатися, що там усе підготовлено якнайкращим чином, — защебетав Роман Монфор і вихопив ключ, ще до того як пані Матеус (до речі дуже приваблива) встигла за ним сягнути. — А от Якоб подбає про ваші валізи.
«А от Якоб» був не ким іншим, як Яромиром, який в уніформі швейцара, в циліндрі й довгому, обтороченому тасьмою жакеті виглядав дуже незвично. Хоч його стоїчне обличчя цього й не виказувало, та все ж я знала, що йому не комфортно в цьому одязі; за останні два дні він не проминув жодної можливості на це пожалітися. При цьому я вивчила кілька чеських словечок, які точно не знайти в чеських шкільних підручниках, як і ось таке чудове речення: «Я, чорт забирай, майстер, а не якийсь довбаний директор цирку!»
І той факт, що Йонасу й Ніко, двом юним помічникам із готельного коледжу в Лозанні, яких, як і Гортензію з її подругами, найняли на час канікул, було ще прикріше в коротких до талії жакетиках та кумедних, подібних до кришки від горщика головних уборах, на жаль, ніяк не допомагав Яромиру.
Лише мій коментар, що цей одяг принесе йому багато чайових, дещо його заспокоїв. Тому він підморгнув мені, картинно торкнувшись полів циліндра, і взявся штовхати візок із валізами до одного з ліфтів для персоналу.
Взагалі-то в Шато-Жанв’є вже давно не було пажів, швейцарів чи ліфтерів. Вітати гостей та дбати про їхній багаж було завжди завданням чергового на рецепції.
Та під час різдвяних канікул, коли готель наповнювався вишуканими гостями, ці пости традиційно відновлювалися знову і старі уніформи йшли в хід. Я тижнями допомагала Павелу в пральній діставати із полотняних мішків ці допотопні скарби. Ми освіжали парою важке, оздоблене золотою тасьмою шерстяне сукно і полірували мідні ґудзики. Принагідно я вивчила арію «Il mio tesoro» із Дон Жуана і ще одне дуже милозвучне слово «еполет» — так називалися нашиті на плечах уніформ оздоби. Відтоді я чекала нагоди десь цим похвалитися.