Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 6)
Ага. Ну це, звичайно, дещо прояснювало.
Це був виразний знак уже завершувати з цією мерзенною людинкою. І цієї миті я запитала себе, а що б зробив Дон Буркгарт-молодший на моєму місці. І вже чула, як промовляла:
— До твого відома, Гортензіє Гохнесіх, помічнице прибиральниць із Лозанни, я тут значно довше, ніж ти, й уже маю деяких друзів у готелі. — О, це було те, що треба! Я справляла враження такої ж загрозливо привітної, як Дон, коли заводив мову про зв’язки свого тата. Тільки, звісно, без швейцарського акценту й милого шепелявлення. — Друзів, яким дуже не подобається, коли зі мною погано обходяться, — продовжила я. — Або коли цей шанований дім називають старим сараєм.
Гортензія відкрила було рот, аби щось відповісти, але в цей момент порив вітру пронісся коридором і двері до душової гучно захряснулися.
Ми одночасно злякано здригнулися, та, поки Гортензія здивовано озиралась, я дивним чином відчула підтвердження своїх слів.
— То ми порозумілися, — сказала я і гордо попрямувала повз Гортензію до своєї кімнати в кінці коридору. Правда, це викликало певне занепокоєння (і мені було прикро за Ісуса і Ганді) — переймати мерзенні методи дев’ятирічного психопата. Та, мушу сказати, вони подіяли безвідмовно.
Я енергійно зачинила за собою двері, скинула своє пальто і почала витрясати з волосся ялинкові голки.
Коли я прибула у вересні до «Замку у хмарах», я могла вибрати собі будь-яке ліжко — посеред року, як правило, кімнати персоналу були ледь чи не наполовину заповненими. Щоправда, одномісних номерів уже не було, тим більше з власним туалетом. А от кімнатка, яку я собі обрала, могла цілком зійти за одномісну, такою маленькою вона була. Там ніхто не хотів спати, бо опалення було зламане і в стіні, ймовірно, був забитий трубопровід, із якого, так само ймовірно, і доносилося моторошне завивання. (А може, казала Деніс із рецепції, це був зовсім не трубопровід, а Біла Пані, яка хоче затягнути душі вгору на вежу.)
Мені було байдуже. Головне — ця кімната належала лише мені. І я завжди була переконана, що зробила правильний вибір. Я любила вицвілі бузкові смугасті шпалери і мансардне віконце в даху, з якого відкривався вид на Обергабельгорн, Дан-Бланш і Цінальротгорн — чотиритисячники навпроти[4]. Це був той самий краєвид, за який гості в панорама-люксі поверхом нижче віддавали цілий статок. (Там, правда, за ці гроші вони отримували ще десять метрів панорамного вікна ну і терасу до того.)
Добре, опалення справді не працювало, але я і без того залюбки спала з відчиненим вікном. Скрутившись калачиком, під грубою периною і двома вовняними покривалами я не замерзала навіть у найхолодніші ночі, а щодо моторошного завивання — до цього мене двічі будило раннього ранку щось схоже на якісь тихі зітхання, але мені саме наснилися жахи, тому я була тільки вдячна за те, що мусила прокинутись.
Друге ліжко під дахом слугувало мені складом для речей, і я дуже неохоче думала про те, що прийдеться його звільняти під час Різдвяних свят для когось із допоміжного персоналу. Тоді було б справді тіснувато, бо, окрім ліжок, сюди більше не влазили ніякі меблі. Тут були тільки дві полиці на стінах, на яких я розмістила деякі свої речі й одяг. Решта лежала у валізі під ліжком. Був там і купальник, який я взяла з помилкових (і дуже наївних) міркувань, що персоналу буде дозволено у вільний час користуватися басейном.
Дотепер усе виглядало так, що кімнатка буде тільки моєю. У готель прибуло явно більше чоловіків, ніж жінок із допоміжного персоналу, тому чоловіки мусили дужче тіснитися у своїх помешканнях, ніж ми тут.
Поки я роздягалася аж до білизни, щоб звільнитися від усіх ялинових голок, то перевіряла свої повідомлення на мобільному.
Моя мама надіслала мені, як і кожного дня, усміхненого смайлика.
«Тато, Фін, Леон і я бажаємо тобі гарного дня в горах. Сподіваємося, ти матимеш змогу насолодитися природою і відпочити душею».
Ну звичайно, мамо, відчищаючи каки в туалеті, завантажуючи гори брудної білизни, бігаючи за зухвалими дітьми й терплячи знущання зарозумілих помічниць покоївок із Лозанни, матиму змогу чудово відпочити. Чиста тобі відпустка.
Повідомлення моєї подруги Делії було, правда, не набагато кращим. «Нарешті канікули!!! Я не вчитимуся як мінімум тиждень поспіль і не думатиму про випускні іспити. Буду тільки тусуватися, пити, дивитися серіали і спати — такий мій план». Тут я згадала про плани Бенових однокласників на канікули, і це змусило мене усміхнутися. «Як тобі в розкішних апартаментах? — писала Делія далі. — Як тобі коктейлі? Уже заселялись якісь солоденькі типи? Молоді мільйонери, що охоче одружаться з витонченою практиканткою? Не забувай, брат дістанеться тоді мені. Дякую і цьомчики, Д.».
Я зітхнула. Делія і я були ще з дитсадочка найкращими подругами, ми завжди все робили разом і навіть обрали однакові предмети в школі, щоб проводити разом кожну хвилину. Коли я змушена була повторювати курс десятого класу, розлука з Делією була для мене найгіршим, що могло статися. Хоч Делія і стверджувала, що це нічого не змінить і що я й без того в думках завжди сидітиму поруч неї, і чи випускатися на рік раніше чи пізніше, теж не має ніякого значення. Та це все було не так. Ніколи ще я не почувалася такою самотньою, як під час повторного курсу десятого класу. Самі думки про те, що я залишуся сидіти в Ахімі біля Бремена, матиму ще один безрадісний рік попереду, коли інші покинуть школу і розлетяться по світу, приносили мені невимовні страждання. Тому я їх випередила.
Звичайно, я б хотіла займатися чимось крутішим і видовищнішим, ніж практика в готелі, та для роботи в резервації гепардів у Південній Африці, проекту з китовими акулами на Мальдівах чи для року
Легкий стукіт у шибку вихопив мене з роздумів. Двоє чорних очей-ґудзиків дивилися на мене знадвору, і я поквапилася відчинити вікно.
Це була наступна причина любити свою комірчину: на підвіконня любили прилітати альпійські галки. Напевно, тому що той, хто жив тут до мене, попри заборони, мав звичку підгодовувати їх. Звичка, яку я одразу ж залюбки перейняла: однією забороною туди, однією сюди… Тут ішлося не про голубів на площі Святого Марка, спроможних погубити Венецію, оскільки їх випорожнення роз’їдають мармур. Це було всього семеро птахів, які не заподіють жодної шкоди. Якщо чесно, я ще ніколи не бачила, як вони какають. Це були навдивовижу пристойно виховані птахи, котрі, напевно, були навчені всі такі «справи» ладнати в лісі. Я охрестила їх усіх Хуґо, бо вони мені зі своїми жовтими дзьобами, лискучим, чорним як смола пір’ям і розумними темними очицями виглядали спершу однаковісінько. Але з часом я навчилася їх розрізняти. Тому тепер були Меланхолійний Хуґо, Вкрай Ненажерливий Хуґо (ненажерливими були вони всі, але Вкрай Ненажерливий Хуґо… був справді просто вкрай ненажерливим), Одноногий Хуґо, Хуґо-Клептоман (він уже вкрав у мене дві заколки для волосся, кришечку від мінеральної води і мало не вкрав зарядку від мого телефона. Та, незважаючи на це все, він був моїм таємним улюбленцем), Товстенький Хуґо, Скакун Хуґо і Недовірливий Хуґо.
— Привіт, Скакуне Хуґо! Прилетів провідати неймовірну Фанні? — Добре, що мене ніхто не чув, бо, крім того, що я сюсюкалася з усіма Хуґо, я ще й розмовляла з ними в третій особі, щоб їм закарбувалося моє ім’я. Кажуть, галки такі розумні, що можуть навіть навчитися говорити. Тому я терпляче чекала на день, коли вони глянуть на мене, а потім прокаркають: «Привіт, неймовірна Фанні. Я в порядку, а ти як?»
Та цей день іще не настав. Скакун Хуґо просто скакав угору-вниз і з очікуванням дивився на мене.
Сонце світило не так яскраво, як до того, з’явився вітер, а від скупчення хмар, що насувалися із заходу на вершини гір, розіслалося декілька пригорщей туману, який уже ширився навкруги молочним сяйвом.
— Як думаєш, падатиме сніг ще до заходу сонця? — запитала я, кришучи молочну булочку і розкладаючи її на підвіконні.
Якщо вірити орнітологічному форуму в Інтернеті, шлунки галок добре перетравлюють молочні булочки, на відміну від звичайного хліба. І хоч соняшникове насіння, вівсяні пластівці та горіхи, які я їм теж пропонувала, їх неабияк тішили, від молочних булочок Хуґо були просто в захваті. Поки я продовжувала переодягатися, на підвіконня приземлилися Одноногий Хуґо і Недовірливий Хуґо та допомагали Скакуну Хуґо поїдати крихти. Я сфотографувала їх кілька разів на телефон. І одне фото, на якому вони всі троє зачудовано дивляться в камеру, я надіслала Делії зі словами: «Як бачиш, тут аж кишить солоденькими типами. Я раніше мовчала, бо не могла визначитися. Але в будь-якому разі брат — твій!»
Своїй мамі я надіслала те саме фото. «Природа тут починається вже на підвіконні. Ти тільки уяви собі, мамо: ці пташки не мають атестата і все одно щасливі».
Коли всі крихти були визбирані, три Хуґо залишилися сидіти і спостерігали, як я намагалася впхатися в одні з десяти грубих чорних колготок, які нещодавно придбала. До уніформи, зі слів панни Мюллер, дозволено було носити виключно чорні колготки. Спочатку я пробувала обирати колготки не в такому виразно бабусиному стилі. Та швидкість утворення стрілок на них була настільки високою, що я не встигала їх докуповувати. Я вже мовчу про інші недоліки. І горе тому, кого панна Мюллер застане за підтяганням колготок! Таке тільки вандали роблять! (Припускаю, родичі готтентотів.) Тому мені залишалися тільки компресійні бабусині колготки. Можна було виступати проти цих убивць кохання скільки завгодно. Проте коли вже їх натягнув, то розумів, що вони були суперзручними і не сповзали за цілий день ані на міліметр. І до того ж вони робили ноги гарними. Особливо коли ноги було не дуже видно, оскільки чорна уніформа, в яку я саме одягалась (троє Хуґо все ще зацікавлено спостерігали за процесом), сягала нижче коліна.