Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 5)

Хоч Заборонена Кішка вільно ходила по будинку й вишукувала собі видні місця для сну, дивним чином вона ще жодного разу не траплялася на очі Роману Монфору. Інколи (і за цим мені не раз доводилося з подивом спостерігати) вони розминалися з різницею в секунди, ніби Заборонена Кішка точно знала, коли мав би з’явитися власник готелю і їй потрібно було небавом звідти зникнути. Через те що гості час від часу розповідали йому про гарну коричнево-руду смугасту кішку, яку вони нібито гладили на четвертому поверсі чи бачили, як вона спала в бальному залі на роялі, в Романа Монфора знову і знову з’являлися в думках підозри, що це хтось із персоналу міг порушити його заборону і таємно приніс у готель кота.　

Тому він навідувався без попередження в кімнати персоналу і грозився тому, хто наважився протистояти його котозабороні «чимось значно гіршим, ніж звільнення». (Про те, що б це могло бути, думки розходилися.) Але оскільки він ще ніколи не бачив кота в готелі, то почувався параноїком. Я б на його місці, напевно, подумала, що мої власні підлеглі розставляють бутафорних котів, щоб мене подратувати і довести до божевілля. Так чи інакше, це було справжнім чудом, що за всі ці роки ніхто з персоналу не додумався видати Заборонену Кішку шефу. Хоча за це точно можна було б отримати підвищення.　

Після невеличкої перерви на ніжності для кішки я лазівками дісталася до кімнат персоналу в південному крилі, не трапляючись на очі панні Мюллер.　

А лазівок, чорних сходів і навіть таємних ліфтів у «Замку у хмарах» була сила-силенна, і мені знадобилися тижні, щоб їх відшукати. Хоч я тепер відмінно орієнтувалася, я була впевнена, що є ще предостатньо недосліджених закапелків, передусім у підвалі, який, неначе багаторівневий лабіринт, був убудований глибоко в скелю. Існувала легенда, що в готелі водяться привиди, і я була цілковито готова в це повірити. Із величезним захопленням я слухала кожну історію про привидів, яку мені розповідали. Крім того сумнівного «Ду-у-ух-ха гори», якого Стакі завжди бачив, коли випивав забагато грушевої самогонки свого зятя, була ще Біла Пані, яка ночами, шукаючи близьку душу, витала по готелю, змушуючи люстри дзвеніти. За легендою, Біла Пані була колись гостею готелю, нещасливо одруженою молодою жінкою з розбитим серцем, яка викинулася з найвищого вікна вежі. А далі версії розходилися: одна стверджувала, що Біла Пані тільки тоді знайде спокій, коли їй вдасться спокусити якусь нещасну душу так само кинутися сторч із вежі. В іншій (однозначно привабливішій) версії мова була про те, що вона всього лиш хотіла б висушити нещасним сльози, які проливаються через любовні страждання. Адже жоден чоловік не був вартий того, щоб через нього кидатися з вікна.　

Деніс із рецепції божилася всім на світі, що одного разу, коли вона посварилася зі своїм хлопцем, то бачила посеред ночі щось напівпрозоре, біле, що промайнуло через фойє і привітало її помахом. Але вона призналася, що на хвильку задрімала, коли це сталося. Інші ж тільки знали когось, хто знав когось, хто вже зустрічав Білу Пані.　

Тільки мсьє Роше, консьєрж, стверджував, що ця легенда — повна нісенітниця, і в цьому готелі ще ніхто не викидався з вікна вежі чи будь-якого іншого, байдуже з якої причини.　

Певно, він мав рацію — мсьє Роше зазвичай мав рацію, — та все одно шкода. Я б краще перестріла справжнього привида, аніж декого з живих у цьому домі.　

Коридор, що вів до кімнат персоналу, був порожнім. Я задоволено зачинила за собою двері з написом «privée»[3], «Тільки для персоналу» і «Прохід заборонено» і поспішила до своєї кімнати. Я мала тепер офіційні три години вільного часу, перед тим як о 18:00 почнеться моя вечірня зміна у відпочинковому комплексі. Якщо я швиденько переодягнусь, то встигну віднести Павелу в пральню його улюблений яблучний пиріг із корицею і вчасно повернутися у фойє, щоб випити з мсьє Роше пообідньої кави в кімнаті консьєржа та дізнатися якнайбільше про новоприбулих гостей. Як і завжди, я намагалася проводити свою перерву в нього, тому що могла не тільки наслухатись багато чудових анекдотів та корисної інформації, але й наповнитися впевненістю і гарним настроєм — не знаю, як йому це кожного разу вдавалось. Мсьє Роше був для мене чимось на кшталт душі «Замку у хмарах». Уже в мій перший день він мене розрадив, полікував мою обпечену руку й запевнив, що я, по-перше, не невдаха і, по-друге, що Павел і я незабаром станемо найкращими друзями. Байдуже, що саме він говорив своїм тихим, м’яким голосом — ти просто був змушений йому повірити. І я радо користала з його неймовірних знань про готель і його гостей.　

Найбільше цікавили мене старий британський актор (чуючи його прізвище, всі, окрім мене, вигукували «О, цей!») і сім’я текстильного магната з Південної Кароліни, для якої ми підготували шість кімнат, включно з номерами люкс, загалом шістнадцять ліжок (навіть сімнадцять, якщо рахувати дитяче ліжечко в номері 210).　

Окрім того, вже сьогодні повинна приїхати відома золота медалістка з фігурного катання, яка мала б бути ведучою Новорічного балу. Вона була в Шато-Жанв’є вперше й наполягла на тому, що візьме з собою двох своїх карликових пуделів.　

— Ах, ось де ти, практичко! — Зарано зраділа. Правда, це не панна Мюллер несподівано вигулькнула з душової і нависла наді мною до того, як я дісталась дверей своєї кімнати. Це була Гортензія, майже така ж жахлива, якщо не гірша. Вона була тут усього два дні, але явно вирішила зненавидіти мене вже з першої хвилини, не зрозуміло чому. Вона і три її подружки, Камілла, Ава і Забулаім’я, були студентками готельного коледжу в Лозанні, куди панна Мюллер подала запит на підсилення своєї команди. Дотепер я не могла зрозуміти, чи їхня праця зараховувалася до навчання, чи їм просто добре оплачували за підробіток покоївками на канікулах, — у всякому разі здавалося, що в ієрархії вони бачили себе за кілометри над практиканткою, і це наче давало їм право командувати мною і понукати.　

— Бачиш ось це, практичко? — Гортензія тицьнула мені під ніс довгий рудий волосок. — Саме знайшла його в умивальнику. І це бридота. — Вона так вимовила це слово, ніби пише його з подвійною Р і трьома О. — Ніби недостатньо жахливо, що ми мусимо жити в цьому старому сараї в неприйнятних умовах! Якщо ти й далі хочеш митись із нами в цих допотопних душових, то принаймні хоч прибирай за собою! Ти це зрозуміла?　

Я ковтнула. Оскільки тут більше ні в кого не було довгого рудого волосся, то це, очевидно, було моє. Я сама дуже не люблю волосся в умивальнику, тому завжди слідкую, щоб не залишити там якесь. Та ось знайшовся привід вважати, що цього разу мені це не вдалося.　

Я глибоко вдихнула повітря.　

— Можливо, ти пригадуєш, як ви сьогодні вранці виштовхали мене з душової, бо хотіли всі четверо разом почистити зуби? Тому в мене не було можливості…　

— Бла-бла-бла! Я не хочу більше прибирати щось таке бридке за тобою, це зрозуміло, нечупаро?　

Гортензія струсила волосину геть і глянула на мене з огидою.　

— Боже, це що, ялинові голки у твоїх патлах?　

Я знову ковтнула. Це вперше мене хтось обізвав і справді вважав нечупарою. Тут я на мить розгубилася. На випадок виникнення ситуацій, коли не зрозуміло, як діяти далі, моя подруга Делія і я вигадали гру, яка називалася «Що зробив би Ісус?», у якій замість Ісуса — цю гру ми винайшли на дуже нудному уроці релігієзнавства — можна було б підставляти будь-кого. З практичної точки зору Ісус був не дуже вдалим прикладом, бо він міг ходити по воді й перетворювати воду на вино. На моєму місці він просто поклав би на Гортензію руку і звільнив би її від бісівської хамовитості. Я б могла це спробувати, але уявляю собі реакцію Гортензії, якби я поклала їй руку на чоло і пробурмотіла щось на кшталт: «Вийди з неї, демоне!» Та не виключено, що вона дала б мені гучного ляпаса. І я мусила б підставити їй ще й ліву щоку…　

— Що таке? Відняло мову, практичко?　

Я роздумувала далі. Що зробив би… ем-м… Махатма Ганді на моєму місці? От чорт. Я була сьогодні не в формі. З іншого боку — хіба Ганді не казав: «Не давайте собі вести перемовини зі страху, але й не давайте страху стати на заваді перемовинам»?　

Ну добре. Ледь усміхаючись, я поправила на носі уявні окуляри Ганді.　

— Ми можемо про все поговорити, дорога Гортензіє. Якщо ви хочете, щоб я за собою прибирала, то не дозволяйте собі мене отак виштовхувати, поки я ще не закінчила. Давайте спробуємо таке завтра.　

Але я відразу помітила, що Гортензію це не вразило, навпаки, виглядало на те, що Ганді налаштував її дуже агресивно.　

Можливо, мені потрібно було зробити просто те, що зробила б вона, подумала собі я, тоді як вона повторювала своє «бла-бла-бла». Тому що зазвичай напруження знімається, коли починаєш розмовляти з людьми їхньою мовою. Я притиснула руки до стегон, зіщулила загрозливо очі й випалила неприємним гугнявим голосом:　

— Сама бла-бла-бла. І не смій мене більше називати нечупарою. Чи практичкою. Зрозуміло?　

— А то що? — Гортензія виставила своє підборіддя ще далі вперед, ніж я своє. — Видаси нас Мюллер? Можеш, звісно, спробувати, та, боюся, до нас вона буде прихильніша більше, ніж до тебе, практичко. — І з переможною посмішкою додала: — До твого відома: так сталося, що Камілла — племінниця Мюллер. Її улюблена племінниця!