Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 4)

— Ого, — сказала я вражено. Велика Трулла мала валики діаметром метр шістдесят і стояла біля Втомленої Берти, пральної машини з минулого століття, у барабані якої могла б жити невеличка сім’я. Обидві вважалися священними. — Павел, значить, мав би тебе дуже цінувати.　

— Він так і робить. — Бен гордо усміхнувся, і тепер він мені сподобався остаточно, і неважливо, був він сином Дратівливого Романа чи ні. Мене охопило приємне відчуття спорідненості душ.　

Якщо він друг Павела, то й мій друг.　

Павел був повелителем пральних, сушильних, прасувальних і плісирувальних машин у підвалі готелю. Велетенський, мускулистий, бородатий лисань із татуюваннями черепів, змій та інших магічних знаків на руках, якого було легше уявити викидайлом у якомусь темному сатанинському нічному клубі. Принаймні поки не побачиш, як він самовіддано прасує комірець уніформи покоївки, наспівуючи при цьому «Аве Марія». Павел мав прекрасний, чистий баритон, а його кантати й оперні арії стали легендарними. Можна було або слухати, або підспівувати. (Й ось тут нарешті надався мій абонемент до музичного театру, який мені зазвичай дарували на день народження дідусь із бабусею.) На завершення мого перебування в пральні ми вже досить добре опанували дует Папагено і Паміни з Моцартової «Чарівної флейти» під супровід центрифуг. Навіть коли Павел замість «Солодкі потяги відчути — найпершим є зобов’язанням жінки» співав завжди своєю ламаною німецькою: «Солодкі протяги втягнути — найпершим є бажанням дзвінким», що я особисто вважаю набагато милозвучнішим, загадковішим і змістовно глибшим.　

Бен рвучко увійшов в останній серпантин, і ми покинули тінистий ліс. Перед нами на осяяному обіднім сонцем високогірному плато розкинувся «Замок у хмарах» у всій своїй красі, з його високими вікнами, вежами, кам’яними карнизами і балюстрадами. Завжди, маючи перед очима цю картину, я мусила перевести подих. І в мене було враження, що Бену теж. Та, можливо, його глибокий віддих мав і інші причини.　

Він проїхав повз в’їзд до підземного паркінгу й замість того, щоб обрати закручений виїзд до головного входу, зупинився біля найближчого паркінгу.　

— Я, звичайно, можу підвезти вас прямо до обертових дверей, — не повертаючи до мене обличчя, він в’їдливо усміхнувся.　

Я так само усміхнулась у відповідь.　

— Дуже мило, але звідси ми підемо пішки, чи не так, хлопці?　

— Там попереду зануда Дон. — Близнюки показали на Дона Буркгарта-молодшого, який стояв на сонці біля Ялинки-Півмісяця з перехрещеними на грудях руками. Здавалося, він на щось чекав.　

На нас, якщо бути точним.　

Я застогнала.　

— Цьому я дозволяю показати язика, — сказала я, і близнюки одразу ж якнайстаранніше виконали це безліч разів. При цьому вони трішки пооблизували шибки Бенового авто.　

— У тобі справді тече кров педагога. — Бен зіщулив очі, щоб краще оцінити Дона. — А це хіба не малий божевільний Буркгартів?　

— Саме він.　

Дон помітив нас і, зацікавившись, побрів ближче.　

— Вони тут уже майже три тижні, поки ремонтують їхню віллу в Берні. Я запитую себе весь час, як їм вдалось це залагодити, щоб так надовго забрати дитину зі школи. У Німеччині це було б не так легко.　

Бен стенув плечима:　

— Мабуть, старий Буркгарт підкупив директора. А якщо цього не вистачить, тоді він просто купить усю школу. Він купить усе, що перешкоджатиме йому на шляху.　

Це прозвучало дещо з гіркотою, і я б залюбки довідалася чому, але діти вже звільнилися від пасків безпеки і почали виходити з машини. Я поспішила вистрибнути слідом і рефлекторно схопилася за білі капюшони.　

— До речі, з «Донні» римується «поні» і «смердовоні», — сказала я.　

Я почула, як Бен голосно розреготався.　

— Ти справді нереально любиш дітей!　

Я засунула голову назад до машини.　

— Зате в мене дар до Втомленої Берти, запитай Павела! Я б із радістю ще раз потисла Бену руку, але мої пальці вп’ялися в капюшони близнюків. Тому я понизила голос і сказала серйозно: — Дуже дякую за те, що не переїхав нас. І за те, що не видаси мене.　

На якусь мить він глянув так само серйозно у відповідь.　

— Так не робиться, ну це між нами, практикантами, — відповів він.　

Я засяяла. Я так і знала: той, кому Павел довірив Велику Труллу, просто не міг бути поганою людиною.　

— Я рада, що ти милий, хоч у тебе й такий мегапі… — захоплено почала я, але потім затнулася. Певно, того, наскільки я рада, що він не схожий на свого мегапідлого батька, не слід ще було вимовляти, попри всю симпатію до нього. — Такий мегапереляк через це все, — завершила я речення дещо кострубато і відійшла від дверцят, давши їм захлопнутись.　

— О, подивіться-но сюди. Фанні Функе з Ахіма біля Бремена дозволила сісти ввіреним їй в опіку дітям у розвалюху незнайомця без дитячих сидінь, — видав Дон, наближаючись до нас. Він дивився вслід Беновому авто, яке звертало на шлях, що вів до стайні. Очевидно, Бен хотів негайно залагодити справу з морквою.　

Дон розвернувся.　

— А чи схвалять це пан і пані Бауери з Лімбурга-на-Лані? Хочеш сама їх запитати чи мені це зробити? О! А ось і вони!　

Зі зловтішним усміхом він показав на білосніжний «мерседес» Бауерів, який щойно закотився на паркінг і тепер зупинився біля нас. Пані Бауер вийшла з машини, весело розмахуючи своєю білою сумочкою від «Dolce & Gabbana».　

— Ага, ось ви де, мої маленькі сніжинки. Усе так ідеально склалося. Ви гарно провели час із вашою милою нянею?　

— Якби ж то з милою нянею! Радійте, що ваші діти взагалі ще живі, — сказав Дон, але пані Бауер не могла його зрозуміти, бо один із близнюків голосно викрикував: «Донні, поні, пепероні, бадеріке, смердовоні!», а другий: «Я хочу ще-е-е!»　

Пан Бауер саме вийшов із машини й доброзичливо втиснув мені в руку складену купюру.　

— Дуже дякую, що ви так гарно потурбувалися про наших шибеників.　

— Ха-ха-ха! — сказав Дон. — Це ніби дякувати акулі за те, що вона відкусила тільки маленький пальчик, а не цілу ногу.　

На щастя, пан Бауер узагалі на нього не зважав, бо його сини повисли на його нозі й тріскотіли щось про мегакруту супергірку.　

— Цей час був для мене великою радістю, — запевнила я. І саме в цей момент була щирою. Я зворушено спостерігала, як (чорт, як же їх звати?) сідали зі своїми батьками в машину і від’їжджали, махаючи на прощання.　

Коли вони вже зникли за поворотом у напрямку долини, в Дона вирвалося розчароване зітхання.　

— До речі, в тебе у волоссі шишка, Фанні Функе, і це виглядає реально тупо, — сказав він тоді.　

Я змусила себе не схопитися за волосся, натомість розгорнула купюру, що тицьнув мені в руку пан Бауер. Це була сотня швейцарських франків. Мені забило подих.　

— Не може такого бути, — сказав Дон.　

Таки може. Ха!　

— Не так уже й погано пройшов мій перший день у ролі найгіршої няні на світі. — Хоча я точно знала, що це було по-дурному — насолоджуватися короткою миттю тріумфу, та я не змогла встояти, щоб м’яко не провести рукою по Доновій маківці. — Чи як ти скажеш, маленький Донні?　

Дон стиснув на мить губи (навіть це в нього виходило мило), а тоді посміхнувся.　

— На щастя, канікули тільки починаються, — сказав він, шепелявлячи при цьому більше, ніж зазвичай. Я цього не хотіла, але відчула, як мої руки почали вкриватися гусячою шкірою. Донова усмішка стала ширшою. — Знаєш що? Скажу своїм батькам, що від завтра мені теж потрібна няня. Ви вмієте з нами так класно гратися. — І, невинно поглядаючи карими вологими очима оленятка, він продовжив: — Я чомусь переконаний, що ти ще матимеш кілька неприємних моментів, Фанні Функе.　

Як наврочив, але таке відчуття в мене також було.

3

Я пробралася до готелю крізь підвал для лиж і прошмигнула задніми сходами нагору, до своєї кімнати, сподіваючись не зустріти нікого, хто міг би засудити мій розхристаний вигляд. Найменше я хотіла, щоб мене такою застукала панна Мюллер. Старомодне «панна» геть не пасувало до її вражаюче витонченого, бездоганного вигляду. Та й узагалі у свої сорок вона була ще надто молодою, щоб пам’ятати час, коли незаміжніх жінок безкарно називали «паннами». Проте вона наполягала на цьому звертанні. І те, що могло б видаватися сміховинним і неемансипованим, викликало повагу й острах, коли звучало з її вуст. І тут напрошувалася асоціація з фрау Роттенмаєр із книжок про Гайді[2], вона була такою ж безжальною. Якось відіслала мене назад до ванної кімнати, бо гумки на моїх косичках були різного кольору.　

— Ми ж тут не серед готтентотів, — сказала вона мені з відразою в голосі. — Що подумають гості? Це шанований дім.　

Хоч я і не знала, хто чи що таке взагалі ті готтентоти, мене охопив глибокий сором, і, щоб не ставити під загрозу честь і гідність дому, я відразу ж відсортувала всі гумки для волосся, окрім чорних.　

Одну з них я, певно, загубила під час своїх розваг зі спусками, бо мій охайний хвостик розтріпався і заплутане волосся, повне ялинкових голок, розхристано звисало на плечі. Мені не потрібно було дивитися в дзеркало, щоб знати, що навіть готтентоти, глянувши на мене, осудливо прицмокнули б язиком.　

Але мені пощастило. Дорогою я зустріла лише Заборонену Кішку, яка вигиналася переді мною на підлозі, бо хотіла, щоб їй погладили животик. Заборонена Кішка називалася так тому, що її взагалі не мало тут бути. Домашні тварини були в готелі в принципі заборонені. А оскільки Роман Монфор ненавидів котів — коти були дуже заборонені. Ніхто не знав, звідки з’явилася Заборонена Кішка. Мсьє Роше, консьєрж, який знав усі таємниці готелю, припускав, що вона завжди тут була. Принаймні поводилась так, ніби весь будинок належав їй. Вона ж, здавалося, не належала нікому. Добувала собі їжу в кухні, а коли їй потрібні були ніжність і ласка, як ото зараз, шукала собі когось, хто б її погладив. Окрім цього, вона мала звичку сидіти або лежати на підвіконнях, східцях і кріслах. І їй вдавалося це вкрай ефектно, вона чудово вписувалася в інтер’єр.