Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 3)

Я відкашлялася.　

— Як бачимо, нам усім треба просто радіти, що ще живі! — Оскільки цокотіння зубами припинилося, я зважилася на посмішку. Я б залюбки поклала йому руку на плече, щоб витягнути його з похмурої паралельної реальності, та не наважилась відпустити дітей.　

— Як я вже сказала, мені надзвичайно прикро, що ми нагнали на тебе такого страху. Було б дуже мило з твого боку, якби ти міг підкинути нас у своїй машині до готелю. Ти ж туди їхав чи ні?　

Звісно, що він збирався туди, бо більше тут нічого і немає. Напевне, він був одним із шести допоміжних працівників, яких наймають у ресторан перед святкуванням Різдва.　

— Ви гості з Німеччини, так?　

— Так, пак, кадилак, кадеріла, була, шнак, — сказав Еш. Чи це був Джейден. Вони були абсолютно однакові.　

Хлопець кивнув так, ніби це все пояснювало. Він відкрив двом малим задні дверцята. Про всяк випадок я відпустила їхні капюшони лише тоді, коли вони вже були пристебнуті.　

— Отак! Ну нарешті справилися. — 3 полегшенням я зачинила дверцята і вдячно посміхнулася хлопцеві. — Функція блокування дверцят! Найкращий винахід після друкарського верстата.　

— Твої брати полюбляють тікати, еге ж?　

— О, та це не мої брати. Я не гість готелю, я практикантка, і сьогодні мій перший день по догляду за дітьми. — Я розсміялася. — Не найкращий мій перший день, наскільки ти зрозумів. Я і діти — не найліпше поєднання. Чесно кажучи, в пральні мені сподобалося більше, незважаючи на те, що я першого ж дня там попеклася біля прасувальної машини. А ще зіпсувала серветку з монограмою. — Зазвичай я не така балакуча з незнайомцями, але це, мабуть, через пережитий переляк і справжню радість, що залишилася живою. Окрім того, обличчя хлопця вселяло довіру. — Тільки нікому не розказуй, що цих дітей під моїм наглядом ледь не переїхали, окей? Інакше мене звільнять. — Я скинула рукавичку і простягнула йому свою руку. — Я, до речі, Фанні, Фанні Функе. — Ще трохи, і я б додала «з Ахіма біля Бремена, що кинула школу», так сильно в’їлись мені коментарі Дона Буркгарта-молодшого.　

— Бен. — Він узяв мою руку й потиснув. Видно, мій словесний потік його трішки розслабив, бо тепер він усміхнувся. — Бен Монфор.　

— О, як кумедно, — сказала я. — У власників готелю теж прізвище Монфор. Роман і Рудольф Монфор. Вони брати…　

О Боже! О! Боже! Я перелякано витріщилась на нього. — Будь ласка, будь ласка, скажи, що ти їм не родич. Бен винувато стенув плечима.　

— Мені прикро, — сказав він.

2

Мені теж було прикро. Чи краще сказати: я зробила собі прикро. І то дуже. Наче все й без того не було достатньо погано. Вилетіла на дорогу з двома дітьми дошкільного віку, яких довірили під мою опіку. І, звичайно, той, хто нас заледве не переїхав, мусив бути не ким іншим, як сином власника готелю.　

Поки я, вражена, обходила машину, щоб сісти на місце біля водія, вирішила ще раз проаналізувати свій словесний шквал. Чудово — для мого звільнення я подала йому на срібному тарелі дві причини в білих капюшонах разом із зіпсованою серветкою з монограмою. Але ж могло бути й гірше, якби я, приміром, сказала: «Монфор — як у власників готелю? Рудольф і Роман, чи як я їх зву: Безвольний Руді й Дратівливий Роман».　

На передньому сидінні лежала паперова торбина, повна моркви, яку я взяла на коліна перед тим, як усістися.　

Бен, певно, був сином Дратівливого Романа, старшого з братів. Я знала, що він має сина від першого шлюбу, який жив зі своєю матір’ю в Цюриху, але я собі уявляла скоріше маленького хлопчика, а не майже дорослого чоловіка. Безвольний Руді не мав сім’ї, він жив самотньо в маленьких апартаментах під дахом на шостому поверсі готелю. Деніс із рецепції розповідала мені, і це всім було відомо, що він у молодості за трагічних обставин втратив своє велике кохання і відтоді жив як монах. Які саме це були трагічні обставини, Деніс, на жаль, не знала, проте ця історія добре пасувала безсилій, нахиленій уперед поставі Рудольфа Монфора і його стурбованому погляду. Але він завжди привітно кивав при зустрічах і обдаровував кожного своєю сумовитою посмішкою.　

Посмішка ж його брата Романа була зарезервована виключно для гостей готелю. Працівників він у кращому випадку не помічав, у гіршому — шпетив, інколи навіть із дріб’язкових причин.　

До цього він мене навмисне ігнорував, але я вже з вересня з острахом чекала на день, коли стану жертвою одного з його нападів люті.　

Можливо, цей день настав сьогодні. Якщо Роман Монфор лаяв людей по чверть години за пляму від зубної пасти на уніформі та звільнив працівника, бо той кидав недопалки перед чорним входом, то що він зробить із тим, хто жбурнув дітей його гостей під колеса машини його сина?　

Поки Бен заводив машину, я розглядала його. Певну сімейну схожість заперечити було неможливо: блакитні очі, високе чоло, виразний ніс, вольове підборіддя, густе каштанове волосся — все, як у батька. Тільки молодший. І миліший. Навіть у профіль його лице викликало довіру.　

Незважаючи на це — чи, краще сказати, саме через це — обережність не завадить. Я б остерігалася вважати його безневинним тільки через миле обличчя. Він усе ще міг видати мене своєму татові. Як відомо, яблуко від яблуні недалеко падає…　

Можливо, він забув, що саме тільки-но трапилося, коли я вплутала його в цю кумедну розмову? Я зашаруділа пакетом із морквою.　

— Дуже завбачливо з твого боку прихопити кілька сніговикових носів. Сьогодні ж увечері повинен випасти свіжий сніг.　

Він тут же усміхнувся у відповідь.　

— Ці сніговикові носи — для Вешді й Бежді.　

Ох, матінко, він ускладнював мені завдання залишатись обережною і недовірливою. Тепер, виявляється, він ще й тварин любить!　

Вежді й Бежді були готельними кіньми. Довірливі ваговози породи Норікер, повні клички яких були «Величний жест» і «Біла жилетка». Улітку вони зазвичай гарцювали альпійськими луками, розвіваючи на вітрі свої світлі гриви та псуючи таким чином типовий альпійський пейзаж плюшевим коровам із дзвінками на шиях. Узимку ж тягали (нібито із захопленням) старомодні сани, які старий Стакі натирав для гостей до дзеркального блиску. Я все ще сподівалася, що практика передбачатиме також і певний час у стайні, бо Вежді й Бежді були найдружелюбнішими конями зі всіх відомих мені до цього.　

— Ох, оце вони зрадіють, — сказала я. — Старий Стакі прописав їм дієту, бо вони нібито занадто розтовстіли в стайні. — Можливо, в цьому була десь і моя провина, бо я час від часу приносила їм банани, які вони так люблять. Тепер вони і мене люблять. Вони завжди радісно форкали, тільки-но я заходила до стайні. 1 я завжди почувалася нікчемно, коли нічого для них не мала. — Вони ще напрацюються наступного тижня, у мсьє Роше вже зарезервовано надцять санних поїздок наступного тижня.　

— А охочі їхати санями зазвичай є найтовстішими людьми. — Бен зітхнув. — Коли я був маленьким, я ледве це витримував. Я б ті сани краще сам штовхав.　

Він вів машину вгору серпантинами так повільно, що близнюки ззаду вигукували:　

— Швидше, кридше, кларалидше, клареліле, бріле, свище, — гигочучи та буцаючись при цьому головами.　

— Отже, ти їдеш відвідати свого тата? — продовжила я дещо сміливіше. — Наскільки мені відомо, його сьогодні немає в готелі.　

Роман Монфор жив не в готелі, а — це я також знала від Деніс — зі своєю дівчиною в Сьйоні, на віддалі десь три чверті години автомобільної їзди.　

Оскільки він не притримувався чіткого графіку роботи, ніхто ніколи не знав, коли й чи він узагалі з’явиться в «Замку у хмарах» та скільки в ньому пробуде. У всякому разі, сьогодні я його ще не бачила.　

А це ще одна причина бути вдячною: я ж могла влетіти під його машину.　

— Це не страшно. Я тут на цілі канікули, — сказав Бен.　

— Тут? Але ж не в готелі! — вирвалось у мене.　

— Вдень і вночі. — Він скоса поглянув на мене. — Маєш щось проти?　

Ні! Звісно, що ні. Я себе тільки запитувала, де ж він спатиме. Може, у свого дядька? Під час канікул готель був заповнений вщерть. Кожна з тридцяти п’яти кімнат і всі люкси були зайняті. Усі, до останнього ліжка! А в 212 і 213 ми притягли навіть по одному додатковому ліжку.　

А також усі спальні місця в кімнатах персоналу були зайняті допоміжним персоналом.　

— Ти маєш постійну кімнату в готелі? — обережно запитала я.

Бен розсміявся.　

— Ну звісно, я зарезервував королівський люкс, — іронічно зауважив він. — Не хвилюйся. До цього я кожного разу знаходив, де спати. Та й взагалі, як сказав би мій тато, я тут не щоб спати, а щоб працювати.　

— Працювати? — повторила я.　

— Так, працювати, уяви собі, — голос Бена звучав тепер дещо роздратовано. — Під час моїх шкільних канікул. Як завжди. Це мої останні різдвяні канікули перед випуском чи, як ви кажете в Німеччині, перед абітурою. Усі решта можуть виспатись і святкувати, і їм будуть догоджати їхні батьки. Тільки я вставатиму щодня о пів на шосту і навіть не отримаю за це грошей.　

— Кому ти це розказуєш? — пробурмотіла я.　

Але Бен у розмові так розгарячився, що мене взагалі не чув.　

— Ти практикантка тут хіба що на рік, а я щось на зразок пожиттєвого практиканта. Дядько Рудольф планував цього разу, що я заміню Деніс на рецепції, але я міг би з таким самим успіхом хлорувати басейн чи міняти постіль. Я також можу обслуговувати прасувальну машину і навіть Велику Труллу.