Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 2)

— Ауа! — Ще трішки бракувало, щоб Дону вдалось зі своїх саней поставити мені підніжку. Та я прослизнула повз нього, не впавши. Зовсім не люблю дітей! Діти — як напасть якась! Але це не допоможе: двох мені потрібно зараз знову зловити, а третього я відтепер просто ігноруватиму.　

— Хлопці! Агов! — Я намагалася говорити так, щоб мій голос звучав привітно і спокійно, так, ніби ми просто граємо в хованки.　

Нічого не ворухнулося. До цього вони не вгавали ані на секунду й невпинно сипали безглуздими римами. Якби ще хоч згадати їхні дурнуваті імена! Це було щось типу Хочемо-скидатися-на-англійців як…　

— Джош, Ешлі? Ви де? Ви що, не хочете доліпити сніговика? Я спеціально підшукала гарну морквину для носа.　

Дон знову потішався.　

— Ти навіть їхніх імен не знаєш, нездара Фанні. Свою моркву можеш запхати куди подалі. Просто здайся!　

Я вдала, що взагалі його не почула. Ні в якому разі я б зараз не здалася! За останні три місяці мені траплялися різні випробування. І насправді все було не так погано, як здавалося на перший погляд. Моя робота полягала в тому, щоб розважати на свіжому повітрі близнюків Бауер (Леремі? Джейсон?), поки їхні батьки в готелі в спокої пакували речі й виселялися. І якщо так подумати, то я іншого й не робила: ці поганські діти, напевне, шалено тішились, бо їм вдалося втекти й заховатися. На свіжому повітрі!　

— Чула щось про Порушення зобов’язань із догляду за дітьми, майбутня екс-практикантко, Фанні Функе? — запитав Дон, полизуючи своє морозиво. — Сподіваюсь, ти добре застрахована. На твоєму місці я б молився, щоб ті двоє не впали в льодовикову тріщину. Якщо зараз почне падати сніг, то пошукові пси вже не зможуть узяти слід.　

Я ледве втрималася, щоб не заткнути собі вух. Ця дитина — втілення самого диявола.　

Наскільки мені було відомо, тут не було ніяких льодовикових тріщин. Та я сама чула, що мій голос звучав тепер пронизливо й налякано.　

— Хочете, може, погладити ще білочку на прощання?　

— На це вони не поведуться. — Дон щипав свій напівз’їдений вафельний ріжок і кидав у сніг. — Ох, але ж я не буду вже таким… Вони побігли в тому напрямку. — Він показав у бік нової ковзанки, що її начаклували старий Стакі та Яромир за останні дні біля старовинної дитячої каруселі. — Мені здається, вони могли заховатися в підвалі з лижами.　

Я не була вже настільки дурною. Замість того щоб пертися туди, куди він показував, я пішла, важко ступаючи снігом, в протилежному напрямку. І, дійсно, не пройшовши й кількох метрів, я почула притишене гиготіння і побачила, як хитається гілка велетенської Ялинки-Півмісяця, яку Яромир і старий Стакі ще в листопаді, під час однієї карколомної альпіністської вилазки, обвили гірляндами. Тобто Яромир ліз, а старий Стакі тримав драбину. Дерево назвали Ялинка-Півмісяць, бо вогники були розміщені тільки на гілках, обернених до готелю.　

Мені казали, що це ті самі гірлянди, що й тридцять років тому. Та оскільки дерева продовжують рости, а гірлянди ні, то їх тепер вистачало всього лише на півдерева. Тому вечорами одна частина ялинки сяяла і блискотіла навперебій із вікнами готелю, а інша частина, обернена до долини, темна й тиха, зливалася з нічним небом, як місяць. Разом із тим Ялинка-Півмісяць була межею між доглянутою й освітленою зеленою територією готелю і неторканою, дикою природою.　

Та тепер, коли все спало під товстою сніговою ковдрою, це не мало жодного значення.　

Дерево справді було ідеальною схованкою, якщо ти був на зріст тільки метр двадцять.

Густі широкі гілки розходилися віялом аж до землі, під ними було, певно, м’яко і сухо, земля, вистелена мохом та ялинковими голками, була наче постіль, до якої не сягав сніг.　

Щоб не сполохати дітей, я йшла не прямо до них, а зробила дугу.　

— Ці суперрозумні близнюки Бауер уміють до біса добре ховатися, — сказала я так голосно, ніби стояла на сцені. — Так шкода, що я їх не можу знайти і показати мегавеликий сюрприз, який маю для них. А це пов’язано не тільки з білочками…　

Шепіт під ялинкою. Я не могла стримати самовдоволену посмішку. Та радість тривала недовго.　

— Не дайте себе обдурити, Джейден і Еш Бауер із Лімбургана-Лані! — крикнув Дон позаду мене. Він залишив своє місце на санях для дров, щоб далі ускладнювати мені життя. — Вона не має для вас ніякого сюрпризу. І вже точно ніяких білочок! Вона просто хоче вас спіймати, щоб ви поїхали додому зі своїми батьками, і то буде по веселощах! Краще линяйте!　

— Джейден і Еш такі розумники, що вони ніколи б не послухали зануду Дона, — гукнула я з надією, але діти вже вибралися з-під ялинки і побігли через паркінг, горланячи і сміючись.　

Дон плескав у долоні. Мені не залишилося нічого, як почати бігти слідом за ними. На жаль, мої підопічні побігли в неправильному напрямку, геть від готелю, вниз до дороги. Вони вміло перескочили через перепону з брудного снігу й льоду, споруджену снігозбиральною машиною, перетнули проїжджу частину й почали дряпатися через снігову стіну з протилежного боку дороги.　

— Ні! Це небезпечно! — кричала я, дряпаючись за ними.　

Це було дійсно небезпечно. Рух на дорозі не був жвавим, бо вона закінчувалася тут, угорі, біля готелю. Та все ж вона звивалася, наче блискуча чорна стрічка, неймовірними серпантинами аж до долини і була сама по собі досить стрімкою. Ще стрімкішим був порослий височезними ялинами схил, яким вони з голосним реготом ковзали донизу. Вони продиралися блискавично, як маленькі хитрі мавпочки, хапаючись при цьому за нижні гілки ялин. Сніговий покрив, який навпереміну то танув, то знову замерзав, мене, на відміну від цих двох, тримати не хотів. І я з кожним кроком із тріском провалювалася щонайменше по коліно. Це було так, ніби я намагалася бігти карамельною кіркою велетенської похилої миски з крем-брюле.　

— Стійте! — кричала я розпачливо. — Прошу!　

— Прошу, ношу, макарошу, макаріке, раке, вошу! — радісно горлали близнюки. Дон мав рацію. Я взагалі не випромінювала авторитету.　

Діти дісталися до наступного витка серпантина й перебиралися знов через дорогу.　

— Тепер ви справді мусите зупинитися! — Я гарячково витягла ногу з особливо глибокої ями в снігу і тепер намагалася ступати ширшими кроками. — Тут водяться… ведмеді!　

— Ведмеді, бреді, макареді, макаміке, маке, гух… — Один із них упав, проїхався з розгону на задку до наступного дерева, задихаючись від сміху. Його братові це видалося настільки кумедним, що він тут-таки всівся і спробував проїхати цю ж відстань на своєму задку.　

— Не робіть цього! — панічно закричала я, бо вже уявляла, як вони зі свистом мчать крутим схилом униз, допоки не скрутять собі в’язи, вдарившись об стовбур дерева, або допоки їх не зіб’є машина.　

Мені вже почали вчуватися звуки мотора, і я подвоїла свої намагання пробратися вперед. При цьому я втратила рівновагу, гепнулась животом у сніг, перетворившись на сани для бобслею. Завдяки перерозподілу ваги і гладкій поверхні мого пальта я кулею понеслась засніженою поверхнею гори додолу, і ні мої розпростерті руки, ні мій лемент — щось незрозуміле на кшталт «Ніе-е-е-е!» — не могли мене зупинити. Я промчала повз близнюків, перелетівши через снігову стіну, і приземлилася на дорозі. Це все відбулося так швидко, що навіть моє життя не встигло пробігти в мене перед очима в кольорових картинках.　

Діти перелетіли безперешкодно крізь ту ж снігову стіну і втелющилися зверху на мене. Судячи з їхнього жвавого реготу, боляче вони собі не зробили. За себе я не була такою впевненою. Та я ще не встигла перевірити, чи жива, як почула скрегіт гальм. Відразу після того чийсь сердитий голос:　

— Ви що — геть із глузду з’їхали? Я вас мало не переїхав!　

Я зіштовхнула одну з ніг близнюків зі свого обличчя і спробувала підняти голову. На віддалі менш ніж метр від нас був бампер машини. Це було темно-зелене легкове авто з цюрихськими номерами. Двері були широко відчинені, а водій, хлопець, не набагато старший від мене, стояв прямо перед нами. Він здавався наляканим до смерті! І я його прекрасно розуміла.　

З переляку я ще й до того всього почала цокотіти зубами. Це було до дідька близько.　

— Є хтось поранений? — спитав хлопець.　

Я піднялася на ноги і здивувалася, що все функціонувало. Це було, власне, жорстке приземлення, але хутряне пальто і грубі рукавиці вберегли мене від саден і ще від чогось гіршого.　

— Не думаю, — сказала я і швиденько оглянула ще й близнюків. Ніде ніякої крові чи вивернутих частин тіла, передніх зубів у них і до того не було, тільки палаючі очі й розчервонілі щоки. Такий вигляд мають щасливі діти!　

— Ще-е-е! — закричали вони. — Це було так круто!　

Про всяк випадок я вхопилася за капюшони їхніх усе ще білосніжних курточок.　

— Це було геть безглуздо і небезпечно, — вилаявся хлопець. — Ви вже могли б бути мертвими.　

О Боже, так!　

— Цілковита правда, — випалила я попри цокотіння зубів. — Мені справді дуже прикро. Коли послизаєшся на схилі, тоді вже стає буквально неможливо знову…　

— А я був би винним, — перервав мене хлопець. Він мене зовсім не слухав і говорив радше сам із собою. Він похмуро витріщався повз нас у порожнечу. — Відкрили б судове провадження, в якому всі свідки були б мертвими, мене, певно, запроторили б до в’язниці, мої водійські права конфіскували б, а мій тато… — Здригнувшись, він замовк.