Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 1)

Присвячується Соні

І ось я стояла цілковито виснажена в снігу, а з бального залу до мене долинали звуки скрипки. На шиї в мене висів чужий діамант завбільшки з тридцять п’ять каратів, а на руках у мене спала чужа дитина.　

А ще я десь загубила черевик.　

Кажуть, що людина в критичній ситуації через приплив адреналіну не відчуває ані болю, ані холоду. Та це була неправда. Рана на моєму плечі пульсувала, наче скажена, кров стікала по руці й капала на сніг, холод боляче вгризався мені в ногу. М’язи моєї руки і плеча пекли від ваги дитини, та я не наважувалася перекласти її на іншу руку, бо вона могла б збудитися і наші переслідувачі нас тоді швидко б знайшли.　

А ще кажуть, що мозок працює найкраще в миті найбільшої небезпеки і в людини з’являється чітке бачення ситуації. Та на мене це теж не діяло.　

Я вже не знала, кому вірити, а кому ні. І єдине чітке бачення, яке з’явилося в мене тієї миті, стосувалося глушника на пістолеті — він і справді глушив звук.　

І що бували й більш сприятливі миті для поцілунку, аніж ця.　

Я не мала ані найменшого поняття, чи хлопець, котрий мене цілував, належав до злих чи до добрих, проте одразу відчула, як сили поверталися до мене.　

— Я хотів це зробити відтоді, як уперше тебе побачив, — прошепотів він.　

Bienvenue. Welcome. Benvenuto

Ласкаво просимо

ЗАМОК У ХМАРАХ

Насолоджуйтеся своїм перебуванням тут

1

Мій перший день у ролі няні був близьким до провалу.　

— Ти, без сумніву, найгірша няня у світі, Фанні Функе, — сказав також Дон, коли я гарячково пробігала повз нього із криками: «Хлопці! Це не смішно! Поверніться!»　

— Так, будь ласка, будь ласка, будь ласка, —

передражнив мене Дон. — Інакше мене з тріском звільнять!　

Авжеж, цілком можливо. І це я проґавила всього лиш одну хвилинку. На свій захист скажу: це відбувається швидше, ніж здається, — втратити дітей із поля зору в снігу, коли вони навмисне втікають геть, одягнуті до того ж у білі курточки, білі штанці та білі шапочки.　

Такий одяг узагалі потрібно заборонити законом. Вони не могли втекти далеко. Схил виблискував незайманим снігом. Крім того, тут, у західній частині готелю, навіть у меншому радіусі було достатньо схованок для маленьких хитрих дітей у маскувальному одязі. Вони могли зачаїтися за однією зі снігових кучугур чи поодиноким деревом; та й купи дров і виступи стін також чудово б підійшли для маскування.　

Я примружила очі, щоб подивитися проти світла. На вечір і Різдвяні свята передавали свіжий сніг, але поки що небо сяяло блакиттю, а сніг навперебій виблискував на вікнах, дахах та дашках веж і вежок, покритих міддю. А над долиною ще з учорашнього ранку висів густий туман. Саме такій погоді готель завдячує своєю назвою — «Замок у хмарах».　

— Навдивовижу тихо, правда? — Дон Буркгарт-молодший нагадує мені, що зараз не час милуватися красою швейцарських гір. — Не те щоб любі малюки вже десь замерзли…　

Дон сидів на великих санях, якими тягали дрова до входу в підвал, гойдав ногами й лизав морозиво у вафельному ріжку, яке він сам особисто роздобув собі на кухні. Дрова він просто перекинув у сніг, прямо перед табличкою «Ласкаво просимо до Шато-Жанв’є».　

Морозиво наштовхнуло мене на ідею.　

— Гей, хлоп’ята, а хто хоче суперсмачного морозива? — крикнула я.　

Проте ніде анічичирк.　

Дон весело гиготів:　

— Ти не повинна була дозволяти цьому сезонному працівникові з Чехії відволікати тебе від твоїх обов’язків, Фанні Функе.

— Попіднімай краще дрова, якщо не хочеш отримати прочухана, — сказала я.　

Хоча Дон у свої дев’ять років був маленьким і худорлявим, а його кирпатий носик і проникливі карі очі чарували своєю невинністю, десь глибоко в душі я його боялася. Те, що він зазвичай видавав, дуже рідко відповідало його справжньому віку. До того ж у нього був такий дзвінкий голосок, такий приємний швейцарський акцент і він ще й так своєрідно мило шепелявив, що це збивало з пантелику вдвічі сильніше. А його дивна манера звертатися до людей на ім’я і прізвище, а інколи ще й разом із додаванням місцезнаходження, якихось характерних рис чи віку, мала в собі щось загрозливе: «У тебе стрілка на колготках, Фанні Функе, 17 років, із Ахіма біля Бремена». Це як у фільмах про мафію, коли комусь шепочуть: «Я знаю, де ти живеш», щоб потім цьому комусь при нагоді підкинути конячу голову під двері. У кращому випадку.　

Дон із батьками були постійними клієнтами готелю, тому він тут відмінно орієнтувався. А ще мав звичку цілими днями тинятися будинком, підслуховувати розмови, робити капості й при цьому всьому він поводився так, ніби готель разом із людьми належить йому. Байдуже, гість це чи персонал, Дон дивним чином знав про все і всіх. Навіть якщо припустити, що він, попри заборони, вивчав особисті справи персоналу (а я підозрюю, що так воно й було), той факт, що він міг запам’ятати все до деталей, здавався моторошним. Робочі ліфти, бюро, підвали — Дон вештався переважно там, куди гостям готелю було зась. Але він був таким маленьким і солоденьким, що це рідко мало якісь наслідки. А коли поглядом невинного оленятка причаровувати йому не вдавалось, він наганяв страху, називаючи людину повним іменем і ніби між іншим посилаючись на свого багатенького татуся, Дона Буркгарта-старшого, і його дружні стосунки з двома братами Монфор, власниками готелю. Принаймні зі мною він таке провертав. І навіть коли я намагалася не зважати, його методи в стилі мафіозо все одно мали на мене вплив. Позавчора я застала його за тим, як він витирав свої вимазані шоколадом руки об вишиті оксамитові портьєри в малому вестибюлі на третьому поверсі, і робив він це цілком свідомо й неспішно. На моє обурення він відреагував своєю неперевершеною посмішкою. «О, Фанні Функе, з Ахіма біля Бремена, що кинула школу, має слабкість до огидних гардин!»　

Це мене справді обурило. Усі гардини й подушки на цілому поверсі були пошиті з однакової тканини прекрасного брунатного кольору, розшиті матовими золотими пташками і квітами. Не треба бути професіоналом, щоб зрозуміти, наскільки коштовними вони були, навіть якщо брунатний із плином років, можливо, дещо побляк. Коли проводиш обережно рукою по оксамиту, то це майже так, ніби оксамит гладить у відповідь.　

— І взагалі, хіба це не твоя робота, тримати тут усе в чистоті, тимчасова помічнице покоївки, Фанні Функе з кумедними веснянками? — запитав Дон.　

Позавчора, власне, я ще не мала доглядати за дітьми, а була закріплена за прибиранням.　

— Як ти думаєш, скільки грошей кожного року залишає тут мій тато? І як ти гадаєш, кого звідси швидше викинуть — тебе чи мене? На твоєму місці я б радів, що це тільки шоколад, і намагався б якнайшвидше вивести плями, поки панна Мюллер знову не почала читати тобі Левитів[1]. — І звідки він тільки знає такі вирази? Навіть моя бабця вже так не говорила.　

— А я б на твоєму місці якнайшвидше втікала, поки не отримала по задку, — не забарилася я з відповіддю, але Дон уже почвалав, шкірячись і добре розуміючи, що переміг.　

Панни Мюллер, готельної економки, я боялася ще дужче, ніж його. Відтираючи від оксамитової портьєри шоколадну пляму, я. дійсно була трішки вдячною за те, що це всього лише шоколад.

— На кого тут зараз розсердяться, то це на тебе, — сказав Дон, лижучи своє морозиво. — Ти фліртувала з тридцятивосьмирічним вусанем Яромиром Новаком замість того, щоб слідкувати за дітьми. Це я можу засвідчити.　

— Я не фліртувала, — одразу уточнила я. — Я тільки хутко допомогла Яромиру розплутати в’язку гірлянд. Що цілком належить до кола моїх обов’язків.　

Я ж бо не була тільки нянею. Згідно з посадовою інструкцією практикантка була «дівчинкою-на-побігеньках» та «завжди-готова-підмінити».　

Дон похитав головою:　

— Ти сміялася, закладала пасмо волосся за вухо, демонструвала свою шию, а це все — жести, характерні для самиці в період спаровування.　

— Нісенітниця! — роздратовано сказала я. Яромир застарий для мене і має в Чехії дружину та дітей, яких дуже любить. — Та навіть якби він був на 20 років молодшим холостяком, я б однаково з ним не фліртувала. Я б у принципі не фліртувала. Я вважаю саме слово «фліртувати» жахливим. Зреш… — я замовкла на півслові. Вираз Донового обличчя показував, якою мірою його потішало те, як палко я себе захищала. Це вкотре йому доводило, наскільки серйозно я його сприймала.　

Це було, мабуть, останнє, що я хотіла йому повідомити.　

— То що тепер? Ти бачив близнюків чи ні? — спитала я різко.　

Дон одразу змінив свою тактику.　

— Я навіть знаю, де вони заховалися. — Він глянув на мене таким довірливим поглядом, що сам Бембі йому б позаздрив. — Я тобі скажу, якщо ти мене гарно попросиш.　

— Будь ласка, — сказала я всупереч своїм переконанням.　

— Скажи двічі, — зажадав Дон.　

— Будь ласка, будь ласка, — сказала я, скрегочучи зубами.　

Дон утішено розреготався:　

— Я тобі відкрию таємницю, чому ти така погана няня: ти не випромінюєш справжнього авторитету. Діти таке відчувають.　

— А я тобі відкрию таємницю, чому в тебе немає друзів: ти не випромінюєш справжньої доброзичливості. — Це в мене вирвалося ще до того, як я встигла усвідомити, наскільки образливо це було. Я присоромлено прикусила губу. Я, певно, все-таки найгірша няня на світі, якщо встигла спершу загубити двох шестирічних мух тільки тому, що на мить відвернулась, а потім відчула потребу власноруч придушити цього Бембі. І взагалі мені видається, я отримала місце практикантки в готелі лише тому, що розповіла про досвід догляду за двома своїми молодшими братами, чим справила враження людини, яка любить дітей і вміє першокласно з ними поводитися.