Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 64)
— Ґвендолін.
Зрештою, треба визнати, що містер Вітмен не закричав від шоку. І взагалі не виявив жодних емоцій. Він просто стояв під портретом графа Сен-Жермена, тримаючись за валізу на коліщатках, із сумкою для ноутбука, і дивився на мене. Вдягнений в елегантне сіре пальто з шовковим шарфом, він підняв на волосся сонцезахисні окуляри, наче був таким собі Бредом Піттом на пляжному відпочинку. Він анітрохи не скидався на графа на портреті вгорі.
Я сіла якнайстатечніше (пишна сукня трохи все ускладнювала) і помітила, що досі лежала на столі. Містер Вітмен цмакнув язиком, зиркнув на годинник і випустив з рук валізу на коліщатах.
— Як же все це прикро! — мовив він.
Я не змогла стримати усмішки:
— Та ви що?
Він підійшов ближче і блискавично вихопив з кишені пальта маленький чорний пістолет.
— Як таке сталося? Невже Ракоці недостатньо настояв напій?
Я похитала головою. Містер Вітмен насупився і спрямував пістолет мені в груди. Я хотіла засміятися, але тільки засопіла.
— Хочете спробувати ще раз? — таки запитала я, намагаючись сміливо дивитися йому в очі. — Чи ви, нарешті, зрозумієте, що не можете мені зашкодити?
Ха! Наш план таки спрацював! Якби ще тут з’явився Ґідеон, я почувалася б набагато краще.
Містер Вітмен погладив голене підборіддя й замислено подивився на мене. Потім сховав пістолет.
— Ні, — мовив він м’яким довірливим голосом, і я раптово впізнала в ньому щось від старого графа. — Це безглуздо, — він знову цмакнув язиком. — Певно, я помилився в міркуваннях. Магія Крука… Як несправедливо, що тобі безсмертя дане від народження! Іронія долі. Але це має сенс — у тобі об’єднуються обидві лінії…
Доктор Вайт тихенько застогнав. Я подивилася на нього, але його обличчя досі було попелястим. Маленький Роберт схопився.
— Стережися, Ґвендолін, — мовив він занепокоєно. — Злий дядько задумує щось лихе!
Я теж так вважала. Але що?
— процитував містер Вітмен тихо. — Чому ж я одразу не здогадався? Ну, ще не пізно.
Він ступив до мене кілька кроків, дістав із кишені срібний футляр і поклав поруч зі мною на стіл.
— Це нюхальний тютюн? — збентежено запитала я. Наш план подобався мені дедалі менше.
— Звичайно, ти вкотре важко думаєш, — сказав граф Сен-Жермен, раніше відомий як містер Вітмен, і зітхнув. — У цій маленькій коробочці три капсули з ціанідом, і я міг би тобі пояснити, чому я ношу її з собою, але мій літак летить за дві з половиною години, тому часу обмаль. За інших обставин ти могла б кинутися під потяг метро або зістрибнути з хмарочоса. Але ціанід — найгуманніший засіб. Ти просто береш капсулу і розчавлюєш її зубами. Діє миттєво. Відкрий коробочку!
На серці мені стало мулько.
— Ви хочете, щоб я… щоб я наклала на себе руки?
— Авжеж, — він лагідно погладив пістолет. — Бо інакше тебе не вбити. І щоб… ну, скажімо так, підтримати твоє ставлення до подій, я застрелю твого друга Ґідеона, щойно він тут з’явиться, — граф глянув на годинник. — Це має статися хвилин за п’ять. Тому, якщо хочеш врятувати його життя, ти по винна негайно ковнути капсулу. Втім, можеш зачекати, поки він не помре на твоїх очах. З мого досвіду, це дуже сильна мотивація, згадай Ромео і Джульетту…
— Ти злий! — закричав маленький Роберт і зарюмсав.
Я спробувала йому втішливо посміхнутися, та марно. Мені захотілося сісти поруч із ним і теж розплакатися.
— Містере Вітмен… — почала я.
— О, я даю перевагу графському титулу, — весело мовив він.
— Будь ласка… ви не повинні… — Мій голос зірвався.
— Як же ти не розумієш, дурне дитя? — він зітхнув. — Повір, я так чекав цього дня. Я хочу нарешті повернутися до свого справжнього життя. Учитель у середній школі Сент-Леннокс! Найбридкіша робота, що я її мав за останні двісті тридцять років! Упродовж століть я тримав руку на пульсі влади. Я міг би обідати з президентами, з нафтовими магнатами, з королями. Хай навіть сьогодні вони вже не ті, якими були колись. Але ж ні, я мусив навчати малих йолопів, та ще у власній Ложі пройти шлях від новачка до адепта Внутрішнього Кола. Усі роки, що минули після твого народження, були для мене не стерпні. Не тому, що поволі у мене з’являлися ознаки старіння, — тут він самозакохано посміхнувся, — а тільки тому, що я став таким…
Цієї миті я почула гуркіт, а потім крізь стіну блискавкою пролетів Ксемеріус та приземлився поруч зі мною на столі.
— Де ті кляті Вартові? — крикнула я йому, не звертаючи уваги на графа, який усе чув.
Але той вирішив, ніби я питаю в нього.
— Вони тобі зараз не допоможуть, — кинув він.
— Він має рацію, — Ксемеріус збуджено розмахував крилами. — Ці телепні замкнули разом із Ґідеоном Коло крові. Потім містер Папуга взяв цього тюхтія Марлі заручником і змусив усіх піти в кімнату з хронографом. Тепер вони там сидять, сумні та невеселі.
Граф похитав головою.
— Ні, це було для мене не життя. І воно має скінчитися. Що така маленька дівчинка, як ти, може запропонувати світові? А в мене багато планів! Великих планів…
— Відверни його увагу, — крикнув Ксемеріус. — Просто відверни увагу.
— А як ви весь цей час елапсували? — похапцем запитала я. — Певно, неконтрольовані стрибки страшенно незручно робити.
Він засміявся.
— Елапсував? Тьху! Час мого природного життя минув. Відколи я помер, виснажливі стрибки в часі припинилися.
— А мій дідусь? Його ви теж убили? І вкрали його щоденники? — На очі мені миттю навернулися сльози. Бідолашний дідусь! Він мало не розкрив змову.
Граф кивнув.
— Нам треба було нагнати жаху на пронирливого Лукаса Монтроза. Це взяв на себе Марлі-старший. Нащадки барона Ракоці століттями вірно мені служили, тільки останній у цьому ряду розчарував мене. Цей педантичний рудоволосий мрійник не успадкував гострого розуму від Чорного Леопарда. — Він ще раз глянув на годинник, а потім очікувально — на фотелі. — Час настав, Джульєтто. Та ти, я бачу, прагнеш побачити свого Ромео в калюжі крові! — Він зняв пістолет із запобіжника. — Дуже шкода. Мені подобався цей хлопець. Він мав потенціал!
— Прошу вас, — прошепотіла я востаннє, але цієї миті скоцюрблений Ґідеон приземлився просто перед дверима. Він не мав часу навіть випростатися, бо містер Вітмен вистрілив. І ще раз. Знову, знову і знову, поки не скінчилися набої.
Звуки пострілів оглушливо розлягалися кімнатою, кулі влучали Ґідеону в груди і в живіт. Погляд його широко роз критих зелених очей блукав довкола, шукаючи мене. Я вигук нула його ім’я. Наче в уповільненому фільмі, він сповз униз, залишаючи за собою широкий кривавий слід. Дивно зігнув шись, Ґідеон застиг на підлозі.
— Ґідеоне! Ні! — я з криком кинулася до нього, обнімаючи мертве тіло.
— Боже мій-і-і-ій-ій!! — крикнув Ксемеріус, випустивши цівку води з рота. — Будь ласка, скажи, що це частина вашого плану. Бо бронежилета на ньому немає. Боже мій! Скільки крові!
Він мав рацію. Кров Ґідеона була всюди, і низ моєї сукні просякнув нею, наче губка. Маленький Роберт забився в куток, плачучи та затуляючи обличчя руками.
— Що ви накоїли? — прошепотіла я.
— Те, що й мав! І те, чому ти вочевидь не хотіла запобігти! — Містер Вітмен поклав пістолет на стіл і простягнув мені коробочку із капсулами ціаніду. Він трохи розчервонівся і дихав швидше, ніж зазвичай. — Але облиш вагання. Чи ти хочеш жити далі з таким почуттям провини? Без нього?
— Не роби цього! Ні! — закричав Ксемеріус, плюючись водою в обличчя доктора Вайта.
Я повільно похитала головою.
— Тоді, будь ласка, не випробовуй більше мій терпець! — сказав містер Вітмен, і я вперше почула, як він втратив контроль над собою. Його голос звучав не м’яко й іронічно, а майже з істерикою. — Якщо ти змусиш мене чекати довше, я дам тобі ще більше причин заподіяти собі смерть! Я вб’ю їх усіх, одного за одним: твою маму, любу подружку Леслі, твого брата, милу молодшу сестру… повір! Мені нікого не шкода!
Тремтячими руками я взяла коробочку. Краєчком ока я помітила, що доктор Вайт поволі спинається, тримаючись за стіл. Він був мокрий як хлющ.
На щастя, містер Вітмен дивився тільки на мене.
— От і добре, — сказав він. — Я, може, ще встигну на літак. У Бразилії я… — але він не встиг пояснити, для чого йому в Бразилію, бо доктор Вайт зацідив йому по потилиці руків’ям пістолета. Пролунав жахливий глухий звук, і містер Вітмен гепнувся на підлогу, наче зрубаний дуб.
— Ага! — закричав Ксемеріус. — Так йому! Покажи тому гівнюкові, що старий доктор ще ого-го!
Але цей удар геть знесилив доктора Вайта. З жахом дивлячись на кров і стиха зітхнувши, він зомлів коло містера Вітмена.
Отож, тільки Ксемеріус, маленький Роберт і я стали свідками того, як Ґідеон раптово закашлявся і сів. Білий як крейда, а проте очі вже блищали. Поволі на його обличчі з’явилася усмішка.
— Все скінчено? — запитав він.
— Холера ясна!.. — зачудовано прошепотів Ксемеріус. — Як він це провернув?
— Так, Ґідеоне, все скінчено! — я кинулась обіймати його, не звертаючи уваги на рани. — Це був містер Вітмен, і я не можу повірити, що ми його не розгадали.