Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 63)

Граф усміхнувся:　

— Як ти можеш таке питати, дорогий друже? Та тут і волосина не впаде з її голови. Вона лише трохи побуде моєю заручницею. А саме — поки ти не повернешся з 1912 року в 2011 рік із кров’ю. — Він заговорив гучніше: — І ці священні покої здригнуться, коли братство збереться гуртом і Коло крові у хронографі замкнеться. — Граф зітхнув. — Ох, як би я хотів навідатись цієї магічної миті. Ти мусиш мені про все розказати!　

Так, так, так. Учений шпак говорить всяк. Я помітила, як мимоволі зціпила зуби. Щелепи аж заболіли. Тим часом граф підійшов до Ґідеона впритул, їхні носи майже зіткнулись. Ґідеон незмигно дивився на нього. Граф підніс вказівний палець.　

— Твоє завдання принести мені еліксир, який ви знайдете під сузір’ям Дванадцяти, без жодної затримки. — Обхопивши Ґідеона за плечі, граф подивився йому в очі. — Без жодної затримки.　

Ґідеон кивнув.　

— Я тільки не розумію, чому ви наказуєте принести еліксир у цей рік, — сказав він. — Хіба його не заслуговує більше людство нашого часу?　

— Це мудре, філософське питання, — відповів граф, усміхаючись, і відпустив його. — І я радий, що ти це спитав. Та наразі ніколи про це говорити. Я охоче розкрию тобі мої складні плани, коли все буде виконано. А доти просто довірся мені!　

Я мало не зареготала! Але таки змовчала. Піймавши погляд Гідеона, я навіть подумала, що він це помітив, проте той уперто дивився повз мене. Дивився на годинник, стрілки якого безжально рухалися вперед.　

— Ага, ще одне: у Люсі й Пола є власний хронограф, — сказав Ґідеон. — Вони можуть спробувати стрибнути до вас, сьогодні або навіть раніше… і завадити всьому, зокрема передаванню еліксиру.　

— Ну, закони континууму ти таки маєш розуміти. Досі їм не вдалося зламати мої плани, інакше ми б з вами тут не сиділи, еге ж? — Граф усміхнувся. — А на майбутні кілька годин, поки еліксир не дійде до мене, я вжив додаткових запобіжних заходів. Ракоці та його люди вб’ють кожного, хто зважиться наблизитися до нас.　

Ґідеон кивнув і поклав руку на живіт.　

— Ну, час іти, — сказав він, і нарешті наші погляди зустрі лися. — Я незабаром повернуся з еліксиром.　

— Я впевнений, що ти чудово виконаєш цю роботу, мій юний друже, — радісно сказав граф. — Гарної мандрівки! Ґвендолін і я проведемо час за келихом вина.　

Поглянувши на Ґідеона, я спробувала передати йому все своє кохання — і раптом Ґідеон зник. Я ладна була розпла катися, проте закусила губу і змусила себе думати про Люсі.　

У салоні леді Тілні за канапками й чаєм ми не раз про ходили наш план. Я знала, що ми здолаємо графа тільки його ж зброєю, якщо хочемо спекатися його назавжди. Наче все було просто, принаймні ідея Люсі виглядала розумною. Вона висловилася, ми спочатку злегковажили, та потім Ґідеон кивнув.　

— Так, — сказав він. — Можливо, ти маєш слушність.　

Він знову пройшовся кімнатою.　

— Припустімо, ми зробимо те, що хоче граф, і дамо Ґідеонові нашу кров, — правила далі Люсі. — Тоді він зможе замкнути Коло другого хронографа і передати еліксир графу, який стане безсмертним.　

— Але ж саме з цієї причини ми й уникали його протягом багатьох років! — здивувався Пол.　

Люсі піднесла руку:　

— Стривайте. Нумо, подумаймо ще.　

Я кивнула. Хоч я точно й не тямила, до чого вона хилить, але десь у моїй голові постав маленький знак питання, який хутко перетворився на знак оклику. 　

Граф буде безсмертним до моменту мого народження.　Правильно, — озвався Ґідеон. І враз замислився. — А це означає, що він стрибає живий по всій світовій історії. Навіть у наш час!　

Пол спохмурнів.　

— Ви маєте на увазі…　

Люсі кивнула.　

— Ми вважаємо, що граф спостерігає за всією цією драмою в прямому ефірі та в кольорі. — Вона замовкла на мить. — І я думаю, що сидить він у першому ряду!　

— Внутрішнє Коло, — припустила я.　

Решта кивнула.　

— Внутрішнє Коло. Граф — один із Вартових.　

Я подивилася графові в обличчя. Ким він був?　

Годинник над каміном гучно цокав. Ще спливе хтозна-скільки часу, поки мені стрибати назад. Граф запропонував мені сісти на стілець, хлюпнув у два келихи темно-червоного вина і подав мені один. А сам всівся у фотель навпроти і підняв келих.　

— Будьмо, Ґвендолін! До речі, сьогодні рівно два тижні, як ми познайомилися, ну, принаймні якщо рахувати з моєї точки зору. Моє перше враження про тебе, на жаль, було не найкращим. Та проте ми стали друзями, еге ж?　

Атож, ще б пак! Я скуштувала вина і мовила:　

— Під час тієї першої зустрічі ви мене мало не задушили. — Я зробила ще один ковток. — Тоді я думала, що ви вмієте читати думки, — сміливо сказала я. — Але я, мабуть, помилялася.　

Граф засміявся.　

— Ну, мені до снаги вловити основний напрямок думок. Одначе мої здібності зовсім не магічні. По суті, кожен цього може навчитися. Я ж уже розповідав тобі про свій останній візит в Азію, де я перейняв мудрість і вміння тибетських ченців.　

Так, щось таке він казав. Але я і тоді не дуже прислухалася. Мені й зараз було важко сприймати його слова.　

Раптом усе з його вуст зазвучало спотворено, іноді дуже розтягнуто, а деколи з наспівом.　

— Що це… — промимрила я. Перед моїми очима впала рожева полуда, яка ніяк не розходилася.　

Граф урвав свою промову.　

— Голова наморочиться, еге ж? А тепер ще й губи злипаються, правильно?　

Так! Як він це знав? І чому його голос зненацька задеренчав? Я дивилася на нього крізь дивну рожеву полуду.　

— Не бійся, крихітко, — сказав він. — Невдовзі це минеться, Ракоці обіцяв, що боляче не буде. Ти просто заснеш, іще перед судомами. 1, якщо пощастить, не прокинешся, поки все не скінчиться.　

Я почула сміх Ракоці. Він лунав як регіт привидів у кімнаті жахів.　

— Чому… — я хотіла щось сказати, але губи враз заніміли.　

— Тут нічого особистого, — холодно мовив граф. — Але для реалізації моїх планів, на жаль, я мушу тебе вбити. Так визначило Провидіння.　

Я хотіла дивитися, та несила було тримати очі розплющеними. Підборіддя впало на груди, голова схилилася набік, і очі нарешті заплющилися. Мене огорнула пітьма.　

«Може, я цього разу й справді померла», — промайнуло в мене в голові, коли я оговталась. Взагалі-то я уявляла собі янголів не маленькими голими хлопчиками, у яких, крім кругленьких опецькуватих животиків, є лише дурнувата посмішка, як у цих-от, що грали на арфах. Ці були намальовані на стелі. Я знову заплющила очі. Горло так пересохло, що я ледве глитнула. Я лежала на твердій поверхні й почувалася страшенно виснаженою, ніби ніколи вже не зможу рухатися.

Десь за правим вухом я почула якийсь гучний звук. Це був похоронний марш із «Загибелі богів»[68], улюбленої опери леді Арісти. Я не могла впізнати голос, який так вільно імпровізував цю музику. А подивитися, кому він належав, я теж не могла, бо несила було розплющити очі.　

— Джейку-Джейку… — озвався голос. — Я не думав, що саме ти мене викрив. Але зараз уся твоя медична латина тобі не допоможе. — Голос хихикнув. — Бо, коли ти прокинешся, тут мене й близько не буде. У Бразилії дуже добре о цій порі року, ти ж знаєш. Я жив там з 1940 року. А ще непогано в Аргентині та Чилі, — голос урвався і насвистів ще трохи з ваґнерівської мелодії. — Мене завжди вабить Південна Америка. До речі, у Бразилії найкращі у світі пластичні хірурги. Це вони звільнили мене від навислих повік, орлиного носа і другого підборіддя. Тому я, на щастя, не схожий на власний портрет.　

Мої занімілі руки та ноги почали оживати. Але я не давала того взнаки. Ліпше було трохи полежати непорушно.　

Голос розсміявся.　

— Але навіть якби хтось і впізнав мене тут, у Ложі, — продовжив він, — я впевнений, що нікому б не вистачило кебети зробити правильні висновки. Крім цього уїдливого Лукаса Монтроза. Ще трохи — і він би мене викрив… Ох, Джейку, і навіть ти не зрозумів, що він помер не від серцевого нападу, а від підступних методів містера Марлі-старшого. А все тому, що ви, люди, завше бачите тільки те, що хочете бачити.　

— Ти поганий дядько! — позаду мене хтось боязко пискнув. Маленький Роберт! — Ти зробив боляче моєму татові!　

Я відчула віяння холодного вітерцю.　

— Що ти зробив із Ґвендолін?　

Ага, що? Гарне питання, і чому ніде не чути Ґідеона?　

Щось брязнуло, клацнув замочок валізи.　

— Завжди готовий до справи Вартових! Врятувати людство від усіх хвороб — сміх та й годі! — Хтось пирхнув. — Так наче людство на це заслуговує! У будь-якому разі ти вже не допоможеш Ґвендолін.　

Голос рухався кімнатою, і я мало-помалу усвідомлювала, з ким я маю справу, ледве в це вірячи.　

— Вона мертва, як той лабораторний щур, над якими ти проводиш досліди, — голос тихо захихикав. — Це, між іншим, порівняння, а не метафора.　

Я розплющила очі й підвела голову.　

— Але ж це можна використовувати і як символ, га, місто ре Вітмен? — запитала я і зараз же пошкодувала, що озвалася.　

Ґідеон як крізь землю провалився! Тільки доктор Вайт лежав непритомний на підлозі недалеко від мене, його обличчя було сіре, як і його костюм. Маленький Роберт сидів біля його голови.