Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 65)
— Містер Вітмен?
Я кивнула і ще міцніше пригорнулася до нього.
— Я злякалася, що ти міг цього не зробити. Бо містер Вітмен правильно сказав: я не хочу жити без тебе. Жодного дня!
— Я кохаю тебе, Ґвенні, — Ґідеон так мене стиснув, що мені перехопило подих. — І, звичайно, я це зробив. Під наглядом Пола й Люсі я не мав вибору. Вони розчинили речовину в склянці води і змусили мене випити все до останньої краплі.
— О, я збагнув! — крикнув Ксемеріус. — Оце і був ваш Грандіозний План! Ґідеон ковтнув філософський камінь і теж став безсмертним. Незле! Особливо, якщо подумати, що інакше Ґвендолін коли-небудь залишилася б сама-самісінька.
Маленький Роберт прибрав руки від обличчя і дивився на нас широко розплющеними очима.
— Все буде добре, любий, — сказала я йому. Як шкода, що немає психотерапевтів для травмованих привидів — це ніша на ринку, яку варто заповнити. — Твій тато одужає. Він у тебе — герой.
— З ким ти розмовляєш?
— З моїм хоробрим другом, — сказала я, посміхаючись до Роберта.
Він боязко усміхнувся у відповідь.
— О-о! Гадаю, він приходить до тями, — сказав Ксемеріус.
Ґідеон відпустив мене і підвівся. А тоді подивився на містера Вітмена згори вниз.
— Його треба зв’язати, — зітхнув він. — І оглянути рану містера Вайта.
— Так, а потім звільнити решту з кімнати з хронографом, — сказала я. — Але спочатку добряче подумати, що ми їм скажемо.
— Але перед цим я конче мушу тебе поцілувати, — сказав Ґідеон, знову обнімаючи мене.
Ксемеріус застогнав:
— Ну почалося! У вас же для цього тепер ціла вічність у запасі!
У понеділок у школі все було як завжди. Ну… майже все.
Синтія, попри весняну погоду, обгорнула шию товстезним шарфом і стрілою промайнула через фойє, не роззираючись направо-наліво. Ґордон Ґельдерман ішов за нею слідом.
— Ну годі вже, Синтіє! — бурмотів він. — Мені шкода! Ну не вічно ж ти на мене сердитимешся. Крім того, я не єдиний захотів трохи… ох… пожвавити твою вечірку. Я точно бачив, що твій друг з «Madison Gardener» теж вилив пляшку горілки у коктейль. І Сара врешті зізналася, що її зелений коктейльчик на дев’яносто відсотків складався з бабусиної аґрусівки.
— Іди під три чорти! — відрізала Синтія, намагаючись при цьому ігнорувати зграйку реготливих восьмикласників, які тицяли на неї пальцями. — Ти… ти зробив з мене посміховисько на всю школу! Я ніколи тобі цього не подарую!
— А я, дурень, проґавив таку вечірку! — сказав Ксемеріус. Він сидів на погрудді Шекспіра, який від часу «маленької сумної події» (так називає її директор Джиллс, після того як батько Ґордона зробив щедру пожертву для ремонту спортзалу) позбувся шматочка носа.
— Син, але це ж безглуздя! — пискнув Ґордон. У нього, певно, ціле життя ламатиметься голос. — Нікому не цікаво, що ти обіймалася з цим чотирнадцятирічним дитям, а засоси за тиждень зникнуть, і це справді дуже… ай! — Долоня Синтії гучним ляпасом пройшлася по Ґордоновій щоці. — Боляче ж!
— Бідолашна Синтія, — прошепотіла я. — Якщо вона ще зараз дізнається, що її обожнюваний містер Вітмен звільнився, вона цього не переживе.
— Так, без Білченяти буде сумно. Може, тепер англійська та історія нам сподобаються, — Леслі взяла мене під руку й потягнула в бік сходів. — Але будьмо справедливі: я завжди його терпіти не могла — здоровий інстинкт, можна сказати, — а от уроки його були дуже навіть непогані.
— Нічого дивного — він же скрізь побував наживо.
Ксемеріус, махаючи крилами, летів за нами. Дорогою нагору я засумувала.
— Так, тепер ми принаймні знаємо, звідки походить вислів «Кожна білка — це дідько хвостатий»![69] — сказала Леслі. — Бажаю йому згнити в підвалах Вартових. О, Синтія, ридма ридаючи, біжить ховатися в туалет, — вона засміялася. — Хтось має розповісти Синтії про Шарлотту, можу присягнутись, їй одразу стане краще. До речі, де твоя кузина? — Леслі обернулася, шукаючи її поглядом.
— В онколога! — пояснила я. — Ми спробували натякнути тітці Ґленді, що є й інші причини нудоти, зеленого кольору обличчя, поганого настрою і жахливого головного болю у Шарлотти. Але про
Леслі захихотіла.
— Я знаю, це гидко, але можна ж трішки позловтішатися, не псуючи собі карму, га? Ну зовсім трішечки. І тільки сьогодні. Від завтрашнього дня ми будемо добре ставитись до Шаролотти. Може, ми зуміємо звести її із моїм кузеном…
— Так, якщо хочеш потрапити в пекло, можеш продовжувати.
Я витягнула шию, щоб через голови подивитися на Джеймсову нішу. Там було порожньо. І хоча я не очікувала нічого іншого, це мене вразило. Леслі взяла мене за руку.
— Його там немає, правда?
Я похитала головою.
— Отже, твій план спрацював. Ґідеон колись таки стане вправним лікарем, — сказала Леслі.
— Я сподіваюся, ти не ридатимеш через цього плюгавого сноба? — Ксемеріус перекинувся у мене над головою. — Завдяки тобі він отримав довге, повноцінне життя, за яке, без сумніву, зведе з глузду купу народу.
— Ага, знаю, — мовила я і шморгнула.
Леслі простягнула мені носовичок. Потім вона побачила Рафаеля і помахала йому.
— До того ж у тебе є я. На решту твого вічного життя, — Ксемеріус зачепив мене вологим поцілунком. — Я набагато крутіший. І небезпечніший. І корисніший. І я буду з тобою, навіть коли твій безсмертний друг років за двісті-триста почне смалити халявки до іншої. Я — найбільш відданий, красивий і розумний супутник, якого тільки можна побажати.
— Так, я знаю, — сказала я знову, спостерігаючи, як Рафаель і Леслі вітають одне одного — трьома обов’язковими поцілунками в щоку, які Рафаель видавав за типово французькі. Їм постійно вдавалося стукатися головами.
Ксемеріус нахабно посміхнувся.
— Та якщо ти почуваєшся самотньо, то, може, купиш кота?
— Пізніше, — зауважила я. — Коли я житиму вже не вдома і якщо ти добре пово… — я затнулась.
Просто переді мною, зі стіни класної кімнати місіс Каунтер оприявнилася темна постать. Над пошарпаною оксамитовою накидкою витягувалася худа шия, а згори на мене дивилися чорні, сповнені ненависті очі графа ді Мадрон, відомого під іменем Дарта Вейдера.
Він миттю сипонув лайками.
— Нарешті я знайшов тебе, демоне з сапфіровими очима! Невтомно снував я зі століття в століття, шукаючи тебе і таких, як ти, бо присягнувся, що знищу вас, а Мадрони ніколи не ламають присягу.
— Це твій друг? — запитав шокований Ксемеріус.
— А-а-агр-р-р! — гаркнув привид, вихопив з-за пояса меч і, гойдаючись у повітрі, кинувся на мене. — Твоя кров напоїть землю, демоне! Мечі Священного Флорентійського Альянсу прошиють тебе…
Він розмахнувся, щоб завдати удару, який відтяв би мені руку, якби це не був примарний меч. Але я все одно здригнулася.
— Гей-гей, друзяко, не гарячкуй, — кинув Ксемеріус і приземлився просто біля моїх ніг. — Бачу, ти погано уявляєш собі демонів. Це — людина, хай навіть дуже своєрідна, і твій дурнуватий примарний меч не може їй нічого заподіяти. Якщо хочеш убивати демонів, можеш спершу спробувати щастя зі мною.
Дарт Вейдер зніяковів, але одразу заговорив рішучим басом:
— Я ніколи не відступлю від сатанинського створіння, поки не виконаю своєї місії. Я прокляну кожен її подих.
Я зітхнула. Який жах! Решту життя бачити, як Дарт Вейдер огинається біля мене і плете якусь кровожерну маячню. Я провалю іспити, бо він безупинно сопітиме мені на вухо, він зіпсує мій випускний вечір, і моє весілля, і… здається, Ксемеріус подумав про те саме. Щиро і віддано він глянув на мене знизу вгору.
— Слухай, а можна я його з’їм?
Я посміхнулася йому.
— Ти так щиро про це просиш, що я не можу тобі відмовити!
Витяг із лондонського видання
ЕПІЛОГ
— Дуже красиво, моя люба. Ці витончені відтінки на вигляд елегантні й водночас затишні. Добре було б замовити штори в Італії, еге ж?
Леді Тілні походжала вітальнею, оглядаю