Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 57)

— Бувай, — сказав він.　

Я кивнула.　

— Бувай.　

Шарлотта більше нічого не сказала.　

А я раптом подумала, чи гризли Попелюшку докори сумління, коли принц віз її на своєму білому коні…

РОЗДІЛ 14

Багато «зараз» є у Вічності одній.　

— І ось вам ще одна причина триматися далі від алкоголю, — простогнала Леслі. — Як напилась — набалакала, а протверезіла — сіла й заплакала. А найнеприємніше — згадувати про це на ранок. Не хотілося б мені опинитися у шкурі Шарлотти у школі в понеділок.　

— І Синтії, — докинула я. Перед виходом ми випадково заскочили її в гардеробі, де вона обіймалася з хлопцем, який був на два роки молодший (отож я вирішила не прощатися з нею, тим більше, що ми, власне, і не віталися).　

— І на місці того бідолахи, якого вивернуло просто на кумедні жаб’ячі туфлі містера Дейла, — сказав Рафаель.　

Ми повернули на Челсі-Менор-стрит.　

— Але Шарлотта перевершила всіх! — Леслі зупинилася перед вітриною, але не тому, що її щось зацікавило, а щоб знову помилуватися своєю красою. — Не дуже хочеться це говорити, але мені було її по-справжньому шкода.　

— Мені теж, — тихо мовила я, бо чудово знала, як це — втелющитися по самі вуха в Ґідеона. І, на жаль, я також прекрасно розуміла, як це — осоромитись перед натовпом.　

— Може, їй пощастить і все вивітриться з її голови, — Рафаель відчинив двері в будинок із червоної цегли. Будинок Дейла був розташований за два кроки від Флуд-стрит, тому ми вирішили переодягнутися на вечірку саме там. Втім, я була так схвильована розмовою з Люсі й Полом у 1912 році, що не встигла там як слід роззирнутися.　

Насправді я завжди гадала, що Ґідеон мешкає у якійсь ультрасучасній квартирі, під самим дахом, площею сто квадратних метрів, де все скляне та хромоване, а на стіні висить телевізор завбільшки як футбольне поле. Але я помилялася. Повз маленькі сходи вузький коридор вів до світлої вітальні, задня стіна якої являла собою величезне вікно, а всі стіни від підлоги до стелі займали полиці, де лежали купи книжок, диски й усілякі папки, створюючи строкату мозаїку. Біля вікна стояла велика сіра канапа, завалена подушками.　

Центральне місце в кімнаті займав рояль, хоча його урочистий вигляд дещо псувала притулена до нього прасувальна дошка. А ще капелюх мадам Россіні, вона, певно, вже з ніг збилася, шукаючи його. Ну, мабуть, так Ґідеон уявляє затишне житло.　

— Хочете щось випити? — запитав Рафаель як гостинний господар.　

— А що у вас є? — запитала Леслі, підозріло заглядаючи в кухню, де у мийці височіла гора немитого посуду, заляпана чимось, що, певно, було колись томатним соусом. Хоча, можливо, ми спостерігали результати досліду, який Ґідеон проводив для свого медичного інституту.　

Рафаель відчинив холодильник.　

— Гм, поглянемо. Ось у нас є молоко, але термін придатності сплив минулої середи. Апельсиновий сік… о! Він що, геть замерз? Там у пакеті щось так кумедно хрумтить. А оця пляшка на вигляд багатонадійна, певно, якийсь лимонад із додаванням…　

— Ой, мені просто склянку води, будь ласка, — Леслі хотіла впасти на величезну сіру канапу, але останньої миті згадала, що сукня Ґрейс Келлі не надто придатна для цього, і поважно присіла на краєчок. Глибоко зітхнувши, я всілася поруч із нею.　

— Бідолашна Ґвенні, — вона погладила мене по щоці. — Ох і днина в тебе випала сьогодні! Ти, певно, падаєш з ніг. Може, тебе це трохи заспокоїть, але з твого вигляду і не скажеш.　

Я знизала плечима.　

— Хіба трішки.　

Рафаель повернувся зі склянками й пляшкою води і змахнув зі столика кілька журналів та книжок, зокрема і каталог чоловічих костюмів епохи рококо.　

— Можеш трохи підгорнути свої спідниці, щоб я теж вліз на канапу? — він посміхнувся мені.　

— Та сідай просто на сукню, — сказала я, відкинулася назад і заплющила очі.　

Леслі миттю підхопилася.　

— І не думай! Ще зіпсуєш її, й тоді ми більше нічого не зможемо взяти у мадам Россіні. Іди до мене, я розшнурую корсет, — вона поставила мене на ноги й заходилася шар за шаром витягувати мене з Сіссі-сукні. — А ти, Рафаелю, відвернися!　

Рафаель упав на канапу і вирячився на стелю.　

— Так нормуль?　

Коли я знову напнула джинси й футболку та випила кілька　

ковтків води, мені стало трохи краще.　

— І як воно — зустріти своїх… зустріти Люсі й Пола? — тихо запитала Леслі, коли ми посідали на канапу.　

Рафаель співчутливо подивився на мене:　

— Взагалі цирк на дроті! Дивно, мабуть, коли твої батьки майже такого ж віку, як і ти сам.　

Я кивнула.　

— Це було досить… дивно і… хвилююче, — і тоді я розповіла їм все-все, починаючи від розмови зі швейцаром і до того, як ми зізналися, що замкнули Коло крові у вкраденому хронографі. — А те, що тепер у нас є цей філософський камінь (або, як називає його Ксемеріус, Блискуча Сіль), приголомшило їх! Вони страшенно захвилювалися, а Люсі торохкотіла без упину від збудження, можете собі уявити? Їсти нас поїдом вони покинули тільки після того, як я розповіла, що знаю про наші… родинні зв’язки.　

Леслі широко розкрила очі.　

— І?..　

— Спочатку запала мертва тиша. А вже за хвилину всі зарюмсали, — мовила я, втомлено протираючи очі. — Певно, такої кількості сліз, як я пролила за останні дні, вистачило б, щоб врятувати від посухи ціле африканське поле.　

— Ох, Ґвенні… — Леслі безпорадно погладила мене по руці.　

Я посміхнулася.　

— Атож, а потім ми повідомили їм іще одну радісну новину про те, що граф не може мене вбити, та й взагалі ніхто, бо я безсмертна. Звичайно, вони відмовлялися в це вірити, але часу в нас було обмаль для того, щоб довести їм це, наприклад, попросивши Міллхауза мене задушити або щось таке. Отож ми залишили їх із роззявленими від подиву ротами і побігли, аби вчасно встигнути повернутись до церкви.　

— І що ж буде далі?　

— Завтра вранці ми зустрінемося знову, і тоді Ґідеон відкриє їм новий Грандіозний План, — сказала я. — На жаль, він його ще не придумав. І якщо він утомився так само, як і я, то не зможе мислити ясно.　

— Ну, для цього існує кава. І я — геніальна Леслі Гей! — Леслі підбадьорливо мені посміхнулася. А потім зітхнула: — Правда твоя. Все так заплутано. Добре, що у вас є хронограф, щоб стрибати в минуле, коли вам заманеться. Особливо якщо взяти до уваги, що завтра ви знову повинні зустрітися з графом і витратити на нього дві години елапсації.　

— Га? — пробурмотіла я.　

Леслі зітхнула.　

— Ти що, не читала «Анну Кареніну»? Стрибок у часі на понад п’ять з половиною годин може мати побічні ефекти, — Леслі вдала, буцімто не помічає захопленого погляду Рафаеля. — Навіть не знаю, як мені ставитися до того, що цей порошок у вас. Адже це… небезпечно. Сподіваюся, ви хоча б сховали його, аби ніхто не знайшов.　

Наскільки я знала, пляшечка з порошком досі ще лежала в Ґідеоновій шкірянці. Та Леслі я цього не сказала.　

— Пол зажадав від нас разів двадцять, щоб ми його знищили.　

— Він не такий дурний!　

— А от і ні! — я похитала головою. — Ґідеон вважає, що це наш козир.　

— Круто, — сказав Рафаель. — Можна виставити його на «eBay» і подивитися, скільки коштує безсмертя. «Порошок безсмертя, вживати один раз. Мінімальна ставка — один фунт».　

— Окрім графа, я не знаю нікого, хто б прагнув безсмертя, — з гіркотою промовила я. — Певно, це моторошно — залишатися живим, коли всі навколо рано чи пізно вмирають. Не хотіла б я відчути це на собі! Та я стрибну зі скелі, аби тільки не жити на Землі зовсім самій! — Я придушила ще одне зітхання, намалювавши собі в голові цю картину. — Як гадаєте, може, безсмертя — це якась мутація генів? Врешті-решт у мене в родині не один мандрівник у часі, а цілих двоє.　

— Щось у цьому є, — сказала Леслі. — Тобою завершується Коло — в прямому сенсі цього слова.　

Деякий час ми мовчки дивилися на стіну. На штукатурці чорними літерами був виведений якийсь латинський вислів.　

— А що тут, власне, написано? — запитала нарешті Леслі. — «Не забудь наповнити холодильник»?　

— Ні, — озвався Рафаель. — Це слова Леонардо да Вінчі, які де Віллерзи поцупили та зробили своїм родинним гаслом.　

— О, тоді в перекладі це точно означає щось типу: «Ми — зовсім не хвальки, ми справді найкращі». Або: «Ми все знаємо і завжди маємо рацію!»　

Я захихотіла.　

— Прикріпи свою карету до зірки, — сказав Рафаель. — Ось що це означає. — Він кахикнув. — Може, принести олівці й папір, щоб малювати схеми? — Він ніяково усміхнувся. — Вибач мені, але я у захваті від цієї таємничої гри!　

Леслі сіла струнко. Її обличчя повільно розпливалося в усмішці, а веснянки на носі пустилися в танок.　

— Та я теж, — сказала вона. — Тобто я знаю, що ніяка це не гра і йдеться про життя і смерть, але в мене ніколи не було таких захопливих пригод, як останнім часом, — вона винувато подивилася на мене. — Мені шкода, Ґвен, але це круто, коли твоя подруга — безсмертна мандрівниця в часі, це навіть крутіше, ніж подорожувати в часі самій.