Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 59)
Він безсоромно перебільшував — жодних посмішок і близько не було. Ну, може, ми й посміхалися трохи зніче-но. І ніхто з нас не бентежився. Ну, хіба що я. Бо я згадала, як уночі Ґідеон прибрав мою руку зі своєї шиї і сказав:
— Краще я викличу таксі. День сьогодні буде напружений.
Я здалася собі якимось реп’яхом, який треба було кров з носа витягнути з його светра. А найстрашнішим було те, що я саме цієї миті збиралася на силі, аби сказати йому: «Я тебе кохаю». Не те щоб він цього не знав, але… Я ніколи ще не говорила йому цих слів. І тепер я не була впевнена, що він взагалі хоче це почути.
Ґідеон ніжно погладив мою щоку.
— Ґвен, я можу все зробити самотужки. Все, що мені треба, — це перехопити чергового Вартового на його шляху і відібрати в нього листа.
— Воно-бо й так, проте… — озвалася Леслі.
У нас так і не склався Грандіозний План, зате ми виробили «гнучкий план дій», як його назвала Леслі. У будь-якому разі ми мусили знову зустрітися з Люсі й Полом, причому до того, як побачимо графа після обіду. І ще нам треба було подбати про лист із зазначенням таємної криївки Люсі й Пола, який Ґідеон приніс у 1912 рік минулого тижня. Він ніяк не мав потрапити до Магістра Ложі того часу і близнюків де Віллерз. Час, який ми могли розрахувати на наші спільні стрибки за допомогою особистого хронографа без ризику ґиґнути (як висловився б Ксемеріус), зводився до півтори години максимум, тому важила кожна хвилина.
Рафаель з усією серйозністю запропонував пронести хронограф у штаб Вартових і стрибати звідти, але його старший брат відкинув цю думку.
У нього виникла зустрічна пропозиція — він зняв із полиць кілька книг, і між «Тривимірною анатомією людини» і «Кровоносною системою людської руки» виявився план підземних ходів Темпла. Саме через цей план ми зустрілися сьогодні в метро.
— Ти хочеш зробити це без нас? — насупилась я. — Але ж ми вирішили, що з цього часу все робимо разом.
— Атож, — підтакнув Рафаель. — Бо в результаті вийде так, ніби це ти сам рятував світ.
Рафаель із Леслі мали охороняти хронограф, хоча Ксемеріус і палко присягався, що може робити це не гірше, але мені на серці було спокійніше, коли я знала, що вони можуть узяти його і переховати, якщо треба буде стрибнути назад у якомусь іншому місці.
— Крім того, без нас ти напевно добряче облажаєшся! — Леслі зміряла Ґідеона сердитим поглядом.
Ґідеон підняв руки.
— Все гаразд, я втямив. — Він узяв у мене сумку і глянув на годинник. — Так, будьте пильні. О 7:33 приїде наступний потяг. Після цього в нас є рівно чотири хвилини, щоб знайти перший прохід, поки не прибуде наступний потяг. Не вмикайте ліхтарики, поки я не дам команди!
— Ти тільки глянь, — прошепотіла мені Леслі. — Цей наказовий тон для нього звичний.
Я з ним погодилася. Промені наших ліхтариків блукали по плиткових стінах, час від часу осяваючи наші бліді обличчя. За нами прогуркотіли вагони тунелем метро.
Тепер ми знали точно: чотири хвилини — це страшенно мало часу, щоб перескочити через перила в кінці платформи, стрибнути вниз і забігти по рейках у тунель. Не кажучи про те, як ми щодуху мчали за Ґідеоном метрів п’ятдесят, а потім розпачливо зупинилися перед залізними дверима, вставленими в праву стіну тунелю, і нетерпляче споглядали, поки Ґідеон діставав із кишені якусь відмичку і збивав замок. Якоїсь миті Леслі, Ксемеріус і я хором закричали:
— Нумо, давай уже, давай уже!
Шум потяга, що шалено наближався, поглинув наші голоси.
— На тій схемі це було наче ближче, — виправдовуючись, мовив Ґідеон.
Леслі взяла все у свої руки. Вона посвітила ліхтариком у темряву попереду, і ми побачили розташовану метрів за чотири від нас стіну, що перетворювала наш прохід на глухий кут.
— Ага, он воно що. — Вона звірилася з мапою. — 1912 року цієї стіни ще не було. А прохід тягнеться за нею.
Ґідеон став навколішки біля хронографа, щоб ввести дані, а я тим часом витягла з сумки наші костюми 1912 року й почала вже стягувати з себе джинси.
— Що це ти робиш? — Ґідеон здивовано глянув у мій бік. — Ти що, зібралася бігти цими лабіринтами у своїй довжелезній сукні?
— Ну… я думала… задля достовірності…
— Та хай їй грець, тій достовірності! — вилаявся Ґідеон.
Ксемеріус заплескав йому своїми пазуристими лапками.
— Правильно, до дупи ту достовірність! — захопливо скрикнув він. Потім розвернувся до мене: — Ось бачиш — твій кавалер має й недоліки, наприклад лихослів’я. Але час покаже.
— Ти перша, Ґвен, — Ґідеон кивнув мені.
Я стала навколішки перед хронографом. Було трохи дивно зникати перед шокованими Леслі й Рафаелем, але я вже не сприймала стрибок у часі як щось неймовірне. (Скоро я, мабуть, скакатиму в минуле століття по духмяний домашній хліб.)
Ґідеон приземлився коло мене і посвітив вперед. Тут у 1912 році стіни не було, і промінь світла загубився в довгому низькому коридорі.
— Готовий? — посміхнулась я.
— Якщо ти готова, — відповів він і посміхнувся у відповідь.
Я сумнівалася, чи справді готова. У глибокій підземці у мене виникли млосні неприємні відчуття — мабуть, доведеться лікуватися від гострої клаустрофобії.
Що глибше ми заходили, то дедалі нижчав і розгалужувався прохід. Подекуди з’являлися якісь глибокі сходи, і ось ми зайшли в глухий кут і мусили вертатися назад. У пітьмі чулися тільки наші подихи і тихий шурхіт кроків. А ще іноді шелестів папір, коли Ґідеон зупинявся, аби глянути на мапу. Мені звідусіль ввижався шум інших кроків і чиєсь чуже дихання. Напевно, в цих лабіринтах водилися великі юрми щурів. (От якби я, наприклад, була величезним павуком, то точно змостила б тут чимале кубельце.)
— Так, тут нам треба йти сюди, — зосереджено пробурмотів Ґідеон.
Уже десь сороковий раз ми повернули. Усі ходи були схожі між собою наче дві краплі води. Навколо — жодного орієнтира. Та й хтозна, чи ця клята мапа взагалі правильна. Може, її накреслив якийсь бовдур на кшталт Марлі? У такому разі нас із Ґідеоном розкопають десь 2250-го року, коли ми станемо двома скелетами, що тримаються за руки. Ой ні, я геть забула… Скелетом стане тільки Ґідеон. А я, жива-живісінька, тулитимуся до його кісток, що зробить це видовище ще жахливішим.
Ґідеон зупинився, згорнув мапу і сховав її в кишеню штанів.
— Невже ми заблукали? — я намагалася бути спокійною. — Може, ця мапа — повна дурня? Що, як ми більше ніколи звідси…
— Ґвендолін, — нетерпляче перебив він мене. — Звідси я вже знаю шлях. Тут недалеко. Ходімо.
— Справді? — мені стало соромно. Цього ранку я була якимось дуже вже… як би це сказати… дівчиськом.
Ми простували одне за одним. Я загадувалась, звідки він міг знати дорогу в цьому лабіринті.
— От халепа! — Я вступила в калюжу. Коло неї сидів темно-брунатний пацюк і мружив червоні очиська на мій ліхтарик. Я скрикнула. Напевно, щурячою мовою цей крик означав щось на кшталт: «Ти такий гарнюній!», бо щур зіп’явся на задні лапки й підвів голову.
— Ти зовсім не гарнюній, — пискнула я. — Геть звідси!
— Ну де ти там є? — Ґідеон уже повернув за наступний ріг.
Я глитнула, зібралась на силі та проскочила повз щура. Ну, це ж таки не собаки, які можуть підстрибнути й вчепитися в горлянку, еге ж? Для безпечності я засліплювала звірюку ліхтариком, поки бігла до Ґідеона, який чекав мене біля наступного повороту. Потім я посвітила вперед і знову вискнула. У кінці проходу забовванів чоловічий силует.
— Там хтось є, — прошепотіла я.
— Дідько! — Ґідеон блискавично схопив мене і відтягнув у тінь. Та було вже пізно. Навіть якби я не скрикнула, світло ліхтарика мене все одно зрадило б.
— Мабуть, він мене помітив! — пошепки сказала я.
— Авжеж, помітив! — понуро кинув Ґідеон. — Це ж бо я! Я, осел! Ну, вперед! І будь зі мною ласкавіша! — сказавши це, він підштовхнув мене, і я вискочила у прохід.
— Що це… — почала я, але тут на мене впало світло чийогось ліхтарика.
— Ґвендолін? — почувся недовірливий голос Ґідеона. Але цього разу він озвався десь попереду. Мені знадобилося ще півсекунди, аби збагнути, що Ґідеон здибав тут молодшого себе, і той саме йшов передати листа Магістрові Ложі. Я спрямувала на нього ліхтарик. О Боже, це таки був він! Цей Ґідеон зупинився за кілька метрів і ошелешено витріщився. Якусь хвилю ми ось так засліплювали одне одного ліхтариками, а потім він сказав: — Де ти тут взялася?
Нічого не пояснюючи, я лише посміхнулася.
— Ну… це важко пояснити… — промимрила я, тимчасом як мені кортіло вигукнути: «Ой, та ти геть не змінився!»
Другий Ґідеон, який причаївся за виступом, шалено замахав руками.
— Але ти все-таки поясни! — зажадав цей Ґідеон, підходячи ближче.
Другий Ґідеон знову махнув мені. Проте я не розуміла, що він хотів сказати.
— Зачекай хвилинку, — я миролюбно посміхнулася йому. — Я маю дещо з’ясувати. Я зараз повернуся.
Але, видно, ні старший, ані молодший Ґідеони не хотіли нічого з’ясовувати. Молодший рушив за мною, намагаючись схопити мене за руку, а другий, довго не чекаючи, вискочив з-за виступу та як торохне свого двійника ліхтариком по лобі. Молодший Ґідеон гепнувся на підлогу, немов мішок картоплі.
— Тобі ж боляче! — Я стала навколішки і спантеличено подивилася на криваву рану.