Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 58)
Я мимохіть розсміялася у відповідь.
— Правду кажеш. Мені б теж було набагато цікавіше, якби ми помінялися ролями.
Коли Рафаель повернувся з папером і олівцями, Леслі мерщій заходилася креслити квадратики і стрілки.
— Передусім мене непокоїть «таємний підпомагач» графа у наші дні, — вона погризла кінчик олівця. — Є у мене одна підозра, але менше з тим. Загалом, це може бути будь-хто, чи не так? І міністр охорони здоров’я, і той дивний лікар, і привітний містер Джордж, і містер Вітмен, і Фальк… І цей рудий йолоп… як там його?
— Марлі, — підказала я. — Але гадаю, він тут ні до чого.
— Проте він нащадок Ракоці. А значить, він із тих, кому довіряють, ти ж знаєш.
— Так, — підтакнув Рафаель. — У фільмах злодії часто такі непомітні. Слід остерігатись заїк та ідіотів.
— Цей поплічник графа, назвемо його Містер Ікс, можливо, є вбивцею дідуся Ґвендолін, — Леслі щось старанно виводила. — І, можливо, він мав убити і Ґвенні після того, як граф отримає свій еліксир, — вона лагідно подивилася на мене. — І хоч я знаю, що ти безсмертна, мене це все одно турбує.
— Безсмертний не означає невразливий, — зауважив Ґідеон.
Ми одночасно здригнулись і витріщилися на нього. Він непомітно зайшов до квартири і стояв, притулившись до одвірка та склавши навхрест на грудях руки. На ньому досі був костюм XVIII століття, і, як завжди, моє серце завмерло.
— Як там Шарлотта? — запитала я, сподіваючись, що це прозвучить нейтрально, як я і прагнула.
Ґідеон утомлено знизав плечима.
— Думаю, завтра їй доведеться наковтатись аспірину. — Він підійшов ближче. — Що це ви тут робите?
— Плануємо, — Леслі від напруження висунула кінчик язика, олівець далі забігав по папері.
— Ми також не повинні забувати про магію Крука, — сказала вона швидше собі самій, аніж нам.
— Ґідеоне, а ти як думаєш, хто цей таємний помічник графа серед Вартових? — Рафаель збуджено здригнувся. — Я підозрюю дядька Фалька. З самого дитинства він здавався мені неприємним типом.
— Ет, дурниці, — Ґідеон підійшов до мене й поцілував моє волосся, потім упав у пошарпане шкіряне крісло і прибрав пасмо з обличчя. — Не можу забути слова Люсі про те, що графове безсмертя закінчиться з народженням Ґвен.
Леслі відірвалася від записів і кивнула.
— І я вкотре роздратовано здригнулася від цих рядків. —
— Ти що, зазубрила їх усі напам’ять? — запитав Рафаель.
— Не всі. Але деякі з цих віршів вельми інтригують, — відповіла Леслі, трохи зніяковівши. Потім обернулася до Ґідеона. — Я б пояснила це ось як: граф ковтає цей порошок у минулому і стає безсмертним. Та тільки доти, поки не зійде дванадцята зірка, тобто поки на світ не з’явиться Ґвендолін. З її народженням безсмертя графа добігає кінця. Тлінний дуб — це граф, що знову став смертним. Ну, якщо він не вб’є Ґвендолін, щоб зупинити цей процес. Але спочатку вона має допомогти йому добути цей еліксир. Проте якщо він не добуде еліксиру ніколи, то й не стане безсмертним. Я зрозуміло пояснюю?
— Так, цілком, — сказала я і подумала про Пола та його порівняння з рейками метро в наших головах.
Ґідеон помалу похитав головою.
— А якщо ми всі помиляємося? — розтягуючи слова, запитав він. — Що, коли порошок уже давно у графа?
Я мало не скрикнула: «Що?», але вчасно стрималася.
— Цього не може бути, бо Коло крові в першому хронографі ще не замкнене, а другий хронограф захований у надійному місці, — нетерпляче сказала Леслі.
— Так, — повільно кивнув Ґідеон. — Це зараз, прямо в цей момент. Але хтозна, чи так воно буде завжди. — Він зітхнув, піймавши наші безтямні погляди. — Тільки подумайте: цілком можливо, що граф у своєму вісімнадцятому столітті якимось чином таки дістав еліксир, хильнув його і став безсмертним.
Ми втрьох вирячились на Ґідеона. З якоїсь незбагненної причини моя шкіра почала вкриватися сиротами.
— Це означає, що граф може бути зараз живий-живісінь-кий, — правив далі Ґідеон, дивлячись мені прямо у вічі. — Що він ошивається десь тут і чекає, коли ми принесемо йому у вісімнадцяте століття той еліксир. І тоді йому випаде нагода тебе вбити.
Тиша стояла кілька секунд. Потім озвалася Леслі:
— Не буду прикидатися, що я зрозуміла тебе цілком, але навіть якщо ви надумаєте змінити свою думку і справді віддати графу цей еліксир… у нього все одно виникає крихітна проблемка. — Тут Леслі задоволено засміялася: — Він не може вбити Ґвен.
Рафаель розкрутив кольоровий олівець, і той докотився до іншого кінця столу.
— А для чого вам змінювати думку, якщо ви знаєте справжні наміри графа?
Ґідеон зреагував не одразу, його обличчя не виказувало якихось емоцій, та нарешті він промовив:
— Бо на нас могли тиснути.
Я прокинулася, відчувши на обличчі щось вогке та холодне, а потім озвався Ксемеріус:
— Будильник за десять хвилин продзвенить!
Я натягнула ковдру аж на голову.
— От і зрозумій тебе! Ти ж учора сама скаржилася, що я не розбудив тебе, — Ксемеріус явно образився.
— Учора я не накручувала будильника. А сьогодні ще збіса рано, — пробурмотіла я.
— Ти мусиш іти на жертви, якщо хочеш врятувати світ від безсмертного маніяка, — мовив Ксемеріус. Я чула, як він задзвенів, мов будильник, і пролетів колом під стелею. — Крім того, сьогодні після обіду в тебе з ним зустріч, якщо ти раптом забула. Ану, вставай з постелі!
Я вдала з себе трупа, що було неважко, бо саме так я майже й почувалася, дарма що була нібито безсмертною. Але Ксемеріуса мої хитрощі не надто вразили. Він перелітав від одного краю мого ліжка до іншого і вигукував усілякі фразочки:
— Зараз тебе ця пташка вкусить! — огризнулась я, але Ксемеріус вже домігся свого. Я роздратовано скотилася з ліжка і в результаті рівно о 7:00 вже стояла на станції метро біля Темпла.
Ну, насправді була сьома шістнадцять, але годинник на моєму телефоні ішов трохи вперед.
— У тебе тільки змучений вигляд, а я почуваюсь змучено, — простогнала Леслі, яка вже чекала мене на призначеному місці на платформі.
У цей час, та ще й у неділю, інтенсивного руху не було, але я все одно не могла втямити, як Ґідеон збирався непомітно потрапити в тунель метро. Платформа яскраво освітлювалася, а крім того було повно камер стеження.
Я поставила свою важку, запаковану вщерть дорожню сумку й люто зиркнула на Ксемеріуса, який навіжено літав поміж колонами.
— Це все через Ксемеріуса. Він не дозволив мені скористатися маминим кремом-коректором, бо ми, на його думку, вже запізнювалися. Не кажучи вже про те, що він не дозволив мені заскочити в «Starbucks» сьорбнути кави.
Леслі допитливо глянула мені в очі:
— Ти спала вдома?
— Звісно, де ж іще? — трохи обурливо запитала я.
— Ну, я думала, ви припинили марудитися над планом на якийсь час після того, як ми з Рафаелем вас покинули. — Вона почухала ніс. — Я ж навмисне довго прощалася з Рафаелем, даючи вам час перебратися з канапи в спальню.
Я підморгнула їй і запитала:
— Навмисне довго? Яка велика жертва з твого боку!
Леслі посміхнулася.
— Так, ти тільки подумай! — сказала вона, навіть не зашарівшись. — Але не сплигуй з теми. Ти могла б спокійно повідомити мамі, що залишилася ночувати в мене.
Я гмикнула.
— Ну, щиро кажучи, я б так і зробила, але Ґідеон наполіг, щоб викликати мені таксі. — І нещасним голосом докинула: — Мабуть, я була не вельми спокуслива, як гадала.
— Просто він вельми… гм-м… відповідальний, — утішила мене Леслі.
— Авжеж, можна це й так назвати, — озвався Ксемеріус, завершивши свої скажені викрутаси. Захекавшись, він гепнувся додолу мені під ноги. — А може, він просто кисляк, боягуз, тюхтій. — Він замовк на хвильку. — Або ще — мамчин синочок, кендюх, лемішка…
Леслі подивилася на годинник. Вона мусила перекрикувати гучний потяг, який саме під’їздив:
— Вони явно не пунктуальні. Уже минуло двадцять хвилин, — вона пильно оглядала кількох людей, які виходили з вагонів. Аж раптом очі її зблиснули. — А, ось і вони!
— Одного разу двоє довгоочікуваних марципанових принців покинули своїх білих коней у стайні та пішли на метро, — патякав Ксемеріус. — І щойно їх угледіли дві принцеси, як їхні очі зблиснули і потужні викиди юнацьких гормонів перетворилися на вітальний поцілунок, збентеження та дурнуваті посмішки, і тоді розумного і неперевершеного демона, на жаль, знудило просто у сміттєвий кошик.