Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 55)
— Бачиш, принцесо? Все буде гаразд, — лагідно прошепотів він, і хоча ці слова призначалися не мені, усередині мене прорвало греблю. У прямому сенсі цього слова. І попри всі зусилля стримати сліз я вже не могла.
— Не буде, — вихопилося у мене, і мені стало байдуже до гарної оббивки. Я сіла на найближчий стілець. — Не буде, тому що вже шість років, як дідусь помер і більше не може нам допомогти.
Люсі спохмурніла.
— Не плач, — безпорадно промовила вона, теж ковтаючи сльози. — Люба, кохана, не треба так ридати, це погано для… — вона схлипнула. — Він і справді помер? — спитала вона, зажурившись. — Серце, чи як? Я завжди казала йому, що ці кремові торти на ніч, які він потайки…
Пол схилився над нами, здавалося, він сам ось-ось розплачеться.
Чудово. Якби зараз приєднався Ґідеон, ми могли б позмагатися з «літнім дощиком».
Завадила цьому леді Тілні. Вона витягла з кишені два носовички й, простягнувши нам з Люсі по одному, тоном леді Арісти мовила:
— Для цього ще буде вдосталь часу, діти. А зараз опануйте себе. Нам треба зосередитися. Хтозна, скільки нам іще відведено.
Ґідеон погладив мене по плечах.
— Вона має слушність, — прошепотів він.
Я шморгнула носом, а потім розсміялася, почувши, як голосно сякається Люсі. Сподіваюся, цю рису я від неї не успадкувала.
Пол підійшов до вікна і глянув на вулицю. Коли він розвернувся, то вже цілковито взяв себе в руки.
— Усе гаразд. Ходімо далі. — Він почухав вухо. — Отже, Лукас нам більше допомогти не може… Але навіть без нього, просто за допомогою документів, можна переконати Вартових в егоїстичних намірах графа, — він запитально подивився на Ґідеона. — Тоді Коло ніколи не замкнеться.
— Багато води спливе, поки ці документи перевірять, — заперечив Ґідеон. — Наразі Магістром Ложі є Фальк. Можливо, він навіть повірить нам на слово. Але я не впевнений. Тому я досі не наважився показати йому ці документи.
Я кивнула. Адже він розповів мені тоді на канапі в 1953 році про свою підозру — серед Вартових є зрадник.
— Знаєте, — мовила я, — цілком можливо, що в наш час серед Вартових є один чи кілька людей, що втаємничені у справжні властивості філософського каменю і підтримують плани графа здобути безсмертя. — Я спробувала зосередитися на фактах. Неймовірно! У вирі почуттів мені це вдалося нівроку. А може, саме завдяки йому мені думалося так добре. — Що, коли дідусь і виявив цього зрадника? Тоді його вбивство можна пояснити.
— Його вбили? — повторила приголомшена Люсі.
— Це не доведено, — відповів Ґідеон. — Але все вказує саме на це.
Я розповіла їм про видіння тітки Медді та про крадіжку зі зламом у день похорону.
— Отже, обидві сторони намагаються завершити Коло крові якнайшвидше, — задумливо сказала леді Тілні. — Граф дає завдання з минулого, а в майбутньому один або кілька його послідовників їх виконують.
Пол стукнув кулаком по спинці крісла.
— Хай йому грець! — рикнув він крізь зціплені зуби.
Люсі підвела голову.
— Але ви ж можете сказати Вартовим, що не знайшли нас! Якщо нашу кров не зчитають, Коло ніколи не замкнеться.
— Усе не так просто, — заперечив Ґідеон. — Вартові…
— Я знаю, вони мають нишпорок, які стежать за нами, — перебила його леді Тілні. — Панове де Віллерз і цей пихатий Пінкертон-Сміт… На щастя, вони вважають себе великими розумаками, а мене — через те, що я жінка, — дурепою. Але Вартові платять їм скупенько, тому нишпорки охоче притримують деяку інформацію за якусь копієчку, — вона переможно посміхнулася. — Ненадовго, звісно, притримують, та вже за деякий час Люсі й Пол заметуть усі сліди. Вони почнуть нове життя під новими іменами…
— …І переїдуть у квартиру на Блендфорд-стрит, — продовжив за неї Ґідеон, і переможна посмішка леді Тілні зів’яла. — Усе це нам відомо, а Пінкертон-Сміт одержить наказ затримати Люсі й Пола в Темплі, поки я не візьму в них кров. Точно кажучи, завтра вранці він одержить листа з вказівками.
— Завтра? — перепитав Пол, так само розгублений, як і я. — Але тоді буде вже запізно!
— Зовсім ні, — сказав Ґідеон. — Тому що це все вже давно відбулось. Кілька днів тому я передав лист відповідальному Вартовому в каплиці. Тоді я ще й гадки не мав, що відбувається.
— Отож ми просто сховаємося, — вирішила Люсі.
— Завтра вранці? — леді Тілні насупилась, міркуючи. — Побачимо, чим я можу допомогти.
— Я теж, — сказав Ґідеон і обернувся до годинника. — Але не впевнений, що цього буде достатньо. Бо навіть якщо ми завадимо Вартовим заарештувати Люсі й Пола, я впевнений, що граф знайде шлях, щоб досягти своєї мети.
— Мою кров він нізащо не отримає, — заявила леді Тілні.
Ґідеон зітхнув.
— Ваша кров у нас давно вже є, леді Тілні. Я був у вас 1916 року, під час Першої світової війни, коли ви мусили елапсувати в підвалі разом із близнюками де Віллерз. І ви слухняно дали мені взяти у вас кров — на мій превеликий подив. Маю велику надію, що нам з вами ще випаде шанс з’ясувати, що ж відбулося.
— У мене в голові наче хтось прокладає рейки метро… Чи не тільки у мене? — запитав Пол.
Я розсміялася.
— Я відчуваю те саме, — запевнила його я. — Забагато інформації, щоб перетравити її за один раз. За одну думку миттю чіпляється ще десяток.
— І це ще не все, — зауважив Ґідеон. — Нам потрібно ще багато чого обговорити. Та, на жаль, нам час повертатися. Але ми стрибнемо до вас знову — за півгодини. Для нас із Ґвендолін це вже буде завтрашній ранок, якщо все піде добре.
— Щось я не втямлю, — пробурмотів Пол, але Люсі раптом осяяло.
— Якщо ви прибули не за офіційним дорученням Вартових, то як ви взагалі сюди потрапили? — повільно запитала вона і зблідла. — Точніше, за допомогою чого?
— Ми… — почала я, але Ґідеон глянув на мене і ледь помітно похитав головою.
— Це все ми ще пояснимо, — пообіцяв він.
Я теж глянула на годинник дідуся і відповіла:
— Ні.
Ґідеон скинув брову:
— Ні? — перепитав він.
Я глибоко зітхнула. Бо зненацька зрозуміла, що не можу чекати більше ані миті. Я скажу Люсі та Полу все по щирості, тут і зараз.
Де й поділася моя нервовість, я відчула смертельну втому. Ніби я пробігла кілометрів п’ятдесят і не спала років сто. І я віддала б усе на світі за гарячий м’ятний чай леді Тілні з лимоном і цукром, що його заборонив приносити Ґідеон. Доведеться продовжувати без нього.
Я впевнено подивилася на Люсі й Пола.
— Перш ніж ми повернемося, мені треба вам дещо сказати, — тихо почала я. — На це часу нам вистачить.
Коли брат Синтії, перевдягнений садовим гномом, відчинив нам двері, мені здалося, що це насправді брама до пекла. Музика гриміла щосили, і це була не така музика, під яку полюбляли танцювати батьки Синтії, а щось середнє між гаузом і дабстепом[65]. Дівчинка з короною на голові протиснулася повз садового гнома і за мить виблювала у горщик з гортензією. Обличчя в неї було якесь зеленкувате, але то міг бути і макіяж.
— Гол! — вигукнула вона, випроставшись. — Я вже думала, що не потраплю у «ворота».
— О,
Я збентежено зазирнула всередину. Щось тут не так. Перед нами був цілком респектабельний будинок у самісінькому центрі елітного району Челсі. Тут ніколи не підвищують тону. Але чому люди танцюють у холі? І звідки збіса взялося стільки людей? І хто це сміється? На вечірці в Синтії, як правило, не сміються, хіба що за зачиненими дверима. Якби на світі не існувало слова «нудьга», його неодмінно вигадали б на одній із вечірок у Синтії.
— Ви в зеленому, тому заходьте! — Брат Синтії тицьнув мені в руку келих. — Ось, прошу, зелений монстро-коктейль. Дуже корисний. Фруктовий сік, свіжі фрукти, зелений харчовий барвник — натуральний! — і краплина білого вина. Зрозуміло, теж екологічно чистого.
— Невже ваші батьки поїхали кудись на вихідні? — поцікавилась я і спробувала протиснутися всередину у своїй Сіссі-сукні.
— Що?
Я повторила своє питання, тільки на десять децибелів гучніше.
— Ні-і-і, вони десь тут, — язик у садового гнома трохи заплітався. — Вони посварилися, бо тато затявся жонглювати зеленими соєвими кульками, а потім наказав усім повторювати за ним. Виграє той, чия кулька приземлилася мамі на маківку. Агов, Мюрієл, вилізь із шафи! Туалет он там.
— Гаразд, тут явно щось не так, — сказала я Ґідеону. Я мусила кричати, аби він мене почув. — Зазвичай люди тут, розбившись на групки, як суцвіття броколі, чекають півночі. І щосили намагаються не навертатися на очі батькам Синтії, інакше доведеться грати в їхні ігри, які цікаві тільки їм.
Ґідеон забрав у мене келих і зробив ковток.
— Я б сказав, що істина тут, — посміхнувшись, відказав він. — Краплина білого вина? Та тут півкелиха горілки. Щонайменше.
Гаразд, це багато чого пояснювало. Я глянула на танцмайданчик у вітальні, де мама Синтії в костюмі статуї Свободи шалено витанцьовувала.
— Пошукаємо Леслі й Рафаеля та линяємо звідси, — запропонувала я.