Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 54)
— Містер Міллхауз, чи не так? — Ґідеон люб’язно посміхнувся. — Якщо ваша ласка, повідомте леді Тілні про наш прихід. Міс Ґвендолін Шеферд і Ґідеон де Віллерз.
Швейцар на мить завагався.
— Зачекайте тут, — нарешті сказав він і зачинив двері просто в нас перед носом.
— Містер Бернард ніколи б собі такого не дозволив, — обурилась я. — Певно, він вважає, що в тебе таки є пістолет і ти повернувся, щоб узяти кров у його господині. Йому й невтямки, що пістолет твій свиснула леді Лавінія, хоча я досі не второпаю, як вона це провернула. Тобто, чорт забирай, як вона відволікла твою увагу? Якщо я ще раз зустріну її, то неодмінно спитаю, хоча я взагалі не впевнена, що хочу це з’ясувати. Я знову базікаю без упину, отакої! Так завжди, коли я хвилююся, хтозна, чи я наважуся вийти їм назустріч, Ґідеоне. Мені важко дихати, тут немає повітря, хоча, можливо, я просто забуваю дихати, але ж це байдуже, оскільки я безсмертна, — у моєму голосі бриніла істерика, але я не зупинялася ні на мить: — Давай відступимо на крок назад, бо зараз відчиняться двері, і цей Міллхауз як зацідить тобі прямо… — двері відчинилися, — …в пику, — поспіхом пробурмотіла я.
Здоровань-швейцар жестом запросив нас всередину.
— Леді Тілні очікує вас нагорі в маленькому салоні, — напружено мовив він. — Після того, як я перевірю, чи нема у вас зброї.
— Як скажете! — Ґідеон охоче розпростав руки і дозволив Міллхаузу обмацати себе.
— Все гаразд. Можете проходити, — кинув нарешті швейцар.
— А як же я? — злякано спитала я.
— Ти ж дама, а вони не мають зброї, — Ґідеон посміхнувся мені, взяв за руку і потягнув угору сходами.
Як легковажно! Я кинула погляд на Міллхауза, який ішов на кілька кроків позаду. «Тільки тому, що я дівчина, він мене не боїться?!» Йому варто було б на дозвіллі переглянути
— Знову ви, — сказала Ґідеону леді Тілні таким же крижаним голосом, як і її погляд. Тільки леді Аріста могла позмагатися з подібним тоном. — Ви справді вельми впертий юнак. Останнього разу ви, певно, так і не втямили, що я не дам вам свою кров.
— Ми тут не заради вашої крові, леді Тілні, — відповів Ґідеон. — Я давно вже… — він кахикнув. — Ми дуже хотіли б поговорити з Люсі та Полом. Цього разу без… непорозумінь.
— Непорозумінь! — леді Тілні схрестила руки на своїх високих грудях. — Минулого разу ви поводилися неприйнятно, юначе, погрожуючи застосувати фізичну силу. Крім того, мені невідоме місцезнаходження Люсі й Пола, тому, навіть якби ви поводилися пристойно, я не в змозі вам допомогти, — вона помовчала, прикипівши поглядом до мене. — Але, гадаю, що зможу домовитись про зустріч, — її голос трохи потеплішав. — Певно, тільки з Ґвендолін, і, звісно, в інший час…
— Не хочу бути настирливим, але у нас обмаль часу, — перебив її Ґідеон і потягнув мене вгору сходами, і за моєю сукнею потягнувся мокрий слід на дорогому килимі. — І мені відомо, що Люсі та Пол наразі живуть у вас, тож, будь ласка, просто покличте їх до нас. Обіцяю, що цього разу я триматимусь інакше.
— Це не… — розпочала леді Тілні, але тут за її спиною відчинилися двері і з них вийшла тендітна дівчина.
Люсі.
Моя мати.
Я міцно вчепилася в Ґідеонову руку, пильно дивлячись на Люсі, і цього разу вбираючи кожну рису її зовнішності. Руде волосся, порцелянова шкіра та великі блакитні очі безперечно надавали дівчатам з роду Монтрозів схожості, але я передусім шукала в ній схожість тільки з собою. Чи схожі ми вухами? Невже у мене такий самий маленький носик? А вигин брів — здається, він точнісінько такий, як і в мене. Цікаво, коли я насуплюю лоба, у мене теж з’являються такі ж веселі зморшки?
— Він має рацію, ми не можемо гаяти часу, Марґрет, — тихо промовила Люсі. Її голос ледь помітно тремтів. Серце моє стиснулося. — Чи не могли б ви покликати ще й Пола, містере Міллхауз?
Леді Тілні зітхнула, але все-таки кивнула Міллхаузу, який запитально дивився на неї. Коли швейцар пройшов повз неї на наступний поверх, леді Тілні зауважила:
— Маю нагадати тобі, Люсі, що минулого разу цей тип приставив тобі пістолет до потилиці.
— Мені дуже шкода, — сказав Ґідеон. — Тоді… мене змусили до цього обставини, — він серйозно подивився на Люсі. — Але наразі ми маємо інформацію, що змінила нашу думку.
Гарно сказано. Мені здавалося, що я мушу додати в цю розмову трохи ніжності. Але як?
У мене вирвався якийсь дивний звук, в якому Ґідеон розпізнав ознаку наближення істерики. Він поклав руку на мої плечі та притримав мене, і саме вчасно, тому що мої ноги зненацька більше не змогли утримувати вагу мого тіла.
— Може, пройдемо у салон? — запропонувала Люсі.
Гарна ідея. Якщо я правильно пам’ятаю, там можна було сісти.
Цього разу в маленькій круглій кімнаті не було накрито до чаю, але решта виглядала достоту так, як і минулого разу, тільки замість білих троянд її прикрашали сокирки і левкої. У віконній ніші стояло кілька витончених стільців і крісел.
— Прошу, сідайте, — сказала леді Тілні.
Я сіла на один із м’яких стільців, але інші так і лишилися на ногах.
Люсі посміхнулася мені. Вона зробила крок уперед, наче хотіла провести рукою по моєму волоссю. Я нервово схопилася.
— Вибачте, що ми мокрі як хлющ. На жаль, ми забули про парасольку, — пробурмотіла я.
Посмішка Люсі стала ще ширшою.
— Як любить говорити леді Аріста?
Я мимовіль посміхнулася у відповідь.
— Дитя моє, куди завгодно, тільки не зіпсуй оббивку! — в один голос промовили ми. Раптом обличчя Люсі змінилося. Зараз вигляд у неї був такий, ніби вона ось-ось зарюмсає.
— Я накажу принести чай, — жваво сказала леді Тілні та схопила свій маленький дзвіночок. — М’ятний чай із лимоном і цукром.
— Ні, будь ласка! — Ґідеон відчайдушно захитав головою. — У нас обмаль часу. Я не впевнений, чи слушний ми вибрали момент, але щиро сподіваюсь, що ми вже встигли зустрітися з Полом 1782 року.
Люсі вже опанувала себе і кивнула, отож Ґідеон полегшено зітхнув.
— Тоді ви, мабуть, пам’ятаєте, що передали мені таємні записи графа. Це забрало певний час, щоб розшифрувати їх, але тепер ми знаємо, що філософський камінь — це не панацея для людства, а тільки засіб, який може зробити графа безсмертним.
— І те, що в мить народження Ґвендолін його безсмертя скінчиться? — видихнула Люсі. — Тому він спробує її знищити, щойно Коло замкнеться?
Ґідеон кивнув, а я кинула на нього роздратований погляд. Ми надто стисло обговорили цей момент. Але зараз теж був не вельми слушний час, тому що Ґідеон уже вів далі:
— Ваше єдине завдання — захистити Ґвендолін.
— От бачиш, Люсі, я ж казав тобі, — мовив Пол. Рука його висіла на перев’язі. Він наближався до нас, а погляд його золотавих очей тим часом блукав між Ґідеоном, Люсі та мною.
Я затамувала подих. Він був усього на кілька років старший за мене, і в звичайному житті я б неодмінно накинула на нього оком — волосся чорне як вороняче крило, незвичайні очі де Віллерзів і маленька ямочка на підборідді. Баки він, напевно, відростив не зумисне — у цей час усі їх мали. Але хоч з баками, хоч без них, він ніяк не скидався на мого батька. Та й ні на чийого батька, як не крути.
— Іноді справді варто давати людям другий шанс, — мовив він і оглянув Ґідеона з ніг до голови. — Навіть таким гівнюкам, як цей.
— Іноді деяким людям невиправдано щастить, — пробурчала Люсі й обернулася до Ґідеона. — Я щиро дякую тобі за те, що ти врятував Полу життя, Ґідеоне, — з почуттям власної гідності промовила вона. — Якби ти випадково не опинився там тієї миті, він би вже був на тому світі.
— Не перебільшуй, Люсі, — Пол скривився. — Я б і сам якось виплутався.
— Авжеж, звичайно, — усміхнувся Ґідеон.
Пол насупився, але потім теж посміхнувся.
— Ну гаразд, може, і не виплутався б. Цей Аластер — хитра птаха, та ще й збіса вправний фехтувальник. До того ж їх було троє! Нехай начувається, якщо ми знову зустрінемося…
— Малоймовірно, — пробурмотіла я, і коли Пол запитально подивився на мене, я додала: — Ґідеон пришпилив його до стіни 1782 року. І якщо Ракоці вчасно його виявить, то цей день Аластерові не пережити.
Леді Тілні опустилася в крісло.
— Пришпилив до стіни! — повторила вона. — Яке варварство.
— Психопат заслужив на це, — Пол поклав руку Люсі на плече.
— Це точно, — стиха підтакнув Ґідеон.
— Я така рада, — сказала Люсі, пильно вдивляючись у моє обличчя. — Зараз, коли ви знаєте, що граф задумав убити Ґвендолін, щойно замкнеться Коло, ви ніколи цього не допустите! — Пол хотів щось додати, але вона не дала себе перебити. — Дідусь, отримавши ці документи, нарешті доведе, що граф зроду не бажав добробуту всьому людству, а тільки собі. І ці йолопи Вартові, а насамперед негідник Марлі, не зможуть відкинути такі докази. Ха! А нас ще звинувачують, що ми кинули пляму на добре ім’я графа Сен-Жермена! Та він узагалі навіть не був справжнім графом, а лише неперевершеним ошуканцем, і, як я вже сказала, я дуже рада! — Люсі глибоко зітхнула, здавалося, вона може говорити отак годинами, але тут Пол узяв її за руку.