Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 50)

Я мовчки чекала, поки вони з Фальком не залишать кімнату і не зачинять за собою двері. Потім я обернулася до мами, силкуючись посміхнутися.　

— Вони впустили тебе в найбільшу святиню, я здивована.　

Мама підвелася — похитуючись, наче старенька, — й посміхнулася мені у відповідь.　

— Вони зав’язали мені очі. Отой, з обличчям-місяцем. У нього кровила губа і, певно, через те він так міцно стягнув вузол. Було боляче, та я нікому не наважилася поскаржитись.　

— Дуже знайомо. — Розбита губа містера Марлі мене геть не обходила. — Мамо…　

— Знаю, зараз ти мене ненавидиш, — не дала мені договорити мама. — І я добре тебе розумію.　

— Мамо, я…　

— Мені так шкода! Я мала зупинити їх раніше, — вона ступила крок, простягнувши до мене руки, але вони безвільно впали. — Я завжди так боялася цього дня! Та знала, що коли-небудь він усе одно настане, і з кожним роком я дедалі дужче боялася. Твій дідусь… — Вона затнулася, глибоко зітхнула і правила далі: — Ми з моїм татом хотіли розповісти тобі про це разом, коли ти виростеш і зможеш зрозуміти та витримати правду.　

— Лукас знав про це?　

— Звісно! Це він сховав Люсі й Пола тут, у Даремі, і вигадав несправжню вагітність, щоб ніхто не сумнівався, що дитину — тебе — народила я. Люсі обстежували лікарі під моїм ім’ям — вони з Полом жили в нас у Даремі майже чотири місяці, поки тато мотався Європою, залишаючи хибні сліди. Наш будинок виявився ідеальною криївкою. Моя вагітність нікого не обходила. Ми сказали, що чекаємо на пологи у грудні, тому ні ти, ні наша сім’я не цікавили Вартових.　

Мама дивилася повз мене на гобелен невидючими очима.　

— Ми до кінця сподівалися, що не доведеться посилати Люсі й Пола разом із хронографом у минуле. Але один із нишпорок Вартових стежив за нашим будинком… — Вона здригнулася від спогадів. — Мій тато встиг нас вчасно попередити. Люсі й Пол не мали вибору, окрім тікати, залишивши в нас тебе — крихітку з кумедним жмутиком волосся на голові та величезними блакитними очима, — сльози нарешті ринули по її щоках. — Ми присяглися захищати тебе, я і Ніколас, і ми полюбили тебе одразу, наче рідну дитину.　

Сама не помічаючи, я знову заплакала.　

— Мамо…　

— Знаєш, ми ж не хотіли мати дітей. У сім’ї Ніколаса стільки спадкових хвороб, а я думала, що роль матері — не для мене. Але все змінилося, коли Люсі й Пол довірили нам тебе, — сльози невпинно струменіли по її щоках. — Ти зробила нас такими… щасливими. Ти перевернула все наше життя і показала, як чудово мати дитину. Якби не ти, Нік із Кароліною ніколи б не народилися.　

Вона не ладна була продовжувати. Не в змозі це витримати, я обійняла її.　

— Все добре, мамо! — хотіла я заспокоїти, але натомість закашлялась.　

Та мама все одно мене зрозуміла і міцно обняла у відповідь. Ми так і стояли, неспроможні ні заговорити, ні покинути плакати.　

Аж поки зі стіни не вистромилася голова Ксемеріуса.　

— То ось ти де! — протиснувши решту тіла у кімнату, Ксемеріус перелетів до столу, звідки вирячився на нас сповненими цікавості оченятами.　

— Лихо та й годі! Тепер у нас два домашніх фонтани! Либонь, сьогодні продали пересувну модель Ніагарського водоспаду.　

Я лагідно відпустила маму.　

— Нам час іти, мамо. У тебе немає хустинки?　

— Зараз гляну, — вона помацала рукою в сумочці і простягнула мені носовичка. — Як тобі вдалося не розмазати туш по обличчю? — запитала вона, слабо посміхнувшись.　

Я гучно висякалася.　

— Боюся, вся туш прикрашає Ґідеонову футболку.　

— Він скидається на приємного юнака. Але маю тебе застерегти… ці де Віллерзи завжди завдають нам, дівчатам із родини Монтроз, суцільних прикрощів, — мама відкрила пудреницю, зиркнула в маленьке люстерко й зітхнула.　

— Ну і ну… Наче мамця самого Франкенштейна.　

— Атож, тебе відмиє хіба що мочалка, — докинув Ксемеріус. Він перескочив зі столу на скриню в кутку і схилив набік голову. — Далебі, я чимало проґавив, поки дивився на метушню нагорі. Скрізь крутяться поважні особи в чорних костюмах і це вайло Марлі, якому хтось розмалював пику. І, Ґвендолін, вони всі перебирають по кісточках твого милого хлопчика — здається, він пустив під три чорти їхні плани. Більше того, він доводить їх до сказу, бо лише дурнувато либиться на всі питання.　

І хоча я не мала, правду кажучи, жодної причини, та я негайно зробила те саме — розпливлася в дурнуватій посмішці.　

Мама глянула на мене з-під пудрениці.　

— Ти мені пробачиш? — тихо запитала вона.　

— Ох, мамуню, — я обняла її так міцно, що сумочка вивалилася у неї з рук. — Я так сильно тебе люблю!　

— О, прошу вас! — простогнав Ксемеріус. — Тільки не треба починати все спочатку! Тут і так уже мокрувато!　

— Так я уявляю собі Небеса, — сказала Леслі, крутячись навколо своєї осі, щоб відчути атмосферу костюмерної мадам Россіні. Її погляд ковзав по полицях із туфлями і чобітками різних епох, потім перемістився на капелюхи, а звідти до нескінченних рядів суконь, щоб знову повернутися до мадам Россіні, яка відчинила нам двері в цей рай.　

— А ви — сам Господь Бог!　

— Яка ж ти гарненька! — мадам Россіні, сяючи, подивилася на Леслі, а останнє слово з її вуст прозвучало як «раненька».　

— Я теж так думаю, — підтакнув Рафаель.　

Гідеон скинув на нього цікавим оком. Невідь-як він вирвав у Фалька згоду скористатися костюмерною мадам Россіні (може, Ґідеонів дядько був-таки овечкою у вовчій шкурі, а зовсім не навпаки?), і це після тих неприємностей, які ми влаштували нині Вартовим. Усі ми — включаючи Леслі й Рафаеля — отримали офіційний дозвіл вибрати собі вбрання для вечірки в Синтії під керівництвом мадам Россіні. Вечоріло, коли ми зустрілися біля входу, а Леслі так хвилювалася (як-не-як їй дозволили зайти в сам штаб!), що пританцьовувала на місці. Хоча вона й не побачила жодної з тих кімнат, що я їй описувала, бо я провела її лише непривабливим коридором до костюмерної, Леслі все одно нетямилася від захвату.　

— Ти теж це помітила? — прошепотіла вона мені. — Тут витає запах загадок і таємниць. О Боже, як же я це люблю!　

Тож не дивно, що у самій костюмерній вона мало не зомліла. Потрапивши сюди вперше за інших обставин, я почувалася б так само. Раніше я вважала, що ательє мадам Россіні — це райський сад на землі, але костюмерна його набагато перевершувала.　

Та, по-перше, я вже призвичаїлася до пишних суконь, а по-друге, у мене в голові та в серці були зараз цілком інші речі.　

— Певна річ, не всі ці костюми пошила саме я, це зібррання Варртових, яке почали збирати дві сотні років тому і відтоді постійно поповнюють.　

Мадам Россіні зняла з вішака трохи вицвілу бальну сукню з пишними мереживами, і Леслі зачаровано зітхнула.　

— Справжні костюми просто вражають, але сучасним мандрівникам у часі вони як коррові сідло, — вона дбайливо повернула сукню назад на вішак. — Навіть костюми, пошиті для попередніх поколінь, уже не відповідають сучасним вимогам.　

— Тобто всі ці чарівні сукні тут повільно помирають? — Леслі співчутливо погладила мереживну бальну сукню.　

Мадам Россіні знизала плечима.　

— Це дорогоцінний наочний матеріал, навіть для мене. Але прравда твоя, дуже шкода, що їх так рідко надягають. Тому ррозпрекрасно, що ви опинилися тут сьогодні ввечеррі. На цьому балу ви будете найкрасивішими, mes petites[52]!　

— Це зовсім не бал, мадам Россіні, а нудна вечірка, — зауважила Леслі.　

— Вечірка нудна настільки, наскільки нудні її гості, — жваво заперечила мадам Россіні.　

— Точно, ви читаєте мої думки, — сказав Рафаель і подивився на Леслі, схиливши голову набік. — Як щодо Робін Гуда і леді Маріон? Вони ж абсолютно зелені, — він начепив на голову крихітний дамський капелюшок із розмаяним пір’ям. — Тоді всі одразу зрозуміють, що ми прийшли разом.　

— Гм-м-м… — замислилася Леслі.　

Мадам Россіні весело наспівувала:　

— О, яка ж це радість, яка втіха! Юні леді та джентльмени et une fête déguisée[53], — що може бути краще?　

— Я придумав, — прошепотів Ґідеон прямо мені на вухо. — Послухай, ви маєте трохи її відволікти, аби я знайшов шмаття для нашого стрибка в 1912 рік. — А вголос промовив: — Якщо дозволите, мадам Россіні, я вдягну ту зелену штукенцію, яка була на мені вчора.　

Мадам Россіні миттю обернулася до нас.　

— Зелену штукенцію, ви сказали? — Її брова підстрибнула вгору.　

— Він… має на увазі сурдут кольору морської хвилі зі смарагдовою застібкою, — швидко пояснила я.　

— Так, і всі ті причандали, — люб’язно посміхнувся Ґідеон. — Зеленіших уже не буває.　

— Пррричандали! Отакої, які невдячні людиська!.. — мадам Россіні сплеснула руками, та не стримала посмішки. — Отже, кінець XVIII століття… це для нашого маленького бунтівника. Зараз пошукаємо відповідне вбррання для нашої лебедоньки. Боюся тільки, у мене немає зеленої бальної сукні для цієї епохи…　

— Забудьте про епоху, мадам Россіні. Ті, хто прийде на вечірку, все одно нічого в цьому не тямлять.　

— Головне, щоб на вигляд сукня була старовинна, довга та пишна, — докинула Леслі.　

— Ну гаразд, — із жалем мовила мадам Россіні.　

Ми з Леслі нетерпляче йшли за нею по кімнаті, наче цуценята, яких заманюють смачною кісточкою. Ґідеон пірнув між стійками з одягом, а Рафаель і далі приміряв дамські капелюшки.　

— О, тут є одна сукня… просто тобі цукерочка… сліпуча зелена тафта й тюль, з Відня, 1895 рік, — сказала мадам Россіні й підморгнула нам. Маленькі блискучі очі та закоротка шия робили її схожою на черепаху. — Цей колір чудово пасує до баррви морської хвилі того суррдука, що його вибрав маленький бунтівник. Хоча з погляду стилістики таке поєднання — катастррофа. Так наче Казанова пішов на бал з імперратрицею Сіссі[54], якщо ви ррозумієте, про що я…