Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 52)

Я глузливо глянула на Ґідеона.　

— Якщо ти відірвешся від «Фей», ми зможемо почати.　

— На щастя, я вже знаю, чим усе закінчиться, — Ґідеон узяв свій наплічник і підвівся.　

— До зустрічі, — зітхнула Кароліна.　

— Ага, до зустрічі. Не хочу бачити, як ви обіймаєтеся, краще вже дивитися, як працюють феї, — сказав Ксемеріус. — Ми, демони, маємо гордість, і не підглядаємо та не втручаємося в приватне життя.　

Пустивши це зауваження повз вуха, я подерлася вгору вузькою драбиною у комині і відчинила люк. Надворі стояла тепла весняна ніч — чудовий час для того, щоб сидіти на даху, ну і обніматися теж. Звідси прекрасно було видно кілька сусідніх будинків, а над сяйливими дахами на сході — місяць.　

— Ну, де ти подівся? — крикнула я вниз.　

Із люка виринула кучерява голова Ґідеона, а за нею і весь Ґідеон.　

— Тепер я розумію, чому це твоє улюблене місце, — сказав він, кинув наплічник і обережно опустився поруч.　

Досі мені й на думку не спадало, що вночі тут так романтично. Унизу, під кучерявими різьбленими карнизами, миготіло море вогнів і тануло ген-ген удалині. Наступного разу можна влаштувати тут маленький пікнік зі свічками й поцілунками… Ґідеон міг би прихопити скрипку… А Ксемеріус тим часом узяти вихідний.　

— Чого смієшся? — запитав Ґідеон.　

— Та так, нічого особливого.　

Ґідеон скорчив кумедну пику.　

— Он як, — він уважно озирнувся навсібіч. — Ну, я б сказав, що час починати виставу.　

Я кивнула й обережно полізла до димаря. На цій ділянці дах був гладеньким, але вже за півметра після димаря починався крутий спуск, обгороджений низеньким металевим парканчиком (безсмертна я чи ні, але падіння з чотириповерхового будинку не відповіло моїм уявленням про веселі вихідні).　

Я відчинила вентиляційну ляду першого комина.　

— Але чому саме тут, Ґвенні? — почула я питання Ґідеона.　

— Шарлотта боїться висоти, — пояснила я. — Вона ніколи не зважиться видертись на дах.　

Я витягла важкий згорток із кошика і почала обережно спускатися.　

Ґідеон скочив на ноги.　

— Тільки не впусти його! — нервово застеріг він. — Прошу тебе!　

— Не хвилюйся! — мене душили смішки, бо він мав кумедний вигляд. — Глянь, я навіть можу стояти на одній нозі…　

У Ґідеона вирвався короткий стогін.　

— З такими речами не жартують, Ґвен, — видихнув він. Певно, уроки таємницезнавства вплинули на нього значно дужче, ніж я вважала. Він узяв згорток з моїх рук і поколисав його, наче немовля.　

— Це справді… — почав він.　

У спину вдарив порив холодного вітру.　

— Звісно ж, ні, дурню, — прокаркав Ксемеріус, вистромивши голову з люка. — Це старий сир, який Ґвендолін зберігає на даху на той випадок, якщо раптом вночі зголодніє.　

Я закотила очі й жестом показала йому забиратися геть, і він, як не дивно, послухався. Напевно, фільм про фею виявився цікавим.　

Тим часом Ґідеон поставив хронограф на дах і заходився обережно розгортати.　

— А ти знаєш, що Шарлотта обірвала телефон у штабі, аби переконати нас, що хронограф у тебе? Навіть Марлі допекла до печінок.　

— А шкода… — сказала я. — Вони наче створені одне для одного.　

Ґідеон кивнув. Він прибрав останній клапоть тканини і глибоко зітхнув.　

Я обережно погладила полірований дерев’яний бік хронографа.　

— Ось і він.　

Ґідеон на мить замовк. Власне, замовк він надовго, чесно кажучи.　

— Ґідеоне? — нерішуче покликала я. Леслі попереджала, що варто почекати ще кілька днів, аби переконатися, чи справді йому можна довіряти, але я тільки відмахнулася.　

— Та я не повірив Шарлотті, — прошепотів нарешті Ґідеон. — На жодну мить. — Він подивився на мене, в цьому світлі його очі здавалися безоднями. — Ти знаєш, що трапиться, коли хтось дізнається про це?　

Я вирішила промовчати про те, що ціла купа народу була в курсі цього. Ґідеон був такий схвильований, і, мабуть, тому я раптом теж злякалася.　

— Ми точно хочемо це зробити? — запитала я і відчула, що в животі в мене щось закрутилось, але з мандрами в часі це не мало жодного зв’язку.　

Те, що мій дідусь зчитав мою кров у хронограф, — одна річ. Те, що ми збиралися зробити зараз, — зовсім інша. Ми мали намір замкнути Коло крові, і наслідки були непередбачувані. М’яко кажучи.　

У пам’яті вмить зринули страшні пророцтва, які закінчувалися на слова «цнота» і «гризота», потім уява охоче підсунула віршовані кілька деталей і заримувала їх — «скрута» й «отрута». І той факт, що я нібито була безсмертною, мене геть не заспокоював.

Дивно, але, здається, саме моя невпевненість вивела Ґідеона із заціпеніння.　

— Ми точно хочемо це зробити? — він нахилився і легенько поцілував мене в ніс.　

— Ти питаєш мене про це? Серйозно?　

Він зняв наплічник і дістав наш роздобуток із кабінету доктора Вайта.　

— Добре, можна починати.　

Спочатку він наклав собі джгут на ліве передпліччя й міцно стиснув кулак. Потім дістав зі стерильного пластикового пакунка шприц і посміхнувся мені.　

— Сестро! — мовив він наказовим тоном. — Ліхтарик!　

Я скривилася.　

— Не найкоротший шлях, щоб отримати результат, — відповіла я і посвітила йому на руку. — Типовий студент-медик!　

— Що я чую у твоєму голосі? Невже презирство? — Ґідеон здивовано глянув на мене. — Ну і як це зробила ти?　

— Я взяла японський ніж для нарізання овочів, — похвалилась я, — а дідусь збирав кров у філіжанку.　

— Точно. Поріз на твоєму зап’ястку, — сказав він нарешті серйозно і встромив голку собі у вену. Кров почала наповнювати шприц.　

— А ти точно знаєш, як він працює? — запитала я і кивнула на хронограф. — У цієї штукенції стільки всіляких клапанів і отворів, що легко можна крутнути не те коліщатко…　

— Хронографологія — один із обов’язкових іспитів, які складають майбутні адепти. А я робив це не так уже й давно, — Ґідеон простягнув мені шприц із кров’ю і зняв з руки джгут.　

— Цікаво, коли ж ти дивився такі кіношедеври, як «Феї»?　

Ґідеон похитав головою.　

— Гадаю, трохи поваги тобі б не завадило. Дай мені шприц. А тепер присвіти хронограф. Ага, саме так.　

— Якщо тобі вряди-годи захочеться сказати мені «спасибі» або «будь ласка», то не стримуй себе, говори, — зауважила я, а Ґідеон тим часом почав по краплинах зливати свою кров у хронограф. Але, на відміну від Лукаса, його руки не тремтіли. Певно, колись із нього міг би вийти вправний хірург.　

Від хвилювання я прикусила нижню губу.　

— І три краплі сюди, під лев’ячу голову, — зосереджено бурмотів Ґідеон. — Тепер крутнути оце коліщатко й підняти цей важіль. Ну, ось і все, — він опустив шприц, і я мимовіль вимкнула ліхтарик.　

У хронографі закрутилися коліщатка, щось клацало, гуділо, гупало, точнісінько як і минулого разу. Стукіт дедалі дужчав, а гудіння посилилось, створюючи якийсь дивовижний мотив. Моє обличчя кинуло в жар, і я пригорнулася до Ґідеона, а він міцніше стиснув мою руку, немов потужний порив вітру ось- ось скине нас із даху. Але натомість усі самоцвіти хронографа одночасно спалахнули, повітря замерехтіло, наче всередині приладу нуртує полум’я, а навколо все скував мороз. Мерехтливе світло згасло, коліщатка зупинилися. Усе це тривало щонайбільше півхвилини.　

Я відпустила Ґідеона й пригладила волосинки в себе на руці.　

— Це й усе?　

Ґідеон глибоко зітхнув і витягнув руку, яка цього разу трохи тремтіла.