Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 51)

— Як ми вже говорили, гостям на тій вечірці буде до спини, — сказала я, і мені перехопило подих, коли мадам Россіні зняла зі стійки сукню імператриці Сіссі. І справді цукерочка!　

— Ну й одоробало! — розсміялася Леслі. — Якщо ти в ній розвернешся, то поскидаєш усе зі шведського столу.　

— Нумо, приміряй, лебедонько моя. У мене й діадема до неї знайдеться. А тепер ти, — мадам Россіні взяла Леслі за руку і перелетіла в наступний ряд. — Тут у нас фрранцузькі та італійські сукні «від-кутюр» минулого століття. Зелений тоді був не в моді, але ми напевно щось підберремо.　

Леслі тільки-но розтулила рота, але задихнулася від захвату на словах «від-кутюр» і закашлялась.　

— А можна я приміряю ці кумедні бриджі? — озвався ззаду Рафаель.　

— Звичайно! Тільки обережніше із застібками.　

Я непомітно озирнулася на Ґідеона. Він уже перекинув через руку кілька вдяганок і змовницьки посміхнувся мені.　

Мадам Россіні не помітила невеликої крадіжки. Вона у захваті прямувала од відділу «від-кутюр», а за нею, важко дихаючи в спину, дріботіла Леслі.　

— А для la petite[55] весняночки ми виберемо…　

— О, оцю! — перебила її Леслі. — Будь ласка! Така краса!　

— Excuse-moi, та cherie[56].

Але ж вона не зелена! — зауважила мадам Россіні.　

— Ну, майже зелена! — Леслі мала вигляд, ніби ось-ось розплачеться від розчарування.　

— Ні, це колір блакитної криги, — рішуче відрізала мадам Россіні. — Ґрейс Келлі одягала цю сукню на вручення премії за фільм «Сільська дівчина»[57]. Звісно, не саме її, але копію.

— Це найгарніша сукня, що я будь-коли бачила, — видихнула Леслі.　

— Ну, вона трохи зеленкувата, — спробувала допомогти я. — Принаймні бірюзовий схожий на зелений, якщо пригасити світло.　

— Гм, — нерішуче гмикнула мадам Россіні.　

Я озирнулася на Ґідеона, який скрадався до дверей.　

— Але вона все одно мені як корові сідло, — зітхнула Леслі.　

— Чирряк тобі на язик! Пасуватиме ще як, — мадам Россіні скинула оком фігуру Леслі згори вниз і назад, а потім задумливо подивилась удалину. — У вас, юних леді, така чудова талія… Zut alors![58] — Несподівано у її погляді з’явився холод. — Юначе! Куди це ви тягнете мої рречі? — гукнула вона.　

— Я… гм… — злякано промимрив Ґідеон, що майже досяг дверей.　

Черепаха вмить перетворилася на розлюченого слона, який пробився крізь підлісок. Значно швидше, ніж я сподівалася, мадам Россіні опинилася поруч із Ґідеоном.　

— Що все це означає? — вона зірвала одяг із його руки й зарепетувала на високій ноті з французьким акцентом: — Ти що, хотів мене погррабувати?　

— Ні, звичайно ж ні, мадам Россіні. Я лише хотів… гм… позичити. — Ґідеон глянув на неї якнайжалібніше, але на мадам Россіні це не справило жодної дії. Вона підняла одяг і уважно його розглядала.　

— Що ти хотів з ним зробити, нестеррпне хлопчисько? Це не зелений колір!　

Я прийшла на допомогу Ґідеону.　

— Прошу вас, не гнівайтесь. Ці речі нам потрібні для… для мандрівки в 1912 рік, — я на мить замовкла, але вирішила ризикнути. — Для таємної мандрівки, мадам Россіні.　

— Таємної? У 1912 рік? — відлунила мадам Россіні. Вона обіймала одяг точно так, як Кароліна своє плетене порося. — У цьому? Ви що, жарртуєте?　

Я ще ніколи не бачила її такою розлюченою.　

— Це. Чоловічий. Костюм. 1932 року! — грізно вимовила вона, обурено вдихаючи після кожного слова. — А це сукня тютюнниції Якщо вийти в цьому на вулицю 1912 року, вас оточить юррба рроззяв, — вона взялася в боки. — Чи ви, юначе, так нічого й не навчилися? Що я завжди повторрюю? Що найголовніше в кожному костюмі?　

— Достовірність… — ледь чутно озвався Ґідеон.　

— Précisément![59] — просичала мадам Россіні. — Кортить тайкома потрапити в 1912 рік? Тільки не в цьому одязі! З таким же успіхом можна приземлитися посеред міста в космічному корраблі.　

Її очі досі кресали блискавки то на Ґідеона, то на мене. Аж раптом вона забігала між стійками під нашими отетерілими поглядами. Невдовзі вона повернулася до нас з оберемком вбрання і химерних капелюхів.　

— Bien[60], — суворо підсумувала вона. — Це буде вам наукою, щоб не намагалися обдурити мадам Россіні, — вона простягнула нам одежу, і раптом її обличчя осяяло, ніби сонце виглянуло з-за грозових хмар. — І якщо я помічу, що цей маленький кррадій знову не надягнув капелюха, — вона насварила пальцем Ґідеона, — то неодмінно доповім вашому дядькові про вашу таємну пррогулянку!　

Я полегшено розсміялась і рвучко обняла мадам Россіні.　

— Ох, ви справді найкраща, мадам Россіні!　

Кароліна й Нік аж підскочили з канапи в кімнаті для шиття, коли ми з Ґідеоном прокралися туди. Кароліна широко посміхнулася, а от Нік, здається, засоромився.

— Я думав, ви на вечірці! — вигукнув мій молодший брат.　

Хтозна, чого він соромився більше — того, що разом із сестрою вони дивилися зараз дитячий фільм, чи того, що і він, і Кароліна мали блакитні піжами, подаровані їм на Різдво тіткою Медді.　

Найкумеднішим у цих піжамах були заячі вушка. Мені — точнісінько як і тітці Медді — ці вушка здавалися напрочуд милими, але коли тобі дванадцять років, ти бачиш усе інакше. Надто коли в гості приходить друг старшої сестри в крутячій шкіряній куртці.　

— Шарлотта поїхала півгодини тому, — розповів Нік. — Тітка Ґленда стрибала навколо неї, наче квочка, яка щойно знесла яйце. Фе, ні, не цьомкай мене, Ґвен, ти точно як мама сьогодні. Чому ви взагалі досі тут?　

— Ми підемо на вечірку пізніше, — сказав Ґідеон, упавши на канапу поруч із ним.　

— Ясна річ, — прокаркав Ксемеріус, що мляво лежав на стосі журналів «Дім і Сад». — Найкрутіші хлопці завжди приїжджають останніми.　

Кароліна мрійливо подивилася на Ґідеона розширеними очима.　

— Познайомся, це Маргрет, — вона простягнула йому плетене порося, яке до того сиділо в неї на колінах. — Якщо хочеш, можеш її погладити.　

Ґідеон слухняно погладив Марґрет по спині.　

— Така м’якенька, — він тим часом витріщався в екран. — О, ви вже додивилися до вибуху квіткової бомби? Це моє улюблене місце.　

Нік підозріло глянув на нього.　

— Ти що, дивився «Фей»[61]?　

— Я просто в захваті від витівок Дзиньки, — запевнив його Ґідеон.　

— Я теж, — докинув Ксемеріус. — Тільки зачіска в неї… так собі. Кароліна мрійливо зітхнула.　

— Ти такий милий! Прийдеш до нас іще?　

— Боюся, що так, — бовкнув Ксемеріус.　

— Думаю, що так, — підтвердив Ґідеон, і я не втрималась від закоханого зітхання. Після нашого плідного візиту в гардеробну Вартових ми ще заскочили до кабінету доктора Вайта, і, поки Ґідеон розглядав усілякі посудини, мені в голову стрельнула думка.　

— Якщо ми вже стали крадіями, може, прихопимо ще й вакцину проти віспи?　

— Та не хвилюйся, ти вже маєш щеплення майже від усіх хвороб, які підстерігають мандрівника в часі, — відповів Ґідеон. — І проти вірусу віспи теж.　

— Це не для мене, а для одного друга, — сказала я. — Будь ласка! Я потім тобі поясню.　

Ґідеон підвів брову, але мовчки відчинив шафу з препаратами доктора Вайта. Трохи понишпоривши там, він видобув якусь червону коробочку.　

Я покохала його ще дужче за те, що він ні про що не запитав.　

— У тебе зараз із рота слина потече, — повернув мене до реальності Ксемеріус.　

Я витягла з бляшанки ключ від горища.　

— Скільки часу мама вже хлюпається у ванній? — поцікавилась я у Кароліни й Ніка.　

— Десь хвилин п’ятнадцять, — Нік уже помітно відпружився. — Сьогодні ввечері вона була дивною, все цілувала нас і зітхала. І тільки коли містер Бернард приніс їй віскі, облишила нас.　

— Чверть години? Тоді маємо досить часу. Але якщо вона повернеться раніше, ніж треба, будь ласка, не збовкніть, що ми на даху.　

— Окей, — погодився Нік, а Ксемеріус тим часом наспівував свою дурнувату пісеньку: «Ґвендолін і Ґідеон обіймались під вікном».