Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 49)
— Так, це першим спало мені на думку, — сказав він. — Але Фальк і Пол — мої далекі родичі, троюрідні дядьки. Я нащадок іншого близнюка — Карнеола.
Коліщатка в моїй голові знову закрутилися. Раптом до горла підступив клубок.
— Ще коли тато був здоровий, він завжди співав нам щось і грав на гітарі. Ми з Ніком так це любили… — тихо сказала я. — Він часто повторював, що здібність до музики я успадкувала від нього. А виходить, що ми ніякі не родичі. Чорне волосся у мене від Пола.
Я схлипнула.
Ґідеон промовчав, але на обличчі його читалося співчуття.
— Якщо Люсі не моя кузина, а мама, тоді моя мама… моя двоюрідна бабуся! — правила я далі. — А моя бабуся насправді моя прабабуся. А мій дідусь — зовсім не мій дідусь. Моїм справжнім дідусем є… дядько Гаррі!
Таке годі було витримати. Я вибухнула сльозами, які несила було зупинити.
— Але я терпіти не можу дядька Гаррі! Я не хочу, щоб він був моїм дідусем! А ще я не хочу, щоб Нік і Кароліна більше не були моїми братом і сестрою. Я так їх люблю.
Ґідеон не заважав мені виплакатись, гладячи мене по волоссю й нашіптуючи слова розради.
— Агов, Ґвен, все гаразд. Вони залишилися тими ж людьми, хоч які там у вас кревні зв’язки!
Але я лише тихо схлипувала. І майже не помітила, як Ґідеон лагідно пригорнув мене та міцно обійняв.
— Вона мала б про все мені розповісти, — нарешті видушила я. Футболку Ґідеона було хоч викручуй від моїх сліз. — Мама… мала б розповісти мені.
— І, можливо, коли-небудь це зробила б і розповіла б. Але постав себе на її місце. Вона любить тебе — і саме тому розуміла, що правда завдасть тобі болю. Отож вона просто не могла зважитися. — Ґідеон гладив мене по спині. — Упевнений, що для всіх це було неймовірно тяжким випробуванням, особливо для Люсі та Пола.
По моїх щоках знову заструмували сльози.
— Але чому вони мене кинули? Вартові б нашкодили мені! Чому вони просто не поговорили?
Ґідеон відповів не одразу.
— Наскільки мені відомо, вони намагалися це зробити, — повільно мовив він. — Можливо, це сталося, коли Люсі, завагітнівши, зрозуміла, що саме тобі випало стати Рубіном. — Він випростався. — Але тоді вони не мали жодних доказів своєї теорії щодо графа. їхні пояснення Вартові відхилили як дитячі спроби виправдати свої несанкціоновані подорожі в часі. Це можна прочитати навіть у хроніках. Особливо відкидав їхні слова дід нашого Марлі. На його думку, Люсі й Пол втоптали добре графове ім’я в багнюку.
— Але мій… дідусь… — розум відмовлявся вважати Лукаса не моїм дідусем. — Він же все знав і напевно вірив Люсі й Полу! Чому ж він їх не зупинив!
— Поняття не маю, — Ґідеон знизав мокрющими від моїх сліз плечима. — Без доказів що він міг вдіяти? Лише послабив би своє становище у Внутрішньому Колі. Хтозна, чи міг він довіряти всім Вартовим? Не виключено, що серед них був зрадник, який знав про справжні плани графа.
Я похитала головою. Надто багато версій, як на мене, але Ґідеон ще не до кінця пояснив свою теорію.
— Хай там як, але твій дідусь, далебі, навіть підтримував ідею відправлення Люсі й Пола в минуле.
Я зітхнула.
— Чому ж вони не прихопили мене з собою? Я ж іще не народилася!
— Щоб народити тебе 1912 року і виховувати під вигаданим ім’ям? Напередодні Першої світової війни? — він заперечливо похитав головою. — А хто б поставив тебе на ноги, якби щось трапилося? Хто б про тебе подбав? — Він погладив мене по голові. — Я й гадки не маю, як тобі болить, Ґвен. Але я розумію Люсі й Пола. Вони довірили тебе твоїй мамі, бо не сумнівалися, що вона буде любити і захищати тебе як власну дитину.
Я прикусила нижню губу.
— Не розумію! — я почувалася виснаженою. — Геть нічого не розумію. Шкода, що я не можу повернутися назад — кілька тижнів тому я була хоч і не найщасливішою дівчиною у світі, але цілком нормальною! Не безсмертною! І вже точно не… дитиною двох
Ґідеон посміхнувся мені.
— Так, але якщо поглянути на це з іншого боку, можна знайти кілька позитивних моментів, — він обережно витер великим пальцем плями туші під моїми очима. — Ти дуже смілива. І я тебе кохаю!
Його слова змили будь-який біль із мого серця. Я оповила руками його шию.
— Повтори, будь ласка, що ти сказав. А потім поцілуй мене — так, щоб я забула про все на світі.
Ґідеон перевів погляд з моїх очей на губи і пробурмотів:
— Можу спробувати.
Спроби Ґідеона увінчалися цілковитим успіхом, якщо можна так висловитися. Я б залюбки провела залишок дня чи навіть і залишок життя в його обіймах на цій зеленій канапі в 1953 році.
Але якоїсь миті він трохи відсунувся від мене, а відтак сперся на лікоть і пильно глянув на мене згори вниз.
— Краще зупинитися зараз, інакше я скоро не зможу за себе поручитися, — сказав він, захекавшись.
Я нічого не відповіла. Чому, власне, він вирішив, що я почуваюсь інакше? Але я не могла отак-от просто зупинитися. Я вже загадувалася, чи не прикинутись ображеною, але мої міркування обірвав Ґідеон. Він кинув погляд на годинник і підскочив як ужалений.
— Ох, Ґвен! — квапливо скрикнув він. — Час настав. Зроби ж щось зі своїм волоссям — усі вже напевно чекають біля хронографа, щоб вишпетити нас, коли ми повернемося.
Я зітхнула.
— О Боже… — жалібно мовила я. — Але нам треба спершу узгодити наші дії.
Ґідеон насупився.
— Вони муситимуть відкласти операцію, але, може, я переконаю їх відправити мене в 1912 рік хоч на ті дві години, що лишилися. Нам конче треба поговорити з Люсі та Полом!
— Ми могли б навідатися до них сьогодні ввечері, — запропонувала я, хоча мені був потрібен час, щоб підготувати промову.
— Забудь про це, Ґвен. Вони нізащо не дозволять тобі стрибнути зі мною в 1912 рік, якщо цього не дозволить сам граф. — Ґідеон простягнув мені руку й поставив мене на ноги, а потім трохи незграбно спробував пригладити розгардіяш на моїй голові, який він сам же і витворив.
— Добре, що в мене вдома є власний хронограф, — якнайнедбаліше кинула я. — І, до речі, справний.
Ґідеон вирячився на мене.
— Ходімо вже! Ти ж підозрював це — як би ще я змогла зустрітися з Лукасом? — Я поклала руку собі на живіт, де вже закрутилася карусіль.
— Та я думав, що ти примудрилася побачити його під час елапсування… — Ґідеон розчинився в повітрі просто в мене на очах.
Я полетіла за ним за кілька митей, встигнувши нашвидкуруч дати лад волоссю.
Я була цілком певна, що до нашого повернення Вартові у підвалі гудітимуть, як вулик, через свавілля Ґідеона (потай я очікувала ще й того, що десь у кутку містер Марлі з підбитим оком скиглитиме, щоб на Ґідеона надягли кайданки), але всюди панувала тиша.
У кімнаті були тільки Фальк де Віллерз… і моя мама. Вигляд у неї був геть нещасний; матуся із заплаканими очима сиділа на стільці, розчавлена останніми подіями, і нервово стискала руки. Щоки її вкривали доріжки туші та тіней.
— Ну нарешті, — сказав Фальк. Ні голос його, ні обличчя абсолютно нічого не промовляли, але хтозна, чи не казився він під цією маскою. Його бурштинові вовчі очі блищали дивним блиском.
Ґідеон мимоволі випростався і задер підборіддя, ніби готуючись до судового вироку.
Я мерщій схопила його за руку.
— Це не його провина, просто мені не хотілося елапсувати самій, — гарячково заторохтіла я. — Ґідеон тут взагалі ні до чого.
— Годі вже, Ґвендолін, — Фальк обдарував мене втомленою посмішкою. — Все вже давно йде не за планом.
Він потер лоба та зиркнув на маму.
— Мені шкода, що наша сьогоднішня розмова… що ти дізналася про це таким чином. Це сталося не зумисне, — він знову глянув на маму. — Такі важливі речі слід повідомляти дуже обережно.
Мама мовчала, намагаючись стримати сльози.
Ґідеон стиснув мою руку. Фальк зітхнув.
— Гадаю, вам із Ґрейс є про що поговорити. Буде краще, якщо ми дамо вам час, — сказав він. — Перед дверима чекає адепт, який проведе вас нагору, коли ви будете готові. Ти йдеш, Ґідеоне?
Ґідеон знехотя відпустив мою руку і поцілував мене в щоку. Потім прошепотів мені на вухо:
— Ти зможеш, Гвен. А потім ми поговоримо про те, що заховано в тебе вдома.
Я ледве стрималася, щоб не вчепитися в нього і не закричати: «Прошу тебе, залишся зі мною».