Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 48)

— Можливо. Але вона без вагань упізнала дівчину на світлині, — заявив містер Вітмен. — Дівчину, яка тієї ночі народила дочку.　

— Це була світлина Люсі.　

Слова Фалька наче вдарили мене у груди. Поки залою розповзалася напружена тиша, ноги мені підломились і я поволі сповзла по стіні на підлогу.　

— Це… якась помилка, — нарешті прошепотіла мама.　

Кроки в коридорі щомиті наближалися, але я була не ладна навіть повернути голову. І лише коли наді мною хтось схилився, я зрозуміла, що це Ґідеон.　

— Що сталося? — пошепки спитав він і присів переді мною навпочіпки.　

Не в змозі нічого відповісти, я лише похитала головою.　

— Помилка, Ґрейс? — Фальк де Віллерз говорив, карбуючи кожне слово. — Жінка впізнала на світлині й тебе, старшу сестру, що передала їй конверт із захмарною сумою. А також вона впізнала чоловіка, який тримав Люсі за руку під час пологів, — це був мій брат!　

І, начебто я досі не втямила, що до чого, він докинув:　

— Ґвендолін — дитина Люсі й Пола!　

У мене вирвався стогін. Ґідеон, побілівши, взяв мене за обидві руки.　

У Драконячій залі моя мама ударилася в сльози.　

Та це була не моя мама.　

— Всього цього можна було б уникнути, якби ви облишили її в спокої, — схлипувала вона. — Якби ви не загнали її у глухий кут.　

— Ніхто не знав, що Люсі й Пол чекають дитину! — визвірився Фальк.　

— Вони скоїли крадіжку! — форкнув доктор Вайт. — Вони вкрали найбільшу коштовність Ложі й мало не звели нанівець усе, що здобули Вартові за століття…　

— Ох, замовкніть! — закричала мама. — Ви змусили цих хлопця й дівчину залишити свою кохану доньку за два дні після народження!　

Цієї миті, не знаючи як, я знову зіп’ялася на ноги. Я просто не могла це далі слухати.　

— Ґвенні! — було зупинив мене Ґідеон, але я вирвалася і побігла геть. — Куди ти? — Через кілька кроків він мене наздогнав.　

— Подалі звідси! — я побігла ще швидше. Порцеляна у вітринах, повз які ми пробігали, тихо дзвеніла в такт.　

Ґідеон схопив мене за руку.　

— Я з тобою! — сказав він. — Я тебе не залишу саму. Десь за нами в коридорах хтось вигукував наші імена.　

— Не хочу, — видихнула я, — не хочу ні з ким говорити. Ґідеон стиснув мою руку ще дужче:　

— Я знаю місце, де наступні кілька годин нас ніхто не знайде! Гайда!　

РОЗДІЛ 12

З інквізиційних протоколів домініканського патера Жан-Петро Барібі Бібліотека університету в Падуї　

(Розшифрував, переклав і опрацював доктор М. Джордано)

27 червня 1542 р.

Без мого відома панотець Домінік із Третього ордену знайшов якогось пана, вельми сумнівної репутації, аби здійснити обряд вигнання злого духа та вилікувати свою доньку Елізабетту нібито від одержимості. Коли звістка про цей бездумний замір дійшла до мене, було вже пізно.　

Потрапивши до капели, де відбувалося це неподобство, я, втім, не зміг завадити юній особі випити підозрілий еліксир, від якого у неї пішла піна ротом, закотилися очі й почалися марення. Панотець Домінік тим часом окропляв її святою водою.　

Внаслідок таких дій, які я сміливо називаю «тортури», тієї ж ночі дівчина втратила дитя. Перед від’їздом батько безсоромно хизувався тим, як здобув перемогу над демоном. Сповідь Елізабетти, що перебувала під дією еліксиру та болю, він ретельно записав (що доводить його навіженство). Коли він хотів вручити мені цей документ з подякою, я відкинув цю пропозицію — хоча я впевнений, що моя доповідь Главі Конгрегації натрапить на цілковите нерозуміння. Хочу лише докласти власний звіт про подію, щоб цей священик втратив ласку покровителів, втім, на це мало надії.

Містер Марлі насупився, коли ми увірвалися до кімнати з хронографом.　

— Ви що, не зав’язували їй очі… — почав він, але Ґідеон перепинив його:　

— Сьогодні ми з Ґвендолін елапсуватимемо разом у 1953 рік, — пояснив він.　

Містер Марлі взявся в боки.　

— Ви не маєте права це робити! — заявив він. — Сьогодні ваш час потрібен для операції «Чорний Турмалін і Сапфір». І якщо ви раптом забули — вона починається зараз.　

На столі перед містером Марлі стояв хронограф, і самоцвіти мінилися у штучному світлі.　

— План змінився, — відрубав Ґідеон і взяв мене за руку.　

— Я нічого про це не знаю! І вам не вірю, — містер Марлі аж пашів люттю. — В останньому розпорядженні чітко сказано…　

Просто зателефонуйте нагору й уточніть, — перебив його Ґідеон, показуючи на телефон, який висів на стіні.　Саме так я і зроблю!　

Містер Марлі пішов до телефону. Ґідеон відпустив мене та схилився над хронографом, а я тим часом так і стояла біля дверей, немов манекен. Тепер, коли вже не треба було тікати, я враз знерухоміла, заціпеніла, наче музична скринька, що раптом зупинилася назавжди. Навіть биття власного серця я більше не відчувала. Так наче я мало-помалу перетворюювалася на камінь. Думки в моїй голові мали б кружляти, як скажені, але цього не відбувалося. Усе зникло, усе, крім тупого болю.　

— Ґвенні, все готово, іди до мене, — Ґідеон вирішив не чекати, поки я виконаю його прохання, і, не звертаючи уваги на протести містера Марлі («Нічого не чіпайте! Це моя робота!»), притягнув мене до себе, взяв мою мляву руку й обережно встромив палець в отвір під рубіном.　

— Я стрибну слідом за тобою.　

— Я негайно повідомлю вашого дядька, що ви не підкоряєтесь правилам, — погрожував містер Марлі, знімаючи слухавку.　

Я встигла лише побачити, як він набирає номер, і розчинилася в потоці рубінового світла.　

Приземлившись у цілковитій темряві, я заходилася обмацувати стіну, шукаючи вимикач.　

— Дозволь мені, — почула я голос Ґідеона, який беззвучно приземлився позаду мене.　

За дві секунди під стелею слабо спалахнула лампочка.　

— Як швидко все сталося… — пробурмотіла я.　

Ґідеон обернувся до мене.　

— Ох, Ґвенні… — ніжно мовив він. — Мені так шкода!　

Та жоден м’яз на моєму обличчі не ворухнувся, і губи залишалися німими, тому він ступив до мене два кроки й міцно пригорнув. Мою голову Ґідеон притулив до свого плеча, а сам поклав підборіддя на моє волосся і прошепотів:　

— Усе буде добре. Я тобі обіцяю. Усе знову буде добре.　

Не знаю, скільки часу ми так стояли. Може, завдяки його словам, які він вряди-годи повторював, а може, теплу його тіла, до мене помалу повернулося життя. І з моїх губ зірвався шепіт.　

— Моя мама… вона… більше не моя мама… — безпорадно мовила я.　

Ґідеон посадив мене на зелену канапу, яка стояла посеред кімнати, і сів поруч.　

— Якби ж я знав про це заздалегідь, — стурбовано мовив він, — тоді я зміг би тебе попередити. Ти змерзла? У тебе цокотять зуби.　

Я похитала головою, притулилася до нього і заплющила очі. Якусь мить я жадала лише одного — щоб час зупинився тут, у 1953 році, і ми ось так сиділи довіку, на зеленій канапі, і зникли всі проблеми, питання та брехня, а був лише Ґідеон і його заспокійлива близькість, яка оповивала мене таким приємним теплом.　

На жаль, цьому не судилося здійснитись, як я переконалася на власному гіркому досвіді.　

Я знову розплющила очі та збоку подивилася на Ґідеона.　

— Ти мав рацію, — жалібно сказала я. — Це, певно, єдине місце, де нас ніхто не потурбує. Але тобі ж потім добряче влетить!　

— Так, авжеж, — Ґідеон ледь помітно посміхнувся. — Перш за все тому, що я утримував містера Марлі… дещо грубувато… коли він заважав мені запустити хронограф, — його посмішка вмить стала похмурою. — Операцію «Чорний Турмалін і Сапфір» доведеться перенести на інший день. Хоча зараз у мене навіть більше питань до Люсі й Пола, і зустріч із ними нам би не завадила.　

У пам’яті одразу зринув спогад про нашу останню зустріч із Люсі й Полом у леді Тілні, і мої зуби знов застукотіли, коли я згадала, як Люсі глянула на мене та шепотіла моє ім’я. О Боже, а я тоді не мала ані найменшого уявлення про все.　

— Але якщо Люсі й Пол — мої батьки, то ми з тобою теж родичі? — запитала я.　

Ґідеон усміхнувся.