Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 44)

Ґідеон застогнав.　

— Але я не це тоді мав на увазі — я справді хотів, щоб ми були друзями, — виправдовувався він. Ґідеон узяв мою руку і міцно стиснув. — Якби я знав, що ці слова аж так тебе розсердять…　

Він так і не договорив.　

Я нахилилася до нього ще ближче й обхопила його голову долонями.　

— Ну, це стане тобі доброю наукою на майбутнє, — прошепотіла я. — Ніколи, ніколи, ніколи не кажи ці слова тому, кого ти поцілував.　

— Стривай, Ґвен, це не все, я маю тобі ще дещо… — почав було він, але я не збиралася баритися. Я обережно торкнулася губами його вуст і заходилася його виціловувати.　

Ґідеон відповів на мій поцілунок, спочатку обережно й ніжно, а потім, коли я обхопила рукою його шию і пригорнулася до нього, його поцілунок став більш пристрасним. Ліва його рука пестила моє волосся, а права ковзнула по шиї і почала опускатися вниз. Тільки-но вона дійшла до верхнього ґудзика на блузці, як задзеленчав телефон. Точніше кажучи, заграла музична тема зі стрічки «Якось на Дикому Заході»[49].　

Я знехотя відірвалася від Ґідеона.　

— Леслі, — мовила я, глянувши на екран. — Я мушу відповісти. Хоча б коротко, інакше вона хвилюватиметься.　

Ґідеон посміхнувся.　

— Не переймайся. Я не збираюся щезати.　

— Леслі? Можна я перетелефоную тобі трішки пізніше? І спасибі за новий ринґтон — дуже кумедний.　

Проте Леслі не слухала мене.　

— Ґвен, чуєш, я прочитала «Анну Кареніну», — одразу почала вона. — І мені здається, я тепер знаю, що саме граф збирається робити із цим філософським каменем.　

Філософський камінь був мені якось по барабану. Принаймні зараз.　

— А, ну чудово, — сказала я і подивилася на Ґідеона. — Ми це потім обов’язково…　

— Не хвилюйся, — мовила Леслі. — Я вже в дорозі.　

— Що? Я…　

— Точніше кажучи, я вже тут.　

— Де ти?　

— Ну, тут. Я стою перед твоею кімнатою. За мною якраз піднімається сходами твоя мама, а за нею біжать твої брат із сестрою. А за ними шкандибає твоя двоюрідна бабуся. Ось, тепер вони мене випередили і, боюся, зараз можуть постукати у двері…　

Але Кароліна стукотом не переймалася. Вона рвучко розчинила двері й радісно крикнула:　

— Шоколадний торт для всіх! — А потім, обернувшись до решти, додала: — Ось бачите, в них ніяких обнімонів!　

РОЗДІЛ 11

Із Хронік Вартових, Том 4

Cьогоднішній день був сповнений несподіванок (про головне у двох словах: Ґідеон мене кохає! Ну і ще, звісно, ця подія зі шпагою і типу смертю), але ці вечірні родинні посиденьки в моїй кімнаті здивували мене найдужче. Майже в повному складі в мене на килимі зібралися всі найдорожчі для мене люди, вони базікали та сміялися, перебиваючи одне одного: мама, тітка Медді, Нік, Кароліна, Леслі і… Ґідеон! І всі замастилися шоколадом (а що тітка Ґленда і Шарлотта втратили апетит, а леді Аріста зневажала нас в принципі, то весь шоколадний торт був у нашому розпорядженні). Може, винен тут був саме шоколадний торт, але Ґідеон і моя родина одразу заприязнилися, а може, ще й тому, що Ґідеон поводився так щиро, як ніколи досі. І це попри те, що мама й тітка Медді закидали його провокаційними питаннями, а Нік вперто називав Ґідеона Ґоллумом.　

Закинувши до рота останню крихту, тітка Медді підвелася з підлоги.　

— Гадаю, я мушу спуститися і підтримати Арісту — містер Тернер таки проник у будинок разом із маленьким шанувальником Шарлотти, тож там напевно спалахнула суперечка про бегонії. — Вона подарувала Ґідеону одну зі своїх осяйних посмішок із ямочками на щоках. — Маю визнати, для де Віллерза ви вельми милий юнак, Ґідеоне.　

Ґідеон теж встав.　

— Щиро дякую, — посміхнувся він, тиснучи тітці Медді руку. — Приємно було з вами познайомитися!　

Леслі дала мені стусана у ребра.　

— Глянь, які манери! Одразу підскакує, щойно жінка встає. Як же шкода, що він такий гівнюк.　

Я закотила очі.　

Мама струсила з сукні крихти й допомогла підвестися Кароліні й Ніку.　

— Ходімо, вам уже час у ліжко.　

— Мамо!.. — ображено протягнув Нік. — Сьогодні ж п’ятниця, і мені вже дванадцять років!　

— Ну, будь ласка, ну хоч крапельку! — Кароліна довірливо зиркнула на Ґідеона. — Ти мені подобаєшся, — сказала вона. — Ти милий і вельми вродливий.　

— Авжеж, справді, — прошепотіла мені Леслі. — Невже він зашарівся?　

Схоже на те. Начебто…　

Лікоть Леслі знову тицьнувся мені в бік.　

— Ти дивишся як теля на нові ворота, — процідила вона.　

Цієї миті через зачинене вікно увірвався Ксемеріус і вмостився на столі із задоволеною відрижкою.　

— «Коли розумний і вельми вродливий демон повернувся зі своєї подорожі, прикро було йому бачити, що дівчисько так і не змінило блузку кольору дитячої несподіванки і не набралося сумління…» — процитував він зі свого ненаписаного роману.　

Я беззвучно прошепотіла йому: «Стули пельку!»　

— Я тільки хотів сказати, — продовжував він, образившись, — що ти згаяла чудову нагоду. Врешті-решт, ти уже не маля, і хтозна, чи завтра ти не зненавидиш хлопчину, як учора.　

Коли тітка Медді пішла, а мама виштовхала з кімнати моїх брата й сестру, Ґідеон зачинив двері й, посміхаючись, подивився на нас.　

Леслі піднесла обидві руки.　

— Ні, забудь! Я нікуди не піду. Мені треба дещо обговорити з Гвен. І дещо цілком таємне.　

— Тоді я теж нікуди не піду, — заявив Ксемеріус, гепнувся на моє ліжко і вмостився на подушці.　

— Певно, я більше не маю щось приховувати від Ґідеона, — кинула я. — Настав час взаємодоповнити наші знання. — А нічогенько у мене вийшло!　

— Тим більше, я сумніваюся, що «Google» допоможе у цьому питанні, — пустив шпильку Ґідеон. — Вибач, Леслі, просто містер Вітмен нещодавно показав одну гарненьку папку, де ти… зібрала всю інформацію.　

— Що-о-о? — Леслі обурено взялася в боки. — А я вже, було, подумала, що ти не такий покидьок, як завжди говорила Ґвен! Пречудово! Це… — вона замислилась. — Як підло, що Білченя показало мою папку! Ці інтернет-дослідження спершу були нашим єдиним джерелом інформації, і я так пишалася ними.　

— Але відтоді ми знайшли купу відомостей, — продовжила я. — По-перше, Леслі — справжній геній, а по-друге, я кілька разів бачила свого…　

— Та ми тобі не назвемо наші джерела! — Леслі зміряла мене гнівним поглядом. — Ґідеон досі залишається одним із них, Ґвен. Навіть якщо твій розум застилає гормональний туман.　

Ґідеон широко посміхнувся і сів на килимі, схрестивши ноги.　

— Ну тоді розпочнімо з мене, — і, не чекаючи згоди Леслі, він знову взявся розповідати про документи, отримані від Пола. На відміну від мене, Леслі була приголомшена, почувши про те, що я маю померти, щойно Коло Дванадцяти замкнеться. Її шкіра сполотніла під веснянками.　

— Можна глянути на ці документи? — запитала вона.　

— Звісно, — Ґідеон витягнув із кишені штанів зім’яті аркуші та ще кілька дістав із нагрудної кишені на сорочці. Скільки я могла бачити, папір пожовк і доволі витерся на згинах.

Леслі отетеріло витріщилась на нього.　

— І ти ось так просто носиш їх у кишені? Це ж неймовірно цінні оригінали документів, а не якісь там… хусточки! — Вона потягнулася до них. — Та вони ось-ось розпадуться. Як це по-чоловічому, — вона дбайливо розправила документи. — А ти впевнений, що це не підробка?　

Ґідеон знизав плечима.　

— Я ж не графолог і не історик. Але на вигляд вони геть такі самі, як і решта документів, які охороняють Вартові.　

— Ага, і зберігалися за відповідної температури та під склом? — підкусила Леслі. — Чи як?　

— Як Флорентійський Альянс взагалі роздобув ці папери? — запитала я.