Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 45)

Ґідеон знову знизав плечима.　

— Гадаю, звичайна крадіжка. Я не мав удосталь часу, щоб пошукати підказку в Хроніках Вартових чи перевірити це. Ці папери у мене всього кілька днів! Вивчив їх як отченаш, але так нічого і не втямив. Крім цього питання.　

— Врешті, ти не кинувся мерщій до Фалька, щоб показати ці документи.　

— Правду кажучи, промайнула така думка. Але потім… — Ґідеон зітхнув. — Знаєш, наразі я взагалі не розумію, кому я можу довіряти.　

— Не довіряй нікому, — прошепотіла я, обертаючи очима. — Так мене вчила мама.　

— Твоя мама… — пробурмотів Ґідеон. — Цікаво, як багато їй відомо про все це.　

— Отже, коли Коло замкнеться і граф отримає цей еліксир, Ґвендолін має… — Леслі не ладна була закінчити цю фразу.　

— …померти, — доповнила я.　

— Врізати дуба, постукати до святого Петра, віддати Богові душу, упокоїтися навіки, заснути вічним сном, заробити сосновий костюм… — ліниво підказав Ксемеріус.　

— …стати жертвою вбивства! — Леслі театрально взяла мене за руку. — Ти ж не просто ляжеш собі й помреш! — вона пригладила волосся, яке все одно стирчало в різні боки.　

Ґідеон кахикнув і вже відкрив рота, аби щось сказати, та Леслі його випередила.　

— Чесно кажучи, у мене весь час було лихе передчуття, — сказала вона. — Усі ці вірші такі зловісні, і все, що стосується Крука, Рубіна, номера Дванадцять, виглядає доволі похмуро. Крім того, ця інформація вписується в те, що розкопала я.　

Вона відпустила мою руку і заходилася нишпорити у своєму (новісінькому!) наплічнику, звідки витягла «Анну Кареніну».　

— Хоча, взагалі-то, це з’ясували Люсі й Пол, твій дідусь і… Джордано.　

— Джордано? — спантеличено повторила я.　

— Атож! Ти що, не читала його есе? — Леслі погортала книгу. — Щоб він припинив розпатякувати на кожному кроці про свої відкриття, Вартові були змушені зробити його членом Ложі.　

Я присоромлено похитала головою. Я цілком збайдужіла до писанини цього Джордано уже після першого перевантаженого речення (до того ж це був сам Джорданої).　

— Ти мене розбудиш, коли стане цікаво? — мовив Ксемеріус і заплющив очі. — Мені конче потрібен відпочинок, щоб перетравити цю вечерю.　

— Як історика Джордано ніколи не сприймали серйозно, навіть Вартові, — втрутився Ґідеон. — Він публікував свою ахінею в підозрілих езотеричних журналах, читачі яких називали графа «просунутим», «зміненим», але що це означає — хтозна.　

— Я можу тобі пояснити! — Леслі підняла «Анну Кареніну», ніби ця книга була доказом на якомусь суді. — «Історик» Джордано натрапив на записи та листи інквізиції шістнадцятого століття. Згідно з джерелами, під час однієї з мандрівок у часі юного графа Сен-Жермена завагітніла графська донька Елізабетта ді Мадрон, яка жила в монастирі. Ось тоді-то… — Леслі раптом затнулася, — він цілком їй відкрився, розповів про себе все. Чи то він був ще молодий і зелений, чи то почувався в безпеці.　

— І що ж він розповів? — поцікавилась я.　

— Він, не криючись, розпатякав усе про своє походження, справжнє ім’я, здатність подорожувати в часі, а ще про безцінні таємниці. Таємниці, за допомогою яких можна добути філософський камінь.　

Ґідеон кивнув, ніби давно знав цю історію, проте Леслі навколо пальця не обведеш.　

— Ця ідея в Італії шістнадцятого століття не надто сподобалася, — правила вона далі. — Вони вважали графа небезпечним демоном, а татусь цієї Елізабетти страшенно розлютився на графа за те, що той зґвалтував його дочку. Отож він заснував Флорентійський Альянс і поклав своє життя на пошуки графа і таких, як він, а ще багатьох поколінь його нащадків… — Леслі замовкла. — На біса я взагалі заговорила про це? Бідна моя голівонька от-от лусне від купи інформації.　

— А до чого тут, чорт забирай, Толстой? — запитав Ґідеон, роздратовано дивлячись на книгу, яку підготував для мене Лукас. — Тільки не гнівайся, але нічого нового я поки що не почув.　

Леслі насупилась.　

— А я почула, — поквапилась я підтримати Леслі. — Але ти обіцяла нам пояснити, навіщо графові філософський камінь, Лес!　

— Атож, — Леслі наморщила чоло. — Для цього я перестрибну трохи вперед, адже спливло чимало води, перш ніж нащадки графа Конте ді Мадрон знайшли мандрівника у часі Ланселота де Віллерза…　

— Деякі деталі ти цілком можеш пропустити, — урвав її Ґідеон. — У нас більше немає прірви часу. Післязавтра ми знову зустрічаємося з графом, а тим часом, за його розпорядженням, я маю роздобути кров Люсі й Пола. На жаль, якщо я не впораюся, граф витягне якийсь новий план, наче фокусник із капелюха… — Хлопець зітхнув. — Отже?　

— Але ж вся сіль у подробицях, — Леслі теж зітхнула й на мить затулила обличчя руками. — Менше з тим. Вартові вірять, що філософський камінь — це штука, що прислужиться людству, бо ж він нібито може вилікувати будь-яку хворобу, авжеж?　

— Так, — сказали ми з Одеоном в один голос.　

— Одначе Люсі, Пол і дідусь Ґвенні, а також люди з Флорентійського Альянсу вважали, що це брехня!　

Я кивнула.　

— Стривай, — Ґідеон насупився. — Дідусь Ґвенні? Наш колишній Магістр, місце якого зайняв мій дядько Фальк?　

Цього разу я кивнула дещо винувато. Він дивився на мене, і раптом його наче осяяло.　

— Продовжуй, Леслі, — сказав він. — Що ти ще з’ясувала?　

— Люсі та Пол вважали, що граф хоче привласнити філософський камінь, — Леслі зробила паузу, аби впевнитися, що ми уважно її слухаємо. — Тому що філософський камінь може подарувати йому, і лише йому, безсмертя.　

Ми з Ґідеоном мовчали. Я була неабияк вражена. Про те, що відчував Ґідеон, здогадатися було важко. Його обличчя залишалося незворушним, приховуючи його думки.　

— Звісно, граф мусив вигадати всю цю маячню про порятунок людства і таке інше, аби переконати людей працювати на нього, — вела далі Леслі. — Навряд чи він створив би таку потужну таємну організацію, якби щиро виклав свої справжні наміри.　

— Оце й усе? Просто старий пройдисвіт боїться смерті? — здивувалась я. Можна сказати, що я була навіть трішки розчарована. Це і є таємниця, прихована в таємниці? І через це вся веремія?　

Поки я скептично хитала головою і вже подумки складала речення, яке починалося з «Але…», Ґідеон насупився ще дужче.　

— Дуже правдоподібно, — пробурмотів він. — Чорт! Леслі має слушність! Це все пояснює.　

— Що пояснює? — запитала я.　

Підскочивши, він метався кімнатою з кутка в куток.　

— Не можу повірити, що моя родина сліпо йшла за ним усі ці століття, — гарячкував він. — Що я сліпо йшов за ним! — Він зупинився переді мною і глибоко зітхнув. — «І часу дух просякне все довкола, І вічність зрине сивочола…» Якщо прочитати уважно, можна все прозирнути. «Піди, болячко, зникни, моровиця — Під зіркою обіцянка здійсниться!» Звісно! Щоб подарувати людині безсмертя, ця річ має лікувати від усіх хвороб. — Він почухав лоба й показав на аркуші паперу, розкидані на килимі. — А пророцтва, які граф приховував від Вартових, кидають ще більше світла на ситуацію. «І мудрість самоцвіт із вічністю з'єднає. Ростиме сила, у дівочі вбрана шати, І владу дасть тому, хто вміє чарувати…» Все просто! І як я тільки сам до цього не додумався? Я так зациклився на тому, що Ґвендолін має померти і це може трапитися з моєї вини, що просто не побачив правди! Хоча вона весь час була у мене перед очима.　

— Атож, — мовила Леслі, не ладна стримати легку переможну посмішку. — Можу тільки припустити, що ти здібний в інших сферах. Правда ж, Ґвенні? — І примирливим тоном вона додала: — Крім того, у тебе була сила-силенна інших справ.　

Я потягнулася до паперів Ґідеона.　

А згасне раптом весь зірок тузінь, Розтане юність і візьметься дуба тлінь…　 І поповзе його нутром черва —　 Так вступить доля людства у свої права!

Я прочитала це вголос, не вірячи власним очам, намагаючись не звертати уваги на мурашки по спині.　

— Гаразд, припустімо, я теж є серед дванадцяти зірок, але решта для мене як було, так і лишилося тарабарщиною…　

— На берегах тут є позначка: «Щойно в мене буде еліксир, вона має померти!» — пробурмотіла Леслі, просунувши голову під моєю рукою. — Це ти розумієш, еге ж? — Вона міцно-міцно пригорнула мене. — Ти ніколи, ніколи більше не повинна наближатися до цього вбивці, тобі ясно? Це кляте Коло крові не повинне замкнутися, нізащо! — Леслі трішки відхилилась від мене. — Люсі й Пол зробили все можливе, втікши з хронографом. Але, на жаль, знайшовся другий екземпляр, — вона відпустила мене і докірливо глянула на Ґідеона. — А декому в цій кімнаті більше не було чого робити, крім як старанно наповнювати новий хронограф кров’ю всіх мандрівників у часі! Пообіцяй мені тут і зараз, що цьому графові більше не трапиться нагоди задушити або заколоти Ґвенні…　

Ксемеріус виринув із глибокого сну:　

— …а також отруїти, застрелити, четвертувати, повісити, обезголовити, забити до смерті, втопити, скинути з хмарочоса… — натхненно вигукнув він. — А про що мова?　

— «Як згасне ж зірка та дванадцята за ночі, Орел мети одвічної доскочить», — тихо сказав Ґідеон. — Тільки ось померти вона не може!　

— Ти, напевно, хотів сказати «не має права»? — поправила його Леслі.　

— Не повинна, не хоче, не зобов’язана, — пробелькотів Ксемеріус, знову опустивши голову на свої лапки.　

Ґідеон сів на підлогу перед нами. Погляд його знову став цілком серйозним.　

— Саме це я хотів тобі розповісти, перш ніж ми… — він кахикнув. — Ти вже казала Леслі, що лорд Аластер поранив тебе шпагою?